Двісті літ безсмертя

У часи Маркіяна Шашкевича Броди були прикордонним з підросійською Україною містом, у якому домінувало єврейське населення — 72%. І домінувала торгівля. Діяло магдебурзьке право. Це — після Львова — було друге найбільше місто краю. Тут навіть розміщувалося російське консульство (у 1827—1895 роках).

А все ж український характер нелегко було приглушити чи затерти. 1648 року в Бродах два місяці господарювали козаки Богдана Хмельницького На зламі ХІХ—ХХ століть тут густо поставали читальні «Просвіти» та інші культурно-господарські товариства. І коли на початку 1903 року наддніпрянець Сергій Єфремов їхав у гості до галичанина Івана Франка, то дуже хвилювався. «У Бродах, — згадував він, — я вперше на віку міг читати українські урядові написи.., міг у кіоску оглядати й їсти очима всякі заборонені в Росії видання, одкладаючи ласування ними на потім. Почував себе так, мов вирвався з тісної, душної клітки на широкий, вільний, хоч і незнаний та навіть страшний світ...»

Подібне відчуття охоплювало і супутників Єфремова Миколу Лисенка та Євгена Чикаленка, а перед тим Олександра Кониського, Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, і всіх тих, хто їхав до «галицького П’ємонту» побачити самого Франка, а також піти на Личаківський цвинтар, куди у листопаді 1893 року перенесли прах о. Маркіяна...Особливо ця соборна шана проявилася восени 1911 року з нагоди 100-річчя поета, коли київська щоденна газета «Рада» вмістила редакційну статтю про поета-будителя і тоді ж — у зв’язку з його ювілеєм — до Львова та родинного села Маркіяна, Підлисся, надійшло шість вітальних телеграм з Києва, дві з Харкова, як рівно ж з Москви, де діяло Товариство слов’янської культури, а при ньому Українська Секція. 1 листопада того ж року концерт на честь Шашкевича відбувся і в Бродах. «Се було перше на більшу скалю уряджене українське національне свято в тім місті, — звітувала газета «Діло». — Концерт пройшов взагалі знаменито, зібрав значне число гостей, підніс дух, дав доказ, що і тут є люди, охочі до праці, лиш поки мало їх».

Збігло сто літ — і Броди знову зустріли гостей. Бо якщо 1911 року вшанування пам’яті Маркіяна почалося у Львові, в філармонії (в концерті виступала й незрівнянна Соломія Крушельницька, «що в своєму житті ніколи не забувала, що «руська мати нас родила», як зазначав звітодавець «Діла»), то цього року святкування почалося в Бродах. І насамперед тому, що від липня 2002 року тут діє педагогічний коледж ім. Маркіяна Шашкевича (раніше — педучилище), а в ньому 800 студентів на чотирьох відділеннях навчають і виховують 92 викладачі, з них 5 кандидатів наук. Від 1988 року цей дружньо-творчий колектив провадить кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти України Іван Парасюк — людина справді заслужена й авторитетна (і водночас напрочуд скромна): при будь-якій згадці про Івана Андрійовича в залі спалахували гучні оплески. А зала на 500 місць була виповнена вщерть — і так продовж двох днів, поки тривала ця Урочиста академія, присвячена 200-річчю з дня народження М. Шашкевича, хоча сама дата уродин припадає на 6 листопада (1811 року).

Іван Парасюк і відкрив містким словом цю конференцію-академію; опісля присутніх вітали правлячий архиєрей Жовківської-Сокальської єпархії владика Михаїл Колтун, представники обласної та районної влади (Богдана Біляк, Віктор Гузь, Ольга Шайдулліна) та виступаючі — передусім письменник і заразом професор Львівського національного університету ім. Івана Франка Роман Лубківський, який чимало приклався до популяризації Шашкевича ще в радянські часи, коли був головою Львівської організації Спілки письменників України. 

Якщо виступ Р. Лубківського був поетично-емоційним, то цикл суто академічних доповідей розпочав завідувач відділу нової історії України Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАНУ Феодосій Стеблій, він же й співголова Шашкевичівської комісії. Учасники академії зустріли Феодосія Івановича особливо тепло, адже Бродівщина, а конкретно село Суходоли, — це його «мала Батьківщина»; до того ж вчений у жовтні цього року теж відзначатиме свій поважний ювілей, і відзначатиме не лише як знаний дослідник і протягом багатьох літ — заступник директора Інституту, але і як відповідальний редактор грунтовної монографії «Руська Трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України’ (1987) та цінного збірника на 544 стор. «Русалка Дністрова: Документи і матеріали» (1989), разом з тим він один із упорядників та авторів передмови до цього джерелознавчого видання. А також упорядник історико-культурних нарисів «Шашкевичів край — Золочівщина» (2007).

Ім’я Феодосія Стеблія супроводить не тільки згадані книги. Завдяки його копіткій праці вийшли три фундаментальні збірники наукових праць «Шашкевичіана» (випуски 1—2, 1996 р., 466 с.; вип. 3—4, 2000 р., 750 с.; і вип. 5—6, 2004 р., 642 с.), а також — у «Бібліотеці Шашкевичіани» — авторська розвідка «Предтеча «Руської Трійці» (2003) про Перемишльський культурно-освітній осередок першої половини ХІХ століття, сильветка про Якова Головацького «Сподвижник Маркіяна Шашкевича» (2004).

Доречно нагадати, що Яків Головацький теж родом із Бродівщини — з села Чепелі, і на початку червня 1994 року у Бродах відбулися дводенні читання «Руська Трійця»: її оточення, попередники та послідовники», а 5 червня понад сорок науковців зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Дрогобича побували в Чепелях, взяли участь в урочистостях, присвячених Головацькому... Наступного року, в лютому, чергова наукова конференція про Маркіяна Шашкевича — і знову ж таки, в Бродах, у тодішньому педучилищі, яке влітку 2002-го здобуло статус «коледж».

Ініціатор й організатор усіх цих Шашкевичівських читань-конференцій — Феодосій Стеблій, і не лише в Бродах, а й у Дрогобичі, Львові, Івано-Франківську (зокрема, в селі Ясені Рожнятівського району, де народився Іван Вагилевич), Бережанах Тернопільської області (тут у гімназії Маркіян навчався), в Бучачі, де минали шкільні роки Вагилевича, в селі Хмелева Заліщицького району, в якому Головацький служив душпастирем.

Феодосій Стеблій — воістину подвижник шашкевичезнавства в якнайширшому історичному аспекті, натхненник регулярних відзначень у Львові Днів народження Шашкевича та його відходу у вічність, щорічних поїздок у серпні в поетове Підлисся та на Білу Гору неподалік села, де височить 15-метровий ажурний залізний хрест на честь Маркіяна, встановлений ще в жовтні 1911 року. Тим-то об’ємну доповідь свого краянина Стеблія бродівчани та гості сприйняли з неабияким інтересом і вдячністю. 

Михайло Шалата. В останні роки свої шашкевичезнавчі студії професор Шалата поєднує з поезією. Є в нього і окрема книжечка «Ім’я Шашкевича» (2005). За жанром — це, як визначив сам автор, ораторія. Адже

У Маркіяновому іменні —
Віра прадідів, Батьківщина,
Рідна мова, свій дім...
Перед своєю совістю
Кожен себе спитаймо:
А що в іменні
Моїм???

Визначний шашкевичезнавець має право на таке звертання. Він — автор монографії «Маркіян Шашкевич: життя, творчість і громадсько-культурна діяльність» (Київ: Наукова думка, 1969. — 255 с.). 1973 року — в похмурий час панування компартійного ідеолога Маланчука та недавніх судів дисидентів — йому вдалося видати в Києві, у видавництві «Дніпро», «Твори» Маркіяна Шашкевича, а згодом, 1982-го, твори (хоч і в одному томі) всіх трьох членів «Руської Трійці», тобто М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького. Михайло Йосипович разом з Романом Лубківським упорядкував збірник поезій, статей, виступів, хроніки «Вінок Маркіянові Шашкевичу», який вийшов 1987 року в київському «Радянському письменнику». Усі ці три книги (з огляду на тодішню цензуру) не віддзеркалюють творчої спадщини галицьких будителів та їх звеличників в усій повноті, і все ж їх поява в друці стала вагомим набутком тогочасної української культури.

Вийшовши на трибуну, вчений нагадав, що якраз 3 березня 2011 року, тобто в день відкриття у Бродах Урочистої академії, виповнилось 200 літ від дня народження іншого поета, священика й депутата Галицького крайового сейму Антона Могильницького — спадкоємця традицій «Руської Трійці», який утверджував у своїх писаннях українську народну мову, створив поему «Скит Манявський». Говорячи про шашкевичезнавство у 2000—2010 роках, М. Шалата висловив жаль, що твори як Шашкевича, так і всіх письмовців з його кола, у тому числі Антона Могильницького, давно не видавалися. Проте є і здобутки, зокрема львівське перевидання 2007 року «Русалки Дністрової», причому у двох книгах. Перша — то репринтне відтворення «Русалки...» 1837 року; друга — видання науково-критичне. Михайлові Шалаті як редакторові-упоряднику та авторові передмови довелося провести значну текстологічну роботу над виправленням помилок, які появилися в першодруці через брак українського шрифту та слабке знання видавцем (сербом Георгієм Петровичем) української мови.

Зараз Михайло Йосипович розшукує нові твори Шашкевича, позаяк вірить, що такі відкриття можливі — хіба не так було з віршем «Споминайте, братя милі...»? 

До репринтного відтворення «Русалки...» з видання 1837 року повною мірою причетний і Богдан Якимович — і причетний як заступник відповідального редактора другої книги, відповідальний (разом із Ф. Стеблієм) за її випуск та один з авторів приміток, біограм і резюме. Принагідно варто відзначити, що Богдан Зіновійович — автор ідеї, головний упорядник й редактор унікального тритомного видання «Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження» (Львів, 2002), а також останнього — Львів, 2010 — вагомого збірника «Визначні постаті України: Андрій Чайковський та Теофіл Окуневський (до 150-річчя від дня народження)».

На академії в Бродах Б. Якимович проаналізував усі вісім видань «Русалки Дністрової»: в Будапешті (1837), Тернополі (1910), Філадельфії, США (1961), Вінніпегу, Канада (1987), три — в Києві (1950, 1972, 1987) і у Львові (2007), порівняв значення цієї першої ластівки українською мовою в Галичині з «Історією Русів», «Кобзарем» 1840 року, Франковим збірником «З вершин і низин», антологією «Акорди», підкреслив важливість студій бібліологічного краєзнавства. Доповідь його називалася: «Русалка Дністровая» в контексті найвизначніших шедеврів українського книгодрукування». До цього додам, що згадана вже славнозвісна поетична книга «З вершин і низин» 2004 року вийшла у Львові в натуральному — репринтному — вигляді; а її упорядником та автором післямови був той-таки невсипущий Богдан Якимович. 

«Роль М. Шашкевича у розвитку літературної критики в Україні» — тема доповіді Михайла Гнатюка. Дослідник підкреслив значущість і безкомпромісність полеміки семінариста Маркіяна з о. Йосипом Лозинським, філологом, який пропонував перевести кирилицю на латинку. Це, мовляв, наблизить українське письменство до європейського. Шашкевич виступив проти такої реформи (див. його розвідку «Азбука і абецадло»). Дискусія, зазначає професор Гнатюк, торкалася не просто мовного питання, а проблеми існування української мови і літератури взагалі.

Та найяскравіше свою майстерність як літературний критик Шашкевич заявив у «Передслів’ї» до «Русалки Дністрової»: «Судило нам ся посліднім бути», тобто останніми серед слов’янських народів. Незважаючи на це, «Руська Трійця» таки видала «Русалку...», утверджуючи, таким чином, українську мову, письменство, віру в рівноправну з сусідніми націями будучину. Шашкевич був осердям гуртка. Після його ранньої смерті І. Вагилевич та Я. Головацький відійшли від українства; але зупинити процес національного відродження було годі. Як і розвиток літературної критики, що її започаткував у Галичині Маркіян.

Літературознавчу тему продовжила молода дослідниця Ірина Шалата-Барна, акцентуючи увагу на Шашкевичіані Богдана Лепкого. Ірина Михайлівна зробила огляд художньої, публіцистичної та літературно-критичної спадщини Лепкого, що стосується постаті Шашкевича. За її словами, Б. Лепкий як класик української духовної культури засвітився від Маркіяна Шашкевича. Шашкевич — один із найперших ідейних наставників автора «Мазепи», «Крутіжа», численних поезій, зокрема, тексту славнозвісної пісні «Видиш,брате мій...»

Філософ та релігієзнавець Іван Паславський розглянув «Філософський світ Маркіяна Шашкевича». А як мотто навів слова Григорія Сквороди: «Когда дух в человіку весел, мислі спокойни, сердце мирно, то все світло, щастливо, блаженно. Сіє єсть философія». В цих словах, зазначає І. Паславський, «лежить ключ до розуміння ідейно-філософського підгрунтя творчості Маркіяна Шашкевича».

Шашкевич жив і творив в епоху романтизму, який прийшов на зміну просвітництву з його раціоналізмом, культом розуму, себто, поклавши в основу філософію Аристотеля (IV ст. до н. Хр.). Натомість романтики взяли за основу вчення Платона (V—IV ст. до н. Хр.), в якому на першому місці — душа. Вивчаючи образний світ ідей та символів Шашкевича, дослідник звернув увагу, що в його творчості часто-густо фігурує серце. Однак не тільки серце, а й розум і душа.

Навівши низку прикладів з поезії Шашкевича, І. Паславський дійшов висновку, що філософський світ поета «побудований на трьох засадничих категоріях: розуму (ratio), душі (anima) і серця (cor). Це повертає до філософської парадигми Григорія Сковороди, яку наведена як епіграф на початку виступу і яка стверджує, що справжня філософія — це гармонійне поєднання в людині радісної душі, розважливого розуму та спокійного серця. Майже аналогічне філософське кредо простежується і в Маркіяна Шашкевича. Тільки на вершині тріади розум — душа — серце він ставить вічну доброту, тобто предвічного і благого Бога».

Близькою до цієї теми була й доповідь автора цих рядків. Творчість Шашкевич тривала десять літ (1833—1843) — і половина цього часу припадає на душпастирське служіння поета та його релігійні твори: власні, перекладні й популяризовані ним, які — коли б зважити їх — посідають не менше місця, як твори світські. І не менш талановиті. Не буду детально зупинятися на них: це забрало б чимало сторінок, — лишень скажу, що в особі Маркіяна, як зачинателя українського письменства в Галичині та проникливо-щемливого лірика, маємо водночас і всуціль християнського письменника-мислителя — можливо, єдиного в усій нашій національній літературі, за винятком хіба що письменниці пізнішого періоду Наталени Королевої чи Зореслава (о. Севастіяна Сабола). 

Безумовно, на Урочистій академії в гостинних Бродах виступали не тільки гості, а й господарі. Як-от усім відомий народний депутат (уже колишній) Дмитро Чобіт чи поетеса Ярослава Павлюк — вона ж автор п’єси «Вишита сорочка». Спершу, ще перед виступами, нам показали «драматичні малюнки з життя Маркіяна Шашкевича «Вода для спраглих» авторства М. М. Дзьоби. Це вистава за мотивами твору Романа Іваничука «Вода з каменю». Наприкінці дня ми дивилися «Вишиту сорочку». Дивилися — і багато хто, серед них священики різних конфесій, не могли стримати сліз. Бо це вистава про народні традиції, арешти, заслання, віру, повернення; це живі картини вчорашнього життя під владою червоних бузувірів. І головне, що ці вражаючі картини високохудожньо — як професійні актори — нам передали викладачі і студенти педколеджу. За це їм особлива дяка і наше визнання!

Зворушливою була й панахида за Шашкевичем у церкві Чесного і Животворящого Хреста, яку відправили шість священиків під орудою динамічного й поетичного пароха Ярослава Царика. Незабутні так само й відвідини групою науковців лауреата літературної премії ім. Маркіяна Шашкевича (а також премії «Благовіст») письменниці Світлани Антонишин, яка героїчно несе свій хрест. Уродженка Луганської області та випускниця факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, Світлана Володимирівна фізично немічна, але духовно мужня й витривала. Бо не здається. Творить. Вона — авторка чотирьох поетичних і двох книг прози. Воістину сучасна Леся Українка.

Повертаючись, ми сфотографувалися біля пам’ятника Маркіянові, що його відкрили 25 травня 2005 року на подвір’ї коледжу, ліворуч од центрального входу. І мимоволі на пам’ять сплив вірш, що його я написав 3 листопада 1990 року. Називається він — «Маркіян Шашкевич у соборі святого Юра на свято Покрови 1836 року» (себто, перед виходом першого в Галичині твору народною мовою — альманаху «Русалка Дністровая»). Цим віршем я й завершую свою оповідь:

«Недільні дзвони... Кличе всіх Покрова,
Звільняє душі від гріховних пут.
Молінням повна церква світанкова,
А рідна мова не слугує тут.
Дяк не відводить погляду від книжки,
Шукає в ній старослов’янську в’язь.
Парафіяни просять долі тишком,
А перед ними Маркіян — мов князь.
Поет вступив до храму без гордині.
У сутіні — свічки, іконостас...
Він проповідь до вірних скаже нині
По-українськи — і звеличить нас.
І вознеслась до Неба мова гожа,
Аж посвітлів здивований собор.
І на людей дивилась Мати Божа,
Здіймаючи над ними омофор.
І Дух Святий ширяв над отчим Львовом
Та припадав до наддніпрянських нив...
Поет сказав — і Бог почув це слово
І на усі віки благословив.