Дзвінкі акорди «Німих ночей»

На тлі трагічних подій останніх місяців, нав’язаних «доброзичливим» сусідом, скорботних процесій і щоденного героїзму наших хлопців, здавалося б, не до культури. Але слава божевільним, які вірять у слово, візію і звук і розуміють, наскільки важлива гуманітарна складова не лише для духовного здоров’я нації, а й презентації її світу. Одеський фестиваль «Німі ночі», який уже вп’яте пройшов у яхт-клубі Морпорту під шум хвиль, на тлі зоряного південного неба, — в цьому ряду.

Коли 2010 року стартував фестиваль, його основною ідеєю було не лише повернути спадщину Великого Німого, а й дати можливість почути ту «езопівську мову», яку так успішно опанував кінематограф того часу. Часу жорстокої цензури. Це було особливо актуально, оскільки в нашій країні, за словами ідеолога фестивалю Івана Козленка, «наставала епоха сутінків». За п’ять років команда фестивалю створила власну територію творчості, неухильно розширюючи коло своїх шанувальників. Біля витоків цього дивовижного дійства стояли: подвижник української культури в Одесі Галина Дольник, незмінний виконавчий директор фестивалю, російськомовна Катерина Мальцева, яка разом із фестивалем оволодівала українською культурою. І до цієї «змови осягнення толерантності» долучалися все нові й нові люди, дуже різні, яких фестиваль з’єднав у пошуках нової ідентичності, — Катерина Козленко і Наталія Ертнова, В’ячеслав Касім і Ірина Медушевська, Дмитро Абрамов і Андрій Сечковський. Заздалегідь прошу вибачити, якщо когось не назвала з цієї маленької, але такої команди, в якій добре чують одне одного, яка створила дивовижну країну, де панує кіно і музика. І куди вже звично збираються музиканти і глядачі з різних куточків світу.

Відкривала ювілейний фестиваль смішна і зворушлива комедія Олександра Довженка «Ягідки кохання», створена ним на 2-й кінофабриці ВУФКУ 1926 року. Ця стрічка, на відміну від більш  пізніх фільмів Майстра, зроблена у стилі кіно Макса Ліндера, Чапліна і Бастера Кітона. Вона сповнена гегів, трюків і переслідувань. В головній ролі — Мар’ян Крушельницький. Озвучив цей «довженківський жарт», надавши йому нового чарівного звучання, етно-джазовий проект FKP TRIO.

Відкриттям «Німих ночей»-2014 став японський фільм «Запах горицвіту» Джіро Кавате. Вражає його емоційність, свобода висловлювання, тонкий еротизм, якому може позаздрити сьогоднішній кінематограф. Тандем майстра мистецтва бенші — акторського перформансу-озвучення титрів, що базується на традиціях театру Кабукі та Но — Ічіро Катаоки і віртуозного українського джазового піаніста Юрія Кузнєцова представив глядачам незнайомий пласт спадщини світової культури. А дивовижна для свого часу японська анімація у фільмі Чуцо Аодзі «Іграшковий поїзд Таро», що поєднує лялькові і мальовані кадри, показала витоки настільки популярного сьогодні жанру аніме.

Тандем Дмитра Кірсаноффа і Надії Сибірської, творців вражаючого авторського кіно, що ніколи не вдавалося до допомоги продюсерів, був представлений стрічкою «Менільмонтан». Це один із шедеврів французького кіноекспресіонізму, сповнений ніжного ліризму і новаторських прийомів. Відомий акордеоніст білоруського музичного андерграунда, автор музики до багатьох класичних німих фільмів Єгор Забєлов блискуче озвучив цей французький твір.

Багато років визнаний шедевр класика німецького кінематографа Георга Вільгельма Пабста «Скринька Пандори», що своєрідно оповідає історію жінки-вамп Лулу, був у забутті. Підданий цензурі і скорочений він повернувся до глядача наприкінці 1950-х завдяки зусиллям ентузіастів. Відкриттям також стала запаморочлива як зовні, так і за своїми акторськими даними актриса Лумза Брукс, яка надихнула не одне покоління режисерів, включно з французькою «новою хвилею». Стрічку цю яскраво і натхненно попри чималий хронометраж — 130 хвилин —  озвучив, прикрасивши несподіваними імпровізаціями, все той же Юрій Кузнєцов.

Американський фільм «Останній наказ» Джозефа  фон Стернберга присвячений перипетіям долі колишнього царського генерала Сергія Долгорукого, якого еміграція закинула статистом до Голлівуда. У головній ролі — видатний артист Еміль Яннінгс, який отримав за неї першого в історії «Оскара» за кращу чоловічу роль. Веселі американські хлопці з ALLOY ORCHESTRA, які давно й успішно працюють в галузі нової музики для німого кіно, з ентузіазмом озвучили цей фільм, вплітаючи у свої музичні пасажі відомі російські мелодії.

Навіть на тлі яскравої, різноманітної й насиченої програми фестивалю цього року фільм «Алім», створений на 2-й кінофабриці ВУФКУ 1926 року Георгієм Тасіним, був актуальним відкриттям. Сценарій картини, написаний Миколою Бажаном за мотивами п’єси кримськотатарського поета і драматурга Ільчі Умера, розповідає історію татарського Робін Гуда. Вона дещо плакатна, але повна пригод, кохання і боротьби. Примітно, що таємним розпорядженням «Укрінфільму» від 21 квітня 1937 року фільм був заборонений до показу, а копії мали бути знищені. Всупереч усьому картина — на українських екранах, і це зміцнює віру в нашу спільну  перемогу.

БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю

«ЗА ДАВНІХ ЧАСІВ ПРАВИТЕЛІ, ЯКІ ЇЗДИЛИ ДОМОВЛЯТИСЯ З КИМОСЬ, ЗАВЖДИ ВОЗИЛИ З СОБОЮ МУЗИКАНТІВ»

Спеціально для створення музичних імпровізацій до цього фільму на фестиваль приїхав унікальний гітарист, лауреат першої премії Європейського міжнародного конкурсу гітаристів у Лозанні, етноджазовий композитор Енвер Ізмайлов.

— Енвере, ви як блискучий музикант уже давно — людина світу.

— Знаєте, навіть деякі сусіди не знають, чим я займаюся. А ви говорите — «людина світу». Треба обережніше (сміється).

— Це свідчить про інтелігентність, що не дістаєте сусідів пасажами з ранку до ночі. Проте, коли звичний нам світ насильно намагаються перекроїти, ми не можемо не реагувати на це. Яка ваша думка з приводу того, що відбувається?

— Я — мусульманин, але нещодавно почув таку історію. В арабських країнах за особливо тяжкі злочини — одразу страта. Це зрозуміло. А тих, кого заскочили на крадіжці, шахрайстві, звільняють від покарання, іноді достроково, коли вони напам’ять вивчать і прочитають Коран. Результат — 100 %. Коли людина заглибиться у цю книгу, вже не може собі дозволити нечестиві якісь вчинки. Шкода, в школі загальноосвітній викладають різні предмети, читають книжки різних письменників, не судитиму про  художню якість творів, але якби з дитинства, зі шкільної лави хоча б один-два рази на тиждень проводили уроки Біблії, Корану, не було б такої війни. Не було б такої кількості злочинів.

— Я дуже поважаю ваш народ, бо...

— ...Народи всі однакові.

— Річ у тім, що є у окремих людських спільнот, попри гоніння, випробування, які випадають на їхню долю, неймовірне духовне збереження. Ось у цьому випадку я вважаю, що кримські татари, яких так жахливо позбавляли основи — землі, зберегли себе, свою культуру, створили інфраструктуру усередині народу. Є свої вчителі, свої лікарі, юристи. Це дуже важливо, мені здається. Але реалії сьогодення невблаганні. Як ви бачите майбутнє?

— Уся надія на Всевишнього. Якщо він зробить такий бонус в умах наших, як правителів, так і простого народу. Правителі не народжувалися правителями. Вони теж народжувалися звичайними людьми. Голими, беззахисними. Споконвічно існує незрозуміла, навіть умисна тенденція — спрямовувати людей на шлях антибожеський. Гроші я називаю «шайтан», що людина задля них тільки не зробить... Є такий анекдот: жив персонаж, який любив гроші і намагався їх заробити швидко і багато. Це йому вдалося, шляхом обману, вбивств, підлості... Нарешті домігся, всього перепробував. І на старості літ почав думати про те, як би завоювати місце в раю. Все ж таки з часом будь-яка людина звертається до Бога. І він почав будувати мечеті, синагоги, на церкви гроші давати, дитячі будинки. Прийшов його час, йде просто до воріт раю, а його гальмують: «Куди ви?» — «У рай». — «Ні, вам у зворотний, протилежний бік». — «Як, я ж гроші давав?!» — «Не в грошах щастя, в чистоті помислів і діянь!». Але я не відповів на питання. Не знаю. Найстрашніша зброя — це інформація. Те, що говориться по обидва боки. Всі абсолютно зомбовані, коли щодня щось тупо вдовбують. Зараз уже перейшло на таку стадію, що не знаєш, кому вірити. Ось у мене в Донецьку скільки друзів хороших є. Нормальних, справжніх, людяних. Вони бачать усе це беззаконня. А не розуміють, звідки йде, навіщо це? Напевно, якась доктрина є — «розділяй і володарюй». Найшвидше, вона працює.

— І, на жаль, все, що відбувається у світі — і позитив, і негатив, — безумовно, позначається на творчості?

— Знаєте, Шостакович теж написав про війну. Теж було якесь натхнення. Здається, треба ось встати і подивитися довкола. Кожному подивитися, для чого це? Навіщо? Земля наша, планета, як би ти її не називав, увесь час на одному місці стоятиме. А люди... Я дивлюся інколи «У світі тварин», так закладено в природі: прийшов гепард, ганявся, ганявся за антилопою, повалив її. Тільки-но їсти, аж тут зграя шакалів накинулася. Налаштувалися з’їсти — леви з’являються. Розігнали всіх і їдять, а інші стоять і чекають, коли їм дістанеться. У житті теж саме відбувається. Хто сильний, той усе забирає, а хто слабкий, значить — стоїть, чекає, коли йому кинуть.

— За довгі місяці ви вперше вибралися з Криму на фестиваль і прекрасно озвучили фільм, а потім з азартом брали участь у джем-сейшені. Які ваші враження від фестивалю, від публіки?

— Для чого існує культура? Аби об’єднувати всі народи. Зрозуміти, що ми не однорогі чи, навпаки, дворогі. За давніх часів правителі, які  їздили домовлятися з кимось, завжди возили з собою музикантів. Спочатку, природно, виникала напруга. Не знали, як поводитися. А потім, перш ніж зробити якийсь важливий крок, запускали цей свій «культурний мозок заходу».  І  вже виникає діалог. Це свого роду інтродукція, в цьому позитиві переговори закінчувалися в потрібному руслі. Тобто мистецтво завжди давало поштовх до ухвалення правильних, важливих рішень між правителем і країнами.

— Даруйте, ви просили не говорити про політику. Але у мене просто з язика зривається питання у зв’язку зі сказаним вище. Ціла низка творчих людей, інтелігенції, яких ми звикли цінувати, поважати саме за їхні діяння, раптом різко уклинилася в політику. Стали підписувати якісь страшні листи на підтримку окупації, ще чогось. Наскільки, на вашу думку, людина від мистецтва має бути в або поза політикою?

— Як то кажуть, «не суди, не судимий будеш» — мій перший постулат. Але, знаєте, у кожного є люди, які дорогі йому, за яких він відповідає. Діти, наприклад. В усякому разі я б на їхньому місці не підписував. Але їх не беруся засуджувати. Як говорив мені один бармен, ми ще у Фергані працювали, задля своїх дітей на коліна впаду перед кожним, вб’ю задля своєї сім’ї! Це правильна життєва позиція. І не знаю, як би я на їхньому місці повівся. Але їх, думаю, змушували. Були в цьому списку й ті, від кого я не чекав. Політика — це сама по собі брудна справа, а музика — вона має бути світлою і чистою.

— Якимось чином через реалії сьогодення змінилася ваша гастрольна діяльність? Як ви працюєте?

— Звичайно. Усі плани були зламані. І не лише у мене. Практично у всіх. Не лише в музиці, в бізнесі. У всіх галузях. Повністю організм почав руйнуватися. Ну, що робити? Знаєте, напевно, нічого страшнішого немає, ніж втратити життя. А все інше відновлюється. Якщо не відновиться, можна зайнятися чимось іншим. У будь-якому разі Бог дав життя, і його треба прожити, бо життя — це боротьба. Вічна боротьба.

— Чи можете дати пораду, як знайти ту універсальну мову, що об’єднає, а не роз’єднає?

— Кожна людина повинна хоча б трошки цікавитися музикою. Зрозуміти систему виникнення звуків, чому це відбувається. Бо є гармонія, ритм, мелодія, душа. Головне, аби прагнення було. Коли починаєш розуміти, чути, починає душа розкриватися. І ось коли людина буде в житті все правильно робити, в гармонії, вона стане з цією душею жити щасливо і красиво. І людина, яка стоїть поруч, буде найближчою їй...