Екран морального імперативу

Будь-який акредитований журналіст на великих кінофорумах стикається з однією й тією ж проблемою: аби дістатися до справді талановитого фільму в основному конкурсі, доводиться переглядати багато годин різномовної, різноликої, але однакової у своїй посередності продукції. Доходиш практично до кінця конкурсу, ні на що особливо не сподіваючись, і як винагорода — твір, про який хочеться детально писати і розповідати.

Схоже, що кращий фільм основного конкурсу вже показали. «Рай: Надія» Ульріха Зайдля — завершальна частина «райської» трилогії (першими фільмами були «Кохання» і «Віра»).

• Нагадаю, Зайдль — австрійський режисер, колишній документаліст, який дебютує в ігровому кіно драмою «Собача жара» (Гран-прі журі у Венеції 2001 року). Зробив він фільм і на українському матеріалі: «Імпорт-експорт» (2007 р.) — про медсестру родом з напівзруйнованого донецького містечка, яка емігрує у пошуках гідного життя до Австрії. Після довгого спаду 2011 року вийшла стрічка «Рай: Кохання» про пригоди літньої австрійської туристки на секс-курорті в Кенії. 2012-го «Рай: Віра» спричинив гучний скандал на Венеціанському фестивалі, обуривши прихильників традиційної моралі. У «Надії» історія замикається: головна героїня — Мелані — 13-річна донька туристки з першого фільму.

•  Це розповідь про конфлікт почуття і закону. мелані (дуже органічне виконання мелані ленц) під час напівдобровільних канікул у літньому дієт-таборі закохується в дорослого доктора; останній грає з нею у цілком безневинні ігри, але поступово все набуває рис мани. Фільм майстерно побудований за ритмом. Сцени побуту, розваг, прояву почуттів контрастують з трагікомічними епізодами тріумфу дисципліни: виснажлива фізкультура, шикування, тиран-тренер. Зайдль у цій картині досяг рівня легкості і простоти, властивих справжнім майстрам. як і в попередніх роботах, він залишається проникливим препаратором людської натури, але при цьому не забуває про милосердя. Етичне і естетичне тут урівноважені ідеально, що дозволяє назвати «надію» одним із кращих кінороманів виховання за останні роки.

В цілому ж, схоже, на Берлінале — парадоксальним чином — запанувала релігійна тематика. Біблейські алюзії є в назвах декількох конкурсних фільмів — «Рай: надія», «Земля обітована», «В ім’я...», «Черниця», а останні дві роботи безпосередньо розповідають про католицьку церкву.

«В ім’я...» — нова робота польки Малгожати Шумовської. У нашому прокаті нещодавно йшла картина цього режисера «Професіоналки» з Жюльєт Бінош у ролі журналістки, що пише статтю про дівчат за викликом. Нині Шумовська вирішила висловитися на більш провокаційну тему одностатевого кохання в лоні католицької церкви. Головний герой — священик у притулку для неблагонадійних хлопців. Цікава тематична паралель: «Рай: Надія» — також про неможливий зв’язок; але там, де Зайдль розвиває витончену гру бажань і фантазій, у Шумовської — прямолінійна, як газетний нарис, історія про еротичну фрустрацію. Герой чітко усвідомлює свою чужість церкві, але при цьому чомусь сану не зрікався. Що саме його так прив’язує до релігії, звідки виникає центральний конфлікт фільму — Шумовська не показує. Через погано відпрацьовані мотивації, фільм драматургічно загальмовується. І все-таки «В ім’я...» постає як цікавий контраст «Надії», а прекрасна гра Анджея Чири дозволяє передбачити, що фільму Шумовської дістанеться «Ведмідь» за кращу чоловічу роль.

•  Якщо говорити про «Черницю», то цей французький фільм — екранізація однойменного класичного роману Дені Дідро. В одній із ролей — Ізабель Юппер. За своєю будовою це типова костюмована драма; і хоча режисер спробував пом’якшити деякі ситуації порівняно з першоджерелом, антиклерикальний пафос Дідро все одно відчуємо. Інша річ, що в цій екранізації історичний антураж переважає і над грою, і над сценарієм: на всьому лежить відбиток обтяжливого декоративізму, присмаченого мелодрамою.

У відомого американського незалежного режисера Гаса Ван Сента в «Землі обітованій» інша біда: драматургія і будова сюжету тут відмінні, але важко позбутися відчуття, що режисер взявся не за свою справу. Окрім сценарію, компоненти для добротної голлівудської історії про прозріння гарного парубка, що працює на поганих людей, тут є — Метт Деймон у ролі представника крупної газодобувної компанії, негарна, але чудова Френсіс Макдорменд у ролі його ділового партнера, екологічна і антикорпоративна тематика, несподіваний поворот сюжету ближче до фіналу. Але практично від самого початку помітно, що Ван Сент, не знає і не вміє знімати американську глибинку, не зовсім розуміє, хто такі фермери і чим вони живуть, а всесилля корпорацій для нього — не питання життя і смерті. В результаті вийшов цілком професійний, але дещо нещирий фільм.

•  Інша справа з російським «Довгим щасливим життям» (режисер — Борис Хлєбніков). Ще одна паралель: тут, як і у Гаса Ван Сента, теж мова йде про боротьбу мешканців села за свою землю. Проте схожість на цьому закінчується: в Росії реалії набагато жорстокіші.

Тематично «Довге щасливе життя» — суто соціальне кіно. Один нувориш купив землю разом із селом на ній. Жителі села на чолі з керівником їхнього кооперативу Сашею (Олександр Яценко) йти з землі не хочуть. На боці чиновників — влада, гроші, закон, міліція. У селян немає нічого, окрім рішучості захищатися і Саші.

Хлєбніков уникає наростаючого прямого конфлікту народ-влада. Більше того, мені драматургічна ситуація раптово нагадала дебютну п’єсу нашого класичного драматурга Карпенка-Карого «Бурлака»: там герой у фіналі залишається абсолютно один, зраджений усіма, навіть народом, за права якого він боровся. Власне, у Хлєбнікова та Яценка вийшов не «ефективний менеджер», а хрестоматійний романтичний герой, що протистоїть усьому світові за свою правду. Тому й вибуховий фінал є логічним. Цей добротний, подекуди навіть наївний фільм здається не останнім претендентом на винагороди.

• «Дитяча поза» (Калін Петер Нетцер) — типовий представник ру мунської «нової хвилі» — ручна камера, соці  ізму. Син впливових батьків збиває машиною дитину з бідної сім’ї; ця подія виявляє багато недуг, до яких було схильне на перший погляд успішне сімейство. Фільм зроблено бездоганно з огляду на всі складові; інша річ, тут особливо помітно, що «румунське кіно» почало ставати чимось на зразок кінематографічної торговельної марки, що нові фільми крояться по вже готових лекалах — а це небезпечний симптом.

Отже, до середини Берлінале вже можна говорити про деякі тенденції. Нинішній фестиваль має відчутно (анти) релігійний відтінок, але при цьому вкрай зосереджений на проблемі морального вибору в умовах, украй несприятливих для того, хто цей вибір робить. Мораль, але не моралізаторство — наскрізний мотив конкурсу.

Втім, це жодним чином не позначається на популярності форуму: згідно з новітніми даними, Берлінале став найбільш масовим кінофестивалем у світі, обійшовши за кількістю акредитованих гостей і простих глядачів Канни та Венецію.

«День» продовжує стежити за ситуацією на Берлінале-63.

•  Як ми вже писали, Україну в програмі «Кампус талантів» представляє молодий київський документаліст Дмитро Сухолиткий-Собчук. Ось що розповів мені про свою участь і Берлінале.

— Я отримую саме те, на що розраховував. По-перше, дуже багато спілкування з різними кінематографістами, операторами, продюсерами. У нас є зустрічі у форматі «спід-мітинг»: ти за п’ять хвилин повинен максимально повно розповісти, що робиш і хто ти такий. За годину встигаєш поспілкуватися з безліччю професіоналів.

•  Друге — покази. Дуже багато можна побачити. І, звичайно, майстер-класи. За один майстер-клас виступає інколи до п’яти чоловік, і кожен розповідає такі деталі і особливості, що думаєш: «І як я раніше цього не помічав!» Розумієте, це як закони фізики: вони існують, але ти для себе їх ще не відкрив. А тут прийшла людина і каже: ось, все вже є, не вигадуй нічого — лише правильно застосовуй. Дуже хороший досвід. Плюс тут є маса селекціонерів з різних фестивалів, а я привіз свої фільми. Отже, я влаштовую зустрічі, віддаю свої роботи в потрібні руки. Берлінале — це реальна перспектива, яку просто треба використовувати в правильному руслі.