«Ecce Poeta»!

Усе більше синів та дочок Україна повертає у свою величезну орбіту. Все більше імен вона викарбовує, чітко і впевнено, на своїй духовній карті. І робить це не стільки задля тих видатних осіб, чия земна подорож уже давно завершилася, скільки для дітей своїх, що лише осягають світ і себе у ньому, — щоб не стали вони безбатченками, щоб із гордістю говорили про свою землю і мали здатність та підґрунтя творити для неї.

Одне із тих імен — Cвятослав Гординський.

Сьогодні це ім’я відоме хіба що вузькому колу естетів, причому здебільшого на Західній Україні. Незважаючи на те, що Президент України Віктор Ющенко видав Указ про вшанування пам’яті Гординського, для широкого відзначення його 100-літнього ювілею ще дуже мало зроблено. Ми лише глянули в бік адекватності, означивши наміри привести у відповідність із талантом та творчим доробком пошанування митцеві. Так, у Національному музеї у Львові відкрилася виставка «Грані творчості: рання графіка, літературно-критичний спадок». Саме цьому музеєві Святослав Гординський, який помер 8 квітня 1993 року у США, заповів частину своєї бібліотеки — чотири тисячі одиниць та численний архів, впорядкування якого вже завершується. Для того, щоб це багатство, нарешті, перетнуло кордони України, чимало зусиль доклав поет, голова Комітету з Національної премії України ім.Тараса Шевченка, Надзвичайний і Повноважний Посол України Роман Лубківський.

— Романе Мар’яновичу, свою статтю до книги «На переломі епох» із літературознавчими працями, спогадами, листами Гординського ви назвали «Міст над глибинами часу»…

— А хіба не була творчість Гординського — «над рікою часу калиновий міст?» (вислів, до речі, його близького приятеля Антонича.) Часом навіть здавалося, що цей міст, виростаючи з рідної землі, другим кінцем зависає над розбурханою стихією. І ось нарешті він таки оперся на твердь, українську землю. Хоча я маю тут одне застереження. Сьогодні ми часто бачимо заголовки статей на зразок: «Гординський повертається», чуємо розмови про те, що Гординський знову в Україні. Це — якщо йдеться про його читачів, про тих людей, що лише в останні десятиліття почали цікавитися його творчістю, тоді в цьому образі повернення є певна рація. Але якщо говорити про самого Святослава Гординського, то він ніколи від України і не відривався. Що гріха таїти, деякі його сучасники, різко критикуючи тоталітарний режим, який вигнав їх з України, зробилися таки ізгоями й несвідомо накладали якийсь образ негативу на Батьківщину. Вони постійно сперечалися з нею, навіть проклинали її. Це був якийсь їхній дискомфорт, що зафіксувався як цілковитий розрив із землею, з літературою, культурою. Як зараз доводить уся спадщина, уся діяльність Гординського, митець спрямував могутні зусилля на те, щоб його сучасники сприймали українську культуру в цілісності. Він буквально жив Україною. І це не риторика, це було намагання зрозуміти, що ж відбувається в дійсності, що є трагічним, що — перехідним, кон’юнктурним, а що — справжнім, таким, що залишиться назавжди. Він знав практично все, що відбувалося в літературі, мистецтві й на відстані. Через посередництво різних публікацій, книжок він дуже точно оцінював все, що діється в Україні. І це навіть можна класифікувати ближчим до подвигу, коли людина намагалася, як небагато хто, зробити оцей зв’язок постійним.

І ще одна важлива річ: незважаючи на різного роду поза межами України, так би мовити, домінуючі ідеологічні погляди, — багато політиків розводилися про те, що в Україні все знищено, нічого вартісного немає, а Гординський все-таки бачив таланти, бачив цікавих людей і був одним iз тих небагатьох, хто намагався підтримувати контакти з українцями. Адже в колах української еміграції панувала така ідеологема, причому навіть у 60-ті роки: всі, хто виїжджає за кордон, працюють тим чи іншим чином на режим, тобто поїхали з благословення гебістських структур... Гординський хотів і вмів відкидати наносні оцінки, інколи провокаційні, йому було важливо дістатися до джерела. Коли в 60-ті роки вперше приїхали до США на «офіційному рівні» Дмитро Павличко й Іван Драч в складі делегації УРСР на Генеральну Асамблею ООН і мали багато зустрічей (зараз я гортаю архівні сторінки і бачу це), Гординський захищав цих поетів, хоча, звичайно, бачив, що кожен із них режимові «певну данину віддавав». Але він казав: «Це ж наші поети, це наша культура; дивіться, які вони модерні, які вони сучасні, дивіться, які вони патріотичні!» А друге, те, що ми взагалі й не знали, — він цікавився такими людьми, як В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, генерал Петро Григоренко. Я знайшов фотографії цих людей в архіві Гординського. Будучи керівником об’єднання «Слово» ( Товариства письменників, що включало в себе людей, які працювали в Канаді, Америці і Австралії), він ініціював прийняття рішення з’їзду членів організації «Слово» на підтримку українського дисиденства! Здавалося б, людина чистої краси, мистецтва, а глибоко цікавиться суто політичними процесами. Іноді навіть вступає у відкриту полеміку з діячами, які не розуміли, що таке Україна, бачили Україну лише в ареалі Радянського Союзу, в якому було багато талановитих письменників та художників, але і сприймали їх як культурно-духовний додаток до того величезного простору, конгломерату. Гординський все розставляв по своїх місцях. Найбільше про це свідчить справа цілого його життя — робота над «Словом о полку Ігоревім». Це була серйозна і глибока праця, як він казав про свої «словополківські статті та дослідження». Він доводить, що «Слово о полку...» має свою конкретну Батьківщину, це та Батьківщина, яка зараз означується простором давньої Русі, з Київськиим та Галицько-Волинським ареалами. Це не просто інтуїція патріота. Він доводить за назвами, за етнонімами, характерними ознаками описаних місць, що це є характерна географія «Слова». Нарешті, він розшифровує «темні місця», наприклад, розповідь про те, як князь Святослав п’є синє вино. Гординський, досліджуючи середньовічні хроніки, з’ясовує, що дійсно був такий напій, і навіть існує його хімічна формула. Тобто бачимо проникнення не лише у словесну тканину, а намагання зачепити суміжні наукові сфери. Зазначу, що його дослідження «Слова», які в Україні замовчували, у Петербурзі високо оцінювали, хоч сперечалися, але безсумнівно, зважали на них. Гординський фігурував у російській історії та культурі як абсолютно визнаний дослідник «Слова о полку Ігоревім». І коли він після великої перерви приїхав в Україну, то висловив бажання відвідати тодішній Ленінград, зустрітися з людьми, що знають «Слово», пополемізувати з ними, і з другого боку, як він говорив, переконатися у їхній порядності. Читав паралельні переклади (я бачив його помітки і виписки) із сербського перекладу, рецензував болгарські видання «Слова», і постарався, щоб його українська версія вийшла німецькою та англійською мовами.

— А в Україні Гординського ніби не існувало. Хоча за рівнем освіченості та таланту важко знайти іншу таку особу. У 1961-му в Нью-Йорку вийшла авторська антологія «Поети Заходу», яку мені пізніше пощастило побачити в колах української еміграції. У підзаголовку там значиться: «60 перекладів з поезії латинської, італійської, французької, американської, німецької і польської...»

— Гординський постає переді мною як явище, котре весь час набуває все нових та нових прикмет. Живописець, графік, видавець, редактор, літературознавець, реставратор, перекладач і есеїст, він усе життя розбудовує свій світ і зараз росте немовби на очах. Мені, як поетові і перекладачеві, дуже цікавою є саме його перекладацька практика. Років 15 тому, на жаль, припинилася серія «Майстри поетичного перекладу». Впевнений, що після Лукаша, Кочура і Бажана мав право бути виданим і том Гординського. Можливо, він не був би аж таким великим, проте там була б світова класика, там були б Війон, Верхарн, польські поети. Що дуже важливо, його переклади творів поета Юзефа Лободовського, генеалогія якого виводиться від знаменитого козацького полковника Лободи. Досліджуючи ці контакти, Гординський дійшов до перекладання Кіндратія Рилєєва — дійсно провозвістника свободи та демократії у імперській Росії, за що і постраждав. Переклад його поеми «Войнаровський» — дуже важлива праця, адже Рилєєв побачив справжню суть цього політика, дипломата, відчув його трагедію. Я думаю, що зараз ця річ є дуже актуальною, якщо, звичайно, ми хочемо, щоб українсько-російський діалог був нормальним. Вважаю, що треба цю книжку ще раз перевидати, бо сучасне покоління українців та росіян багато чого не знає…

Із величезного багатства, яке називаємо спадщиною Гординського, я виводжу кілька чисто творчих проблем, над якими маємо попрацювати: Гординський і українська літературна класика, Гординський і неокласики, Гординський і Антонич. Останнє — особлива тема. Це були і друзі, і люди, які себе взаємно доповнювали. Гординський після смерті Антонича став дуже активним популяризатором його творчості, залишив про нього чимало матеріалів, нотаток, статей. Фактично, він на американському континенті підніс ім’я Антонича, видавши величезний том його творів, так званий «американський том». Коли, скажімо, в Пряшеві вийшла книжка «Перстені молодості», звичайно, вона прийшла до нас і здійснила свій вплив, однак «американський том», де «мотором» був Гординський, викликав цікавість не лише української еміграції, а й справив величезне враження на людей, які цікавилися українською культурою ХХ століття без цензурних та ідеологічних обмежень. Пізніше Дмитро Павлично, який також популяризував Антонича і вперше відкрив його Україні в умовах післяхрущовської відлиги, безумовно, скористався практикою і досвідом Гординського.

І є ще кілька тем — наприклад, Гординський як організатор культурно-мистецького життя, Гординський і політичне шестидесятництво. Я торкаюся більше питань літератури. А мистецькі речі! Це ж величезний простір!

— Нещодавно мистецтвознавці Львівської галереї мистецтв розповідали, що знайшли одну із статей Гординського, в якій аналізується мистецьке життя Галичини у передвоєнний період, і що цікаво — аналіз є не просто точним, а й до деякої міри актуальним і для сьогоднішнього дня!

— Виявляється, що ніхто до сьогоднішнього дня не може облікувати хоч би приблизно мистецтвознавчі статті Гординського. Ті, що вийшли як передмови до монографій відомі, але були десятки і сотні статей у різних журналах та газетах. Тобто, не складена повна бібліографія. Частково автор зафіксував, частково певні зусилля виявили окремі інституції та окремі люди. Але серйозна робота ще попереду. Потрібно шукати і у призабутих та забутих виданнях. Нещодавно побував у Мюнхені і підняв деякі видання. Переконався, — якщо газета мала літературно-мистецьку сторінку чи загалом культурницький характер, обов’язково там друкувався Святослав Гординський. Чи то переклад, чи стаття, чи огляд виставки. Є публікації німецькою мовою, англійською. Потрібна величезна дослідницька робота. Надзвичайно цікавою є епістолярна спадщина митця. Це сотні листів його і до нього. Можливо, у листах Гординський розкривається ще краще, ніж у статтях. У статтях все ж таки переважає узвичаєний підхід, а у листах він проявляє себе як надзвичайна, неординарна особистість.

— Романе Мар’яновичу, ви особисто знали Гординського, розкажіть, будь ласка, за яких умов відбулося це знайомство?

— Познайомилися ми з ним у 1976 році в Нью-Йорку. Я тоді цілком випадково потрапив до Українського інституту Америки — побачив над входом синьо-жовтий прапор і запитав приятеля: що це за установа? Мій товариш пояснив, що це українська культурницька інституція. На вітрині лежала книжка: «Святослав Гординський. Українська ікона». Я захотів ту книжку отримати і задзвонив у двері. А Гординський мав в тому приміщенні майстерню, так ми і познайомилися. Потім, коли закінчилася сесія Генеральної Асамблеї, куди я власне і приїжджав, зв’язок обірвався. А згодом я надрукував його добірку в журналі «Жовтень». Коли ж знову приїхав у 90-му році до Америки на Шевченківські читання, ми, звичайно, зустрілися, я був у нього вдома в штаті Нью-Джерзі, бачився з його рідними. Залишилося з того часу безліч записів, фотографій, нотаток…

— А де Гординський працював, тобто з чого він жив?

— Він розписував українські церкви. Канада, Америка, Німеччина, Італія — понад 50 українських церков. Це грандіозні розписи, мозаїки, фрески. Є фотографії, де він стоїть на риштуваннях храму святої Софії в Римі. Заснував цей храм, до речі, кардинал Йосип Сліпий. (Є листування між Гординським і Сліпим.) Він встигав робити проекти, розмальовувати храми сам, а часто лише подавав ескізи, а втілювали задум інші люди. Разом із тим він встигав брати участь у різноманітних виставках, літературних вечорах, відписувати буквально усім своїм кореспондентам на листи. Його дуже цікавили як художники, що мали дотичність до українськості, так і взагалі відомі, талановиті люди, що виражали тенденції сучасності. Святослав Гординський був надзвичайно динамічною людиною. Незважаючи на те, що йому дуже важко було спілкуватися, говорив він маловиразно, адже пережив тяжку хворобу, в 12 роківі втратив слух і з тих пір спілкувався з допомогою записок. Або писав пальцем в повітрі. Рідні призвичаїлися і теж писали пальцем в повітрі, і він моментально це читав. Працю вав навіть у поважному віці. У 85 років, у 1993-му році привіз до Львова сусальне золото для реставрації українських ікон Національного музею. Оглянув тоді також Звенигород, Пліснесько, Підлисся, Бортятин, Вовків, — тобто місця, пов’язані з нашими видатними діячами літератури і культури, походив львівськими музеями, майстернями, зустрівся з друзями, зокрема з Миколою Колессою. Він дочекався незалежності й надрукував дуже гарні відгуки про перебування в Україні. Відчув на Батьківщині зміни і вже жив духовно невідривно від України. Однак раптово у 93-му році помер від серцевого нападу…

Його дім в Америці через якийсь час продали. Архів та бібліотеку забрала родина, частково передала в Національний музей у Львові. Решта архіву, який впорядковується, чекає свого повернення в Україну. Коли я був позаминулого року в Америці, то вдалося з пані Тамарою Гординською в загальних рисах впорядкувати архів, а минулого року почали вже науково його опрацьовувати. Зараз привіз небагато, кілька малюнків, які передав на виставку. Чому зараз не привіз більше? Тому що готується велика виставка в Українському музеї Нью-Йорка. Перед тим там була виставка Архипенка, великого його друга, і люди, які опікувалися експозицією, хочуть, щоб на дуже високому рівні зробити й виставку Гординського. Саме через це і затримали передачу спадщини. До речі, ще чимало творів Гординського зберігається у приватних збірках, в родині. Одна донька, Лада, живе і зберігає його твори в Парижі, друга, Лариса, живе в Бостоні, вона теж має значну частину творів батька. Чимало є і у дружини брата, пані Тамари. Наразі не знаємо, що він ще кому подарував… Тому виникає нагальна потреба створення великого каталогу його мистецьких творів. За цим — проблема підготовки хоча б п’яти томів літературних творів. Це буде здійснити непросто. Тому що на сьогоднішній день ми знаємо всю поетичну спадщину, перекладацьку, частково літературну, мистецтвознавчу, а якщо ще взяти листи, нововідкриті твори… І все ж таки сподіваюся, що Указ Президента про відзначення ювілею Гординського буде реалізовано. Вже працює оргкомітет, який очолює міністр культури та туризму Юрій Богуцький. Намічено конкретні заходи щодо видання творів ювіляра, проведення наукових конференцій на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині.

— Романе Мар’яновичу, ви пам’ятаєте, був Указ Президента про створення у Львові музею літератури. Напевно, могла б іти мова і про облаштування там хоча б однієї кімнатки, присвяченої Гординському… Щось робиться в цьому напрямку?

— Звичайно. Робляться певні зусилля в двох напрямках. Ми вже намітили приміщення, яке заслуговує на увагу. І ведемо збір матеріалу. Але, як у нас буває, ювілей Франка відійшов (а саме тоді виданий указ), тема призабулася… І все ж таки з музеєм, експозицією, присвяченою в ньому Гординському, потрібно вирішувати. А Богдан-Ігор Антонич, його ювілей буде через рік! Знову дата «впаде на голову». Літературний процес у Львові був за життя Гординського та Антонича дуже цікавий. Проте Гординський і Антонич не були самі по собі. Величезна група людей вела активне мистецьке життя. Навіть під час війни, за всіх дуже складних політичних ситуацій, вирувало літературно-мистецьке життя, і це треба показувати . А післявоєнний час, він також не був однозначним…

— Коли у Львові жили Ірина Вільде, Братунь, Павличко…

— А Григорій Тютюнник, Денис Лук’янович, Михайло Рудницький, Михайло Яцків, Володимир Гжицький! Я колись хотів створити музей при Спілці письменників. Шанси були, та приватизація стала на заваді, треба було відселяти кілька сімей. Тепер теж не так просто знайти в центрі міста поважний будинок, але без цього вже не обійтися. Саме формулювання в Указі Президента дає підстави діяти дуже наполегливо.

Повертаючись до Гординського, скажу, що ми повинні зафіксувати географію його життя та творчості, особливо кілька місць. Починаючи від Коломиї, де він 100 років тому народився в сім’ї вчителя та літературознавця. Мистецьку освіту здобував спочатку у Львові, навчався в Мистецькій школі Олекси Новаківського. Потім був вільним слухачем на курсах рисунку Берлінської академії мистецтв, в Парижі навчався в Академії Жюльєна, Модерній Академії Фернана Леже. З великим успіхом виставляв свої твори в паризькому Салоні Незалежних, Салоні Товариства французьких митців, Салоні мистців-декораторів і на Міжнародній виставці мистецької книжки. Його графіка репродукувалася в елітних паризьких, берлінських і лондонських мистецьких журналах.

До Львова повернувся в 31 му. І разом з Ковжуном таМузикою створив ядро АНУМ — Асоціації незалежних українських митців. Як поет дебютує збіркою «Барви і лінії», «Слова на камені», «Вітер над полями», «Сновидів».

Про останнє докладніше. Село Сновидів, що на Тернопільщині Бучацького району, в жодному разі не має випасти з літопису вшанування Гординського. Звідси походить його дружина Мирослава Чапельська і тут вони часто бували разом. Головна вулиця села носить ім’я Гординського, але ніде жодної таблиці я не знайшов…

Стоїть село високо на кручах, в оточенні горіхових садів й наділене якоюсь дивовижною магією. Признаюся, кілька днів тому спеціально поїхав, щоб ще раз переконатися, яка це фантастична, колоритна місцина. Повірте, така ж магія відчувається, коли потрапляєш у Звенигород, Вовків, Бортятин, Пліснесько… Я точно відчуваю це і розумію, чому Гординський присвятив Сновидову поему. Це — своєрідний пеан людині, природі та мистецтву. Однак у тодішні часи твір не сприйняли як належиться. Та й досі це ще непізнана поема, її символізм ще не дійшов до розуміння сучасного читача…

А Карпати, куди Святослав Гординський часто їздив з Миколою Колессою! Якось друзі навіть намагалися польський прикордонний стовп змістити. Ось був би скандал! Микола Колесcа у своїх спогадах розповідає, які вони були молоді, веселі хлопці.

— А загалом увічнення пам’яті, що це на Вашу думку? Хіба це лише музеї та меморіальні таблиці?

— Насамперед це залучення молодих художників до пізнання творчості, а також популяризація через масові видання прекрасних його творів прикладного характеру. Він же є автором сотень новорічних листівок, плакатів, обкладинок книжок. Більше того, можна говорити про відзначення ювілею на рівні ЮНЕСКО. Париж був місцем його навчання та мистецького зростання. В Канаді , Італії, Австрії, Німеччині є його роботи у церквах, експонувалися його виставки. І зараз треба лише захотіти і знайти можливість організувати там персональні виставки.

— Але у школі Гординського і не згадують.

— Я думаю, що він буде «введений» у шкільний курс. На жаль, Гординський якось так залишився збоку. Хоча це не менший поет, ніж Євген Маланюк. Але Маланюк більш різкий і відкритий, можливо, він зараз більше звучить. Але Гординський — це лірик. Мені до душі його поеми, переклади поезії Франсуа Війона. У нас є класичні переклади Первомайського, але переклади Гординського мають якийсь особливий шарм. Як поет, він займає дуже важливе місце у ряду наших неокласиків (до них належить Зеров, Філипович, Драй-Хмара, Рильський), які у кращих своїх зразках обмежувалися відомою тематикою, традиційною, античною. А неокласичність Гординського в свою орбіту залучає явища, реалії повсякчасного життя, виходить за канонічні рамки. Друге, Гординський вносить в цей поважний канонічний ряд елементи сатири і гротеску (Рильський іноді таке робив). Третє, мені здається, Гординський переносить у поезію дуже багато з живопису та графіки. Якісь елементи бачення, які видають в ньому художника, — або колір, або це позначається в композиції. Все говорить, що пише не просто поет, а й неординарний художник. Я колись якось стримано до нього як літератора ставився. Він був цікавий для мене, однак дещо неконкретний. Та зараз, коли почав його читати більше, ставлю його поезію на перше місце. Хоча багато людей впевнені, що він більше художник, маляр. Але, зрештою, можливо, і я маю рацію, в нього все було — і творче, і дослідницьке, й інтерпретаторське. Тобто це — людина епохи Відродження, але Відродження українського. Чимось нагадує навіть Франка. Багатоосяжністю, дух український в ньому не зовнішньо виявлений, не даниною орнаментиції, не захопленням тільки певними поверховими українськими особливостями, а внутрішньо. Це є висока шляхетність, яка йде від давньої культури, це толерантність — прикмета чисто українська, галицька прикмета. Тобто не поборювання опонента, а вміння контактувати з різними культурами та народами. Він був наділений даром віталістичним, життєлюбним, і це давало йому можливість вічно мандрувати, вічно рухатися, вічно спостерігати, вічно захоплюватися. Не застиглий, не одноманітний його світ, а, підкреслюю ще раз, — у всій багатоманітності світу Святослав Гординський бачить українську душу. Я сказав би: він — великий Українець не лише за формальною орієнтацією, а за суттю. І це дає йому велике право на безсмертя і в рідній, і у світовій культурі. Як у біблійному вислові «Ессе Ноmo!» («Ось Чоловік!»), можна сказати про нашого столітнього ювіляра: «Ecce Poeta!»