Дурні, бо бідні, а бідні, бо дурні
Міжнародна конференція «Культура і гроші», організована Головним управлінням культури Київської держадміністрації та Гете-Інститутом в Києві, відбувалася на священній території Лаври — в однойменній галереї. Місце гарне, але тлом для президії служило полотно якогось метра соцреалізму «Помираючий Мазепа», де головна фігура композиції Петро I простягав руку над гетьманом у ліжку, а заразом і над організаторами конференції. Виступали здебільшого українці, за традицією, більше вдаючись до спогадів «про радянське минуле» й констатації нинішньої скрути, ніж до конструктивних роздумів.
Доповідь Людмили Горднеладзе, директора Міжнаціональної корпорації «Фільм-маркет», «Кіно як бізнес в Україні» звелася до фрази «Гроші «пішли» з кінобізнесу». Олег Фіалко, секретар Спілки кінематографістів, головну проблему вбачав у тому, що «в українському кіно до цього часу продюсерська система відсутня». Адже в цивілізованому світі виробництво тісно пов’язане з майбутнім прокатом ще на рівні літературного сценарію. Там продюсер мусить вгадати і тему майбутнього твору, і характер соціального очікування, і стратегію майбутнього маркетингу. Вихід О. Фіалко запропонував, зважаючи на наші реалії, досить утопічний: фахівці від кіно мусять нарешті розтлумачити цю проблему бізнесменам та державним мужам.
Гроші «пішли» не тільки з кіно. А тому більшість доповідачів зійшлися на думці, що перехід до ринкової економіки має передбачати включення культурної політики до економічної стратегії держави. Зокрема, мистецтвознавець Олена Мітякіна емоційно говорила про сучасне становище наших художніх структур, де «панує майже повний хаос». Адже, на відміну від західних колег, які живуть і працюють в умовах розвинутої художньої інфраструктури та стабільного арт-ринку, де кожний має і знає своє місце, де «грають» за встановленими правилами, наперед прогнозуючи кінцевий результат, «наш художній загал нагадує відчайдушного мандрівника-мрійника, який вийшов у бурхливий океан, керований самим лише гарячим бажанням першовідкриття й визнання». Справді, далеко не кожний талановитий митець може бути ще й талановитим менеджером, хоча б власним. Часто в цих колах «правлять бал» люди, далекі від мистецтва, сучасне малярство України за її межами презентують майже невідомі на батьківщині «фахівці».
Утім, це фатальне коло проблем, окреслене на конференції переважно чиновниками від культури, не породило конструктивних ідей і тим паче не дало відповіді на гострі запитання. Наприклад, головного режисера київського Молодого театру Станіслава Мойсеєва про те, як можна законно фінансувати мистецтво, коли економіка в Україні на 80 відсотків тіньова.
Цікавішими були виступи практиків, насамперед тих, хто має досвід залучення позабюджетних коштів — директора Публічної бібліотеки імені Лесі Українки Людмили Ковальчук, генерального директора кінофестивалю «Молодість» Андрія Халпахчі, ректора Київської дитячої академії мистецтв Михайла Чембержі, президента театрального фестивалю «Мистецьке Березілля» Сергія Проскурні. Втім, черга запланованих виступів з українського боку була настільки щільною, що це унеможливило органічний діалог із німецькими колегами. А він, бодай у формі запитань і відповідей, не завадив би, бо, погодьмося із С. Проскурнею, ми перебуваємо в ситуації учнів. Утім, не всі, на жаль, так вважають. Хоча директор Гете-Інституту в Києві Йоханнес Еберт у вступному слові сказав, що в «обох країнах з економічних причин влада заощаджує кошти за рахунок культури» та «в обох країнах є діячі культури, які віртуозно опанували бізнес iз спонсорством і залученням коштів третьої сторони», думається, що становище українських і німецьких митців, далебі, не однакове.
До речі, щодо економії. Сергій Проскурня заявив, що за сім років проведення свого фестивалю витратив на нього лише 318 тисяч доларів. Одначе, якщо деякі українські організатори від мистецтва мають геніальну здатність економити на всьому, то це не означає, що їхніми схемами можна користуватися як універсальними. Нормальні моделі діяльності в цій сфері ми якраз і могли б запозичити в німців, особливо в таких яскравих представників сучасного менеджменту культури, як директор Будинку мистецтв «Музентурм» у Франкфурті-на-Майні Дітер Бурох. Для цього потрібно принаймні докладно про ці схеми розпитати. Це й намагався зробити на конференції режисер Віталій Малахов. Та на це професор Ігор Безгін, який вів засідання, запропонував Малахову розробити проект наступної восьмигодинної бесіди на цю тему, а ще пообіцяв дати йому почитати грубезну американську книжку про менеджмент. Наприкінець Олександр Биструшкін чомусь почав запевняти присутніх, що «управління культури — це управління професіоналів», на що густо розвішаний на стінах гігантського залу галереї «Лавра» соцреалізм радісно закивав сотнями сірих берізок, дубочків та червонястих заграв.
Як для початку діалогу — і місце гарне, і час вдалий, тільки вивітрити б з нас трохи оці декларативно-рапортні манери. І в мистецтві, і в бізнесі.
№196 14.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
