Едуард МИТНИЦЬКИЙ: «Театр — це одна з форм опору»

Символічно, що Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра відкриє новий сезон 7 вересня виставою «Звонок из прошлого» (режисерський дебют актора Володимира Цивінського, керівник постановки Едуард Митницький), адже без минулого немає майбутнього! У цих театральних стінах завжди панує творчий дух, і кожен лівобережець має шанс поекспериментувати, знаючи, що у скрутну хвилину його підтримають і підкажуть, а художній керівник колективу має великий педагогічний талант. Під його «крилом» виросло покоління режисерів, які сьогодні створюють «обличчя» українського театру, а актори трупи здобули славу і популярність у глядачів. Едуарда Марковича можна назвати селекціонером, який з любов’ю плекає таланти. Про те, які сюрпризи для публіки готує майстер і його команда в новому сезоні, як під одним дахом уживаються два колективи («Вільна сцена» та Театр драми і комедії) і як виховати свого глядача — наша розмова.

«ЩО ВИЩА ПЛАНКА — ТО БІЛЬШИЙ... РИЗИК»

— З кожним роком, завдяки відносно серйозному репертуару і досвіду, який набувають актори в театрі і на зйомках у професійному кіно, удосконалюючи свій внутрішній і пластичний інструментарій, ми формуємо свою афішу, — наголосив Едуард Маркович. — Хоча не секрет, що глядачів простіше зібрати на легкі французькі чи американські комедії. Прагнемо тримати рівновагу смаку і орієнтуємося на високу літературу. І вже 14 вересня запрошуємо на першу прем’єру сезону. Одну з найславетніших та інтригуючих п’єс світового репертуару «Войцек» Георга Бюхнера ставить Дмитро Богомазов. У нас вистава йтиме під назвою «Войцек. Карнавал плоті». Постмодерніст Роберт Вілсон так сказав про п’єсу Бюхнера: «Це дуже сучасна політична драма, яка розповідає про те, як всі людські цінності знищуються, коли суспільство штовхає індивідуума за межу можливості виживання»... Потім в афіші з’явиться вистава «Опискин. Фома!» за повістю Ф.Достоєвського «Село Степанчиково и его обитатели» — робота відомого режисера Олексія Лісовця. Думаю, що глядачів зацікавить вистава молодого режисера Тамари Трунової. Вона здобула «Київську пектораль» за веселу історію для дітей і дорослих «Пассажир в чемодане» (до речі, Трунова, як Богомазов і Лісовець, теж моя учениця). П’єса, яку поставить Тамара, називається «Две дамочки в сторону севера» молодого французького драматурга П’єра Нотта — за підсумками 2008 року була оголошена критиками кращою п’єсою року у Франції. Попрацює з нашими акторами і сербський режисер Бата Недич. Він запропонував дуже цікаву комедію «Радован ІІІ» Душана Ковачевича — відомого сербського драматурга і кіносценариста. (До речі, фільм «Андеграунд» Еміра Кустуріци був знятий за сценарієм цього автора.) І вже відгукнувся спонсор!

Молоді режисери «жіночої хвилі», що переконливо виявили себе в минулих сезонах, у виставах «Меня нет...» (Тамара Антропова і Настя Осмоловська) і «Бесхребетность» Інгрід Лаузунд (режисер Анастасія Осмоловська), пропонують відому п’єсу В. Винниченка «Чорная Пантера и Белый Медведь» і «Четыре истории любви» популярного в Європі швейцарського драматурга Лукаса Берфуса.

Володимир Цивінський після вельми вдалої режисерської роботи (вистава «Звонок из прошлого» за п’єсою Анатолія Крима) захоплений «Сценами из супружеской жизни» Інгмара Бергмана — твором, який надзвичайно складно анатомує конфліктну природу людських відносин. Правда, що вище планка — то ризикованіше результат, але, проте, ризик стимулює творчість.

Передбачається і дебют у нашому театрі ще одного молодого режисера — Ігоря Матієва з п’єсою «Попкорн» Бена Елтона (англійського сценариста, письменника і комедіографа, одного з найпопулярніших сучасних авторів). У Парижі цю п’єсу було номіновано на сім нагород премії Мольєра.

«ЧАС — ЄДИНА НЕПІДКУПНА СУБСТАНЦІЯ»

— А ви як режисер чим потішите театральних гурманів?

— Мої плани — «Орфей спускається в пекло» Теннессі Вільямса. 35 років тому в Кримському театрі ім. Горького я ставив виставу за цією п’єсою. Грали ще зовсім молоді, а нині популярні актори: народний артист Росії Олександр Голобородько (нині москвич, службовець в Театрі ім. Моссовєта) і наш — заслужений діяч мистецтв України Станіслав Пазенко. Час змінив ставлення до п’єси. Наприкінці 1960-х здавалося, що події п’єси Вільямса далекі від наших реалій. Але час — єдина непідкупна і непродажна субстанція, найжорстокіша господарка всього живого, самого життя. І розпорядився він безжалісно: нині коли читаєш «Орфея», то, якщо поміняти прізвища персонажів і географію, — враження, немов драматург воскрес і пильно вдивляється в наш сьогоднішній день... Автор п’єси намагається знайти істину: що є свобода і що є самотність, і чи є між ними знак рівності...

— Едуарде Марковичу, а як «Вільна сцена» під керівництвом самобутнього Дмитра Богомазова «вписалася» під дахом Театру драми і комедії? Чи не тісно двом творчим колективам? Як поставилися до того, що з рідного гнізда пішов ваш талановитий учень (творче спілкування і співпраця в театрі тривали протягом 10 років) Андрій Білоус, якого призначили в. о. художнього керівника Молодого театру?

— Я радий за Андрія. Минулого сезону він у нас почав репетирувати «Чего хотят женщины?» за творами батька комедії, старогрецького комедіографа Аристофана. Обіцяв закінчити цю роботу. Двері нашого театру завжди для нього відкриті. Дай Боже, щоб у новому колективі Андрія зрозуміли і прийняли — це гарантія серйозних робіт режисера, а значить — і трупи.

Із «Вільною сценою» сталося органічне і передбачуване повернення Дмитра Богомазова в «дім, де ми народилися». Майстер і його команда швидко адаптувалися на Лівому березі: зайняті в репетиціях майбутньої прем’єри і, за необхідності, входять у чинний репертуар. Вистави театру репетируються для основної сцени, для малої сцени і на майданчик «Вільної сцени» (вул. Олеся Гончара, 71), назва якої нам так імпонує.

«РЕЖИСУРА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮДСЬКОГО НАПОВНЕННЯ»

— Професія режисер — поштучна, і вважається, що навчити людину стати режисером не можна. З огляду на те, що у вас так багато учнів, і дуже талановитих учнів, ви вмієте навчити режисурі. І їхні перші кроки — в Театрі на Лівому березі... На ваш погляд, у чому секрет педагогічної і режисерської майстерності?

— У 35-му сезоні передбачається в нашому театрі дебют ще одного режисера — сподіваємося на спонсора. Якщо відбудеться, це буде 20-й, мій колишній студент Київського театрального університету ім. І.Карпенко-Карого, що має досвід роботи в театрах України. Що ж до секрету, то його немає, а є передчуття, може, досвід. Навчання режисурі починається вже тоді, коли з абітурієнтом зустрічаюся на вступних іспитах. У цей перший момент треба уважно подивитися в очі. Що можна побачити в його погляді? Якщо вгадуєш — виходить, адже бувають випадки, коли і не вгадуєш. У мене теж були помилки. Дуже важливий момент першої зустрічі, потрібно спробувати вгадати, що у нього в душі. Людське наповнення — з цього починається режисура! Техніки можна навчити, а ось душевне наповнення, потреба особистісного (для свого віку) погляду на явища буття — це від Бога, від батьків, від серця, а лише потім — від учителів. Культура, її коріння, естетична підготовка, етичне виховання — освіта в цілому — обов’язкові передумови найважливішого компонента режисерського фаху — інтуїції, відчування! Відчування, інтуїція провокуються інформацією. Відчування народжує здогадку! Із здогадки починається практична режисура. Вигадка належить до форми — ідеї народжує душа! Головне — спрямувати режисера-початківця у «свій театр», допомогти знайти свою образну мову, свою художню релігію. Навчити його через актора пройти тяжкий шлях від задуму до втілення. Пізнати радість впливу на глядачів своїх уявлень про життя, свого особистого (нехай не відразу і не для всіх) світобачення!

— Починаючи роботу, потрібно закохатися в п’єсу — і тоді вистава вдасться? Зараз уже минули часи, коли режисери змушені були до певної дати ставити вистави. Хоча в творчий процес може втрутитися спонсор, диктуючи, щоб ставили певну п’єсу, а головну роль його кохана жінка грала.

— Ми дуже залежимо від бюджету, від меценатів і спонсорів. Якщо в репертуарі лише висока драматургія — страждає каса! На жаль, у нас в Україні не так багато театральних гурманів. Якщо нині відбувається роздвоєння країни на дві мови — це означає, що культурний пласт не досить високий. До театру на забави публіка йде більш охоче, а якщо, сидячи в залі, доводиться співпереживати, працювати мозком — не всім це подобається. Сміх відволікає, але ненадовго. Від себе не втечеш. Доводиться балансувати, включаючи в репертуар різновекторні твори, але, не втрачаючи здоровий глузд. Хоча є глядачі, яким мало лише розваг, і вони обирають виставу, де є привід для роздуму. Якщо ми щовечора залучаємо своєю виставою хоча б на одну думаючу людину більше, ніж учора — це ще раз підтверджує, що день прожито недаремно.

— Один із відомих британських режисерів і критиків (Тоні Палмер) сказав, що «театр — це дзеркало нашого життя», ви згодні з цією думкою?

— Гадаю, що бути тільки дзеркалом — недостатньо для серйозного театру і для висококласної драматургії. Театр — це одна з форм опору. За радянських часів це була одна форма, а зараз — інша. Все наше життя — виживання і моральне, й фізичне. Мимохіть накопичується гнів, образа, і людина внутрішньо озброюється. Література, театр, які вирізняються соціальною зіркістю, як «дозиметри» вловлюють настрої в суспільстві: «міграцію» віри в невіру, надії — у відчай, терпіння — в стихію. То хіба не підводні течії в людському житті і є змістом і сенсом театру, мистецтва в цілому?..