Духмяне місто

Дивним чином напруженість нашого існування на межі війни і миру, відчуття чи то приреченості чи то призначеності існування в епіцентрі новітніх випробувань світоустрою робить сприйняття творів мистецтва особистісним чи навіть автобіографічним. І Гамлет, і Фауст і перформанси, і концерти — це все наповнене болем сьогодення.

Цьогорічний Фестиваль Theaterformen з рідного Ганновера перебрався до Брауншвейга. Між містами  відстань у 30 хвилин електричкою і це не тільки дозволило зберегти зацікавленість прихильників фестивалю, а й додало інтересу  місцевим театралам.

Брауншвейзький Штадт — театр має велику оперно-балетну сцену, середню і малу драматичні. Експериментальний театр LOT у співпраці з департаментом освіти на фінал Фестивалю приготував прем’єру «Фауст як Фауст», а у міському музеї зробили виставу — екскурсію «Гете — зебра» (про шестигодинного «Фауста» гамбургзького театру «Талія» газета «День» писала у № 140-141 за 2013 р.) Гете на батьківщині ставлять не до ювілеїв, а для порозуміння з часом і через час з пращурами, самим собою і вічністю.

Порозуміння  з життям, яке весь час міняє свої іпостасі — то це радість приходу у цей світ, то боротьба за виживання, то війна за достоїнство і гідність — відбувалося через фестиваль. Точніше — життя як фестиваль — стало темою Theaterformen  2014 року.

«Забутий шматок. Грати, щоб забути» моновистава Тома Струфа про наполегливе бажання зрозуміти природу власної бабусі, яку безхмарно щасливою онук бачив лише на одній давній, зробленій до війни фотографії. Просту істину — треба мати мужність жити — юнакові не так просто усвідомити. Він знаходить курорт високо в Альпах, де було зроблено фото і відправляє туди бабусю. Більше як за півстоліття там нічого не змінилося, вона фотографується в тому самому місці, але тепер її усмішка світиться мудрістю долання випробувань життям.

Юнак з вистави японського театру Niwagekidan Penino «Коробка у великому багажнику» до глибокої ночі займається якимись підрахунками у конторі, кремезний господар побачивши їх результат мало не вбиває його, заганяючи в якусь шухляду. Там хлопцеві сняться сексуально закцентовані химери. Крісла, стіл, шахматні фігури, вішаки для одягу — все що є у їх побуті фалосо-подібне. Він микається, соромиться та врешті зізнається собі що це світ його солодких марень.

Врешті з химерами і батьком, яким у сні стає його хазяїн, він грає мелодію кохання в квартеті фалософоністів, які з насолодою дують у фалосоподібні флейти. Фінал режисера і автора тексту Кіро Таніно асоціюється з гоголівським «Носом», щоправда, герой не може знайти те, що до сну було у нього в штанах. Небезпека наближаючись до себе втратити себе демонструється трагічно і комічно водночас, проте, ясно що серйозу цієї зустрічі  не оминути.

«Близкість» австралійського театру Ranters теж про зустріч з собою після себе. Троє акторів пригадують свою вправність, успіх у молодості. Вони жили напруженим мистецьким життям. Але Аrs longa, vita brevis — життя коротке, мистецтво вічне — виявилося мудрістю не про них.

З молодістю пішло мистецтво, а життя без можливості їм займатися виявилося задовгим.

Під час розповідей — сповідей акторів на екрані з’являються зображення самих героїв 10—15 річної давнини. Вони просто дивляться на глядача, щоправда, іншими очима. Важко розгадати чи то про всяк випадок знялися давно, чи то висока майстерність гримера зробила їх молодими. Точно тільки що час завжди проти артиста.

Популярний угорський режисер Бела Пінтер та «Компанія» привезли виставу Titkaink. Наші секрети». Я бачив її у Будапешті. Глядач весь час то посміхався, то реготав, а у фіналі щиро плакав. Фестивальна публіка сприймала досить стримано приколи сільського життя. Матуся заспокоюючи зрілого сина, який ніби нарешті знайшов жінку, але боїться одружуватися, пригадує статеві проблеми Чайковського, Мікеланджело, і вважає головним, що він людина хороша. Та виявляється що він займається сексом із дочкою своєї обраниці.

Школярка добре знається на сексі і ставиться до нього як до вияву симпатії. Врешті мати дізнається чому перестала цікавити коханця і що саме тримає його у її хаті. А далі у селі як у селі. Ніхто нікому нічого не казав але всі все знають. І на величезній робочій панелі магнітофона, яка слугує задником декорацій, починають шалено обертатися бабіни.

Звучать пісні ансамблю «АББА», селяни танцюють диско, яке перетікає у запальний чардаш. Вони ніби затоптують свої гріхи, слабкості; опустивши очі долу переконуються у знищенні їх слідів у своєму житті.

Чілійці з театру Mil-Chile народженні у 80 роки минулого століття розігрують документальні драму «Рік коли я народився» про своїх батьків, на долю яких випало жити за часів демократії Альєнде і диктатури Піночета. Комусь було важко, комусь було добре як завжди, хтось покинув батьківщину, хтось вважав закон вищим за будь-яких правителів і завжди за це страждав. Діти можуть доводити правоту батьків, але ніякі батьківські заслуги не роблять дітям привілеїв у сьогоденні. Актори демонструють на екрані родинні реліквії — фотографії тих часів, газети,  кадри хроніки, особисті документи, розігрують сцени протестів, гострих протистоянь, тортурів... Врешті долучення до спогадів і дискусій виявляється таким щільним, що коли у фіналі кожен з 10 акторів бере гітару здається всі глядачі внутрішніми голосами, своїми мовами, під єдину мелодію співають оду свободі, людяності, честі.

Вистава швейцарців Яна Дувендака та Роджера Берната  «Продовжить Гамлета, будь ласка» вирішена як судове засідання з приводу обвинувачення шекспірівського героя у вбивстві Полонія — батька Офелії.

Гамлет виправдовується обставинами, які витікають з подій п’єси. Сторони трактують їх на свою користь, що надає знайомій драматургії якихось нових акцентів, розкриваються чи то не помічені, чи — то інакше прочитані мотивації вчинків. Докази своєї правоти усі наводять з тексту п’єси. Не дарма перед початком дійства кожному глядачеві видали блокнот з ручкою і майже всі занотували щось важливе, що відкрилося під час цієї театралізованої дискусії.

Такої зацікавленості хрестоматійною драматургією можна тільки позаздрити. Так само, до речі, як і нічному кросу, який розпочався у центрі Брауншвейга того ж вечора. Учні і наставники, працівники різних фірм у рекламних уніформах, команди дворів, індивідуали у якихось яскравих костюмах усіх більше 15000 — пробігають 5 кілометрів і отримують сертифікат учасника з фіксованим результатом.

Дух спортивних змагань, дух театральної творчості, аромат уквітчаних балконів і підвіконь, садів, садочків, парків і паркових зон — усе це складається у приголомшуюче ароматний букет життя Брауншвейга.