«Дуже хочу знімати в Україні»

Кінорежисер з Єкатеринбурга, Олексій Федорченко, був членом журі Національного конкурсу на нинішньому Одеському МКФ. Нещодавно, стартувавши у «великому» кіно фантазією на улюблену радянську тему — «мы впереди планеты всей», — фільмом «Перші на Місяці» (2005), що отримав безліч призів на різних кінофорумах, самобутній режисер посів одне з провідних місць у ряду світового арт-хаусного кіна. Кожен його подальший фільм викликає інтерес у глядачів і професійної аудиторії. В основній конкурсній програмі ОМКФ-2015 була його нова робота «Ангели революції», що отримала Диплом журі. Це дуже яскрава і неймовірно співзвучна часові стрічка про «бульдозер революції», який «зачищає» людські долі.

— Олексію, з першої  картини ви заявили про власний кінопочерк. Був соцреалізм, є постреалізм, а у вас, починаючи з «Перших на Місяці»,  екзистенції на тему «досягнень» Країни Рад, у будь-якому разі, дуже багато радянської тематики, на яку у вас свій, особливий погляд. Чому вас так хвилюють реалії, атрибутика того часу?

— Хвилює мене багато що. Але кіно — справа дорога, і про багато що знімати не виходить. У мене в роботі близько десяти сценаріїв, абсолютно різних. Є казки, фільми жахів, є драма. Я абсолютно не прив’язаний до якоїсь однієї теми. Зовсім не думаю: «А що б ще таке про радянський час зняти?». Це виходить абсолютно випадково, знаходжу якусь історію, що вразила або здивувала мене, і роблю про це фільм.

— Стрічка «Ангели революції», що брала участь у конкурсній програмі ОМКФ-2015, мене особливо зачепила. На тлі тих подій, що відбуваються останні півтора роки між нашими країнами, повного зламу взаємин і уявлень про них, багато висловлювань прочитуються більш ніж невтішно щодо Країни Рад. З іншого боку, я прочитала, що чи то ви, чи то ваш співавтор сценарію різко висловилися про те, що революція — найстрашніше, і потрібно робити все, щоб уникнути цього. Як же, дотримуючись подібної позиції, ви оцінюєте сьогоднішній час і систему взаємин України та Росії?

— Оцінюю це як страшний час. Дійсно якісь алюзії, які проявилися у фільмі, і про які я не думав, коли знімав, мене дуже дивують, тому що те, що відбувається сьогодні, зараз, змінює цей фільм і його фабулу. Звичайно, жахливо. Адже я навіть уявити собі не міг, що станеться те, що зараз відбувається. У фільмі є кримський епізод. У фільмі є луганський епізод, коли одна з героїнь загинула в бронепоїзді під Луганськом. Я знімав ще до подій, а коли це все сталося, думав навіть переробити, занадто це виглядало кон’юнктурно, але не став, тому що дійсно ми про це не думали, коли знімали і, можливо, це певний плюс картині.

— Нав’язування мовні, культурні, озброєне до зубів, не лише кулаками, «добро «русского мира», то хіба можна було все це перезняти, тоді це був би зовсім інший фільм?

— Ви знаєте, фільм дивляться добре у всьому світі, й кожен бачить у ньому якусь свою історію. Тому що це — стосунки міжцивілізаційного конфлікту, відносини імперії зі своїми колоніями. Індійці бачать свою історію в Америці, в Бельгії побачили у цьому історію окупації Конго. Все було приблизно однаково скрізь, в усіх розуміннях. Рівень крові різний. Здається, у Бельгії з Конго найбільша виявилася, 11 мільйонів загинуло. Я б вважав за краще, щоб фільм був сам по собі, а історія сама по собі.

— Це ваше право, хоча звучить дивно для митця, що висловив своїм фільмом яскраву громадянську позицію. Поговоримо про кіновиробництво, у вас від самого початку з’явилася своя студія і ви працювали як незалежний продюсер. Не ходили з простягнутою рукою за державою навіть тоді, коли вона щедро давала гроші не лише на соцзамовлення?

— Я незалежний продюсер, але в основному всі фільми мої фінансуються державою. Сам дивуюся, що перебував у таких комфортних умовах, тому що ні цензури, ні якогось замовлення я ще на собі не відчув. Все згущувалося останні рік-два, і багато моїх друзів, в яких у фільмі була якась нецензурна лексика, якісь ідеологічні питання, не змогли отримати прокатне посвідчення, а у мене такого й не було. У мене якраз були  проблеми з другою частиною грошей. Держава фінансує  на 60-70%, а решту грошей маєш знайти сам. Ніколи якраз у цій частині не просив грошей, тому що з’являлися люди, які їх пропонували. Нікого ніколи не обманював, знаю, що авторське кіно не окупається,  так відразу й говорив інвесторам. Але є меценати, які зацікавлені в такому кіні, зацікавлені, щоб таке кіно було, й дотепер їх вдавалося знаходити. Зараз стало складніше, грошей стало менше, і я трішки завис зі своїм черговим фільмом. На разі показую світові «Ангелів»...

— Йдеться про «Мауглі»?

— Про «Малюка», так. Держава якраз виділила кошти, я їх отримав і майже витратив вже на виробництво. У фільмі набагато більший кошторис, ніж у моїх попередніх картинах, тому що це фантастика. І цю суму я  не можу знайти. Був інвестор, але він у зв’язку із кризою втратив інтерес до кіна.

— Фільм завис на періоді підготовки?

— Ми працюємо з художниками, робимо розкадрування, дуже цікаво написано сценарій, сподіваюся і вірю, що все буде нормально.

— В основі вашого майбутнього фільму — дуже хороша література. Проблема сценаріїв у нашому кіні є дуже серйозною, першочерговою. Саме тому ви самі часто виступаєте в ролі автора сценарію?

— Я здобував сценарну освіту не для того, щоб знімати кіно, а для того, щоб бути продюсером. До цього займався документальними, короткометражними фільмами.  Просто, щоб структурувати цю кіноінформацію,  пішов на курси до ВДІКу, не думаючи бути режисером.  Я дуже добре працюю в парі, знаходжу людей, які можуть писати, а я непоганий редактор. Знаходжу співавтора, кажу йому, що хочу за кожною сценою. Він мені прописує сцени, а я вже остаточно їх доводжу до ладу. Останні роки  так працюю, мені так зручно, тому що сценарії «Перших на Місяці» й «Залізниці»  переписував майже повністю, не ставлячи своє прізвище в титри,  договори цього не дозволяли. За договором, не мав права цього робити, але не міг не зробити так, як було потрібно для фільму. З Денисом Осокіним, моїм нинішнім постійним співавтором, ідеальна ситуація, тому що мені дуже подобається, що він робить, а він розуміє, чого я хочу. У його сценарії  не втручаюся, лише в дрібницях, на знімальному майданчику. Оскільки він зараз займається іншими справами (пішов у науку), доводиться шукати варіанти.

— Ви спочатку закінчували технічний виш, і не лише закінчили, але й багато працювали за першою своєю професією.

— Небагато, але працював.

— Ви володар якогось Почесного знака за заслуги...

— За заслуги перед космонавтикою.

— Чому прийшло рішення «алгеброй гармонию поверить»?

— Все випадково. Три роки пропрацював на оборонному заводі. Навіть 2,5, тому що  за розподілом був, і потрібно було три. Але було дуже нудно, а тоді з’явилися перші комп’ютери. Я здобув освіту програміста паралельно з роботою. Запропонував дирекції перекласти роботу відділу на комп’ютери за умови, що мене звільняють після цього. По руках ударили, так і сталося. Тобто, зробив програму, яка дозволяє замінити десять співробітників, які зі мною працювали, й пішов у нікуди. Випадково дізнався, що потрібний економіст до об’єднання хронікально-документальних фільмів «Надежда» Свердловської кіностудії. Зарплата  в три рази менша, ніж  отримував на оборонці, але була свобода. Для мене це було важливо, пішов туди, працював економістом, замдиректором фільму, потім став замдиректором з економіки всієї кіностудії. Був дуже складний час тоді — студію захоплювали і банки, і бандити. Десь п’ять років ми займалися студією, відбивали її, в буквальному розумінні — і від судових всіляких приставів, і від рейдерських захоплень. Потім  все це набридло, стало страшнувато, тому що психологічно щось на генному рівні змінилося,  зрозумів, що я вже ніякий не бухгалтер (а був дуже хороший бухгалтер). Вирішив займатися лише фільмами. І поїхав до ВДІКу, поступив на сценарний факультет. Закінчив із червоним дипломом.

— Ви — людина, з одного боку,  раціональна,  з іншого —  творча особистість. Добре відчуваєте те, що відбувається? Як ви думаєте, чи стануть Україна і Росія — братами?

— Думаю, що стануть.

— Які ж до цього передумови?

— У нас в країні все змінюється дуже швидко. І може одного дня змінитися ситуація на прямо протилежну. І народ може змінитися  в одну мить...

— Але ж це жахливо...

— Так. Але це реальність.

— А як же вірити цьому народові?

— Це реальність. Час має пройти якийсь.

— Не знаю, що має статися, щоб можна було пробачити...

— Мені, напевно, пощастило, тому що, по-перше, я теж між Кримом і Росією. У мене багато родичів в Україні, батько — українець. І я живу  оточений людьми із цих 10 %. Тобто, не розумію ті цифри, що озвучує телевізор, не дивлюся його. Коли мені говорять — 86, 90%, не розумію, тому що довкола люди абсолютно, стовідсотково думають інакше. Якось доля закинула мене у правильну точку, дуже здорову. Щасливий, що в мене такі друзі, робота, оточення чудове. І орієнтуюся якраз на цих людей.

— Чудово орієнтуватися на таких людей. Є робота, є вихід до глядача, вам пощастило. Не впевнена, що сьогодні отримали б прокатне посвідчення  на свій фільм?

— Ну, не отримав би... Зняв би інше кіно. Зараз пишу три сценарії, практично безбюджетні, низькобюджетні, які можу знімати в Україні, дуже хочу тут знімати. Це моя історична батьківщина. Думаю, зупинити, змусити мовчати, складно при нинішніх технологіях. Якщо тільки кардинальних  кроків не зробить влада.

— А що ж робити тим самим 86 %, які, захлинаючись, споживають пропаганду? Вважаєте, що можливо навчити їх мислити?

— Так, складно мислити, не хочуть вони мислити. Їм зручно так. Це довгий процес. Але теж — залежить від освіти. Його «впустили», а головне — педагогічна освіта. Перше, що потрібно зробити в країні — це підіймати педагогічну освіту. Потрібні величезні гроші вкладати у педагогічний інститут, залучати найкращих викладачів до цих вишів, і  будь-які пільги давати на вчителів. Тоді через 10—15 років, можливо, щось зміниться.

— Ви оптиміст? Це радує.

— Я не оптиміст. Не кажу, що так буде,  просто розмірковую, що потрібно зробити для цього. Або сказати народові, що  курс партії різко змінюється, і ми зараз з усіма дружимо, й відразу в цих  86 % ставлення до України буде інше абсолютно, відразу почнемо  дружити..

— Але!?..

— Буде-буде. І Україна, час мине — буде. Зв’язки, дуже великі зв’язки, й родичі. Забувається все, забувається. Навіть найстрашніше. Зрозумійте. Слава богу, пам’ятають хороше.

— Не хочу й не можу ставити на цьому крапку.

— Чому? Це хороша крапка (Сміється).

— Гаразд, у світлі похмурого сьогодення, що ви побажаєте своїм дітям?

— Комфортного майбутнього (Сміється).