Дивні люди

Прем’єра Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра «Веселість сердечна, або Кепка з карасями», що створено за збіркою розповідей «Чистий Дор» дитячого письменника Юрія Коваля, можливо, зовсім несподівано для творців виявилася тією частиною художніх усвідомлень театру, яка акцентувала їхню цілісність. Це дійсно унікальне явище — три режисери одного театру трьома своїми виставами досліджують одну душевну конструкцію — духовну багатоповерхівку дивної людини.

Самих себе ми дивними ніколи не сприймаємо, але якщо погортати свої життєві мемуари, то виявиться, що дивних людей ми зустрічаємо не так вже рідко.

Дивно добрих, дивно злих, дивно щедрих, дивно безглуздих...

Театр драми і комедії тонко відчуває людей з простягнутою душею — дивно наївних, довірливих, романтичних.

Ці люди в усі часи різні. Також відрізняється почерк, яким писали наші бабусі й дідусі, батьки і мами, від того, яким тепер пишемо ми. Погортайте листи, щоденники, переглянете вітальні листівки своїх предків, загалом — все те про одне, але почерк часу різний. Тим цікавіше спостерігати за режисерами одного театру різного віку як за єдиною командою сьогодення, розшифровувати їхні режисерські системи як  космологічні  системи із зворотним ходом відчуттів, які з глибини спогадів витягують зерно сьогодення.

Фундатор театру Едуард Мітницький ламає традицію прочитання чехівських «Трьох сестер», де головною героїнею робить їхню невістку Наталію. Хтива міщанка, цинічно скоординована з дійсністю, вульгарно практична і водночас повна здоров’ям, вона наче й не бореться, принижує, мстить дивним інтелігентам. Вона співчуває їхній непрактичності, наївності, слабохарактерній обережності у вчинках і думках.  Її характер — приклад спротиву обставинам, їхня слабкість — прагнення до глибокого розуміння життя. Дивні, дивні люди, які живуть неактуальними ідеалами того, хто безнадійно пішов... Як казав Поль Верлен: «Прекрасні спогади, наче втрачені коштовності».

Зовсім по-нинішньому дивні герої вистави «Опискин. Фома!» за повістю Федора Достоєвського «Село Степанчиково и его обитатели» в режисурі Олексія Лисівця.

Соціологи стверджують, що майже половина населення України нудьгує за твердою рукою доброго царя. Персонажі п’єси поступово потрапляють під вплив апостола справедливості, який сам себе проголосив, Лева Сомова. Герої вистави від початку жадають підкорення, слухняності, поклоніння йому. Самі ж себе обдурюючи, не розрізняючи правди від брехні, вони щасливі єдиним поривом милостивого самоприниження перед жорстоким розбещувачем душ, диктатором в інтелігентній упаковці. І знову виринають в пам’яті сторінки минулого життя, і це минуле — частка сьогодення.

 Дійсно, щоб викоренити в собі раба, треба багато років ходити під тим сонцем самоповаги, що випалює гнійники легкодухості.

Дивно жити без сміливості до звершень, дивно бути не майстром своєї долі, а жебраком, дивно жити і тішитися гріхом пихатості.

У прем’єрній виставі розповідач творів Юрія Коваля про життя російської глибинки з шукшинским примруженням мудрих очей (Віталій Линецький) перегортає не просто так картинки простоти і простуватості. Його невисловлені думки часто глибші за очевидні сенси, що в цих картинках закладено. Здивування, симпатія і навіть деяка заздрість режисера Дмитра Богомазова до полохливої простодушності героїв його постановки в якісь моменти починає грузнути. І тоді рятує становище кадрильний азарт допитливого населення села.

Прекрасно-зворушливі замальовки про підробки дядечка Зуя (Володимир Горянський), що так і залишився без шматочка дефіцитної церати для прикраси обідніх столів. Про вчительку (Світлана Штанько), яка підкорила розумінням першокласника (Олександр Комаренко), який не прагне знань, і навчила писати його букви замість замків із рідини головної калюжі села. А розуміння значущості цього уміння прийшло, коли машини почали через калюжу проїздити повільно, щоб хвилями не зруйнувати напис. Титульна повість «Кепка з карасями», можливо, не стала програмно-ефектною, але розповідь про внутрішнє мовчання, про душевне співналаштування незнайомих людей, чомусь сильніше за інших пробудила бажання перегорнути схожі моменти свого життя.

Дивні люди, дивні артисти, дивні режисери і весь цей театр дивний, тут досі живуть «капусники» до свят і  днів народжень, тут дивним чином всі різні, неповторні, яскраві та охоче зливаються в ансамблі вистав.

Дивно, дивовижно, прекрасно, що в такому великому колективі кожний — особистість, персона, ціла сторінка роману з життя Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

ДО РЕЧІ

35 років тому відбулася перша прем’єра Театру драми і комедії (21 квітня 1979 року на сцені Республіканського театру ляльок було показано виставу «Найвища точка — кохання» за п’єсою сучасного одеського драматурга Родіона Феденьова в постановці Едуарда Мітницького). Новий київський театр, що виник на хвилі демократичних перетворень в соціалістичній тоталітарній державі, одним із перших в нашій країні заговорив про проблеми сучасного суспільства, заявивши про новий, вільний, полемічний стиль спілкування театру і публіки. І сьогодні Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, очолюваний засновником і беззмінним керівником Е.М. Мітницьким, незважаючи на свій академічний статус і 35-річну історію, відрізняється щирістю в зверненні до глядачів і відвертістю діалогу зі світом. Його виставам властиві пристрасність, публіцистичність, бажання зрозуміти трагізм свого історичного часу, розібратися в складних лабіринтах людської свідомості, зазирнути в очі героєві-сучасникові, зрозуміти і передбачити його особисту катастрофу. Міцна режисура, професіоналізм акторів, п’єси на актуальні теми, новаторські інтерпретації світової і національної класики сформували стиль трупи, який легко впізнати, і здобули для театру репутацію одного із кращих театрів Києва.