Диктатура відповідальності

Чеський культурний центр в Україні виставою «Санація» розпочав проект «Рік Гавела в Україні» до 80-річчя  від дня його народження. Режисер  постановки Б. Рихлік відчув і виявив  суголосність п’єси, написаної більш ніж 20 років тому, сучасній ситуації  в Україні. І не злободенність тому причина, а скоріше набуття вацловською драматургією позачасовості.

А от особистість самого Вацлава Гавела, доля  дисидента-президента, його державницька мудрість і  апостольське служіння  ідеалам людяності насправді  варті завзятого вивчення, посильного наслідування. Він надзвичайно хотів зберегти  Чехословаччину, мужньо визнав неможливість цього і забезпечив мирне і достойне  роз’єднання. Останній  президент Чехословаччини і перший президент Чехії залишився для двох народів «нашим  Гавелом». «Як тільки людина починає вважати себе  центром всесвіту і мірою усіх речей, світ втрачає своє людське обличчя, а людина втрачає контроль над собою»,  — сказав він із просвітленою легкістю, яка так часто набуває  гіркоти пророцтва.

І коли ми волаємо: «Чому не йде апостол правди і науки», мені багато цікавішим видається питання, чому він прийшов до чехів. Чому людині без апаратного, бізнесового, управлінського досвіду чехи довірили свою долю.

Чому десять років президентом центральноєвропейської  країни був письменник, драматург і  філософ Гавел? Точно, що не за посаду його запросили до «Європейської ради з толерантності та взаємоповазі». На запитання, чому він ініціює доволі жорстоку  люстрацію з акцентом на тотальне  омолодження керівних кадрів, Гавел відповів: «Краще п’ять  років помилок ніж 50 років саботажу».

Мужність відповідальності — «відповідальності перед чимось вищим, ніж людина» — стала темою творчості, надзавданням долі В.Гавела.

Відповідальність як виклик існуванню людства стала глибоко усвідомленим і мобілізуючим  хвилюванням усього його життя.

Під час офіційного візиту до України 1992 року президент Чехії наполегливо побажав побачити мою постановку його п’єси «Аудієнція» в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Наше приміщення вже стало на капітальний ремонт. Служби протоколу пропонували  інші майданчики, але ми наполягли на показі в нашому старовинному аристократичному, тоді вже дуже пошарпаному, домі...

Старовинний будинок багатої сім’ї Гавелів на набережній Влтави дивом уцілів після фашистських бомбардувань Праги, а на місці сусіднього зруйнованого будинку за ініціативою й при  підтримці пана Вацлава було збудовано нині найцікавішу кам’яницю в місті — «танцюючий будинок», названий так, оскільки дві його частини нагадують чоловіка й жінку, які танцюють як знамениті Джинджер і Фред.

Архітектура життя, дім душі, осмислення невипадковості місця дії — дуже важливі категорії драматургії буття для Гавела.

«Аудієнція», яку грали М. Бабенко та С. Джигурда відбувається в підвалі пивного заводу. Одного з героїв — прототип засланого за дисиденство у вантажники на пивзавод письменника — озброїли гострими зонгами. У виконанні С. Джигурди вони чітко перегукувалися з творчістю В.Висоцького. У чеських постановках зазвичай пили багато пива. У нас його на той час просто не було. Тому в центрі сцени стояла діжка, в яку було заховано таз із розчином шампуню та насос.

Піна піднімалася величезною шапкою, росла, й на фінал майже заповнювала сцену. Артисти ж наповнювали нею кружки, здували її, робили з неї собі корони, носи, погони...

Драматургові наші знахідки сподобалися, й після вистави, за келихом пива,  своєму колезі Л. Кучмі та нам В. Гавел розповів, як у перші дні президентства збігав від охорони, щоб випити пива наодинці зі своїми думками.

Без волі та незалежності людини неможлива вільна й незалежна держава! Нема гарантії миру без миру внутрішнього. Вацлав Гавел відчував себе в епосі моралі й торжества людських цінностей. Він стверджував трудами своїми, що тільки моральна політика й тільки моральна творчість можуть бути успішними.

Франківська «Санація» емоційно гостро розшифровує зміст цього терміну, який означає заходи із запобігання банкрутству.  Дія відбувається в старовинному замку. Інспектор існує десь нагорі, під ним — секретар, нижче живуть і працюють архітектори перебудови замку, в підмурку живуть без зручностей прості люди, які будь-яких змін бояться. Вони вдягнені у вишиванки й притрушені штукатуркою. Архітектори — в халатах, їхні керівники — в краватках. Найголовнішого часто міняють, його секретар — вічний, старшим архітекторам все остогидло, молодші дискутують про архітектуру майбутнього, яка подарує людині радість існування. Фільм американського режисера Бена Цитлі «Высотка» здається  парафразом «Санації». В ньому так само на різних поверхах живуть люди різних статків і соціального становища, але всі дихають одним повітрям, використовують одну ту саму воду й каналізацію.

І запитання ті ж самі — фундамент спільного дому насправді внизу чи на найвищому поверсі?

Один безвідповідальний крок — і всіх заллє, у кращому разі — водою.

Таке враження, що режисер вистави Б. Рихлік навіть відповідальність за виставу покладає окремо на акторів і окремо — на постановчу групу. Він демонструє цікаві рішення, пропонує акторам самим шукати себе у своїх ролях, а результат — успіх вистави — спільна відповідальність сім’ї творців.

Старші актори в такій технології почуваються певніше, а от молодші борсаються із запальною енергією.

Заклик перестати себе  пильнувати,  агресивну слухняність замінити відповідальною свободою звучить зворушливо — плакатно.

Цей а part театру гармонічно збігається з величною потугою гавеловських роздумів. Щоправда, навряд чи одного року вистачить, щоб збагнути їхню глибину, багатство, позачасову актуальність.