Екстаз лінгвістичних реформ

18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ, він же неабиякий ліберал, опозиційний письменник, а надалі й граф Петро Олександрович Валуєв здійснив щось на кшталт культурної революції або принаймні реформи, видавши циркуляр, яким оголосив, що ніякої малоросійської мови не було, немає й бути не може, а наріччя, що вживається у Малоросії, — не що інше як зіпсована польським впливом російська мова. Дурневі-реформаторові мляво заперечував міністр освіти Головнін, проте його точка зору залишилася окремою думкою, котра аж ніяк не вплинула на переможну ходу реформатора. Факт прикрий, ганебний, а водночас і показовий — оскільки в історії (принаймні, українській) питаннями реформування культури чомусь завжди найбільше переймалися жандарми. Звичайно, були для валуєвського циркуляру й об'єктивні підстави, пов'язані з бюрократичними інтересами держави, проте найцікавіші мотиви історії завжди пов'язані з чинниками суб'єктивними, а у випадку з кумедним Петром Олександровичем Валуєвим — і просто «шкурними».

Кар'єру держслужбовця Петро Олександрович розпочав з канцелярiї московського вiйськового генерал-губернатора, але, як-то кажуть, швидко пішов угору — завдяки зв'язкам дружини, княжни Вяземської, доньки поета, а також власним чеснотам — наполегливості, вмiнню говорити i писати офiцiйнi папери так, щоб ніхто нічого не второпав, але найголовніше — завдяки гарному адміністративному нюхові і лагідному поводженню з начальством.

1855 року він написав патріотичну записку «Дума росіянина» i розіслав її у рукописi великому князеві Костянтинові Миколайовичу та iншим високопоставленим особам, що удавали з себе прибiчників реформ. У записцi, не дуже конкретно, але полум'яно і не зачіпаючи нічиїх інтересів, Петро Олександрович доводив, що повсюди у державі: «сверху блеск, снизу гниль; в творениях нашего официального многословия нет места для истины; самый закон заклеймен неискренностью... Везде пренебрежение и нелюбовь к мысли, движущейся без особого на то приказания; везде опека над малолетними; везде противоположение правительства народу, казенного частному вместо ознаменования их естественных и неразрывных связей? Пренебрежение к каждому из нас в особенности и к человеческой личности вообще водворилось в законах...»

Одне слово, модна серед реформаторів усіх часів і народів популістська балаканина таки справила враження, принаймні на великого князя Костянтина Миколайовича, котрий, як і всі помірковані реформатори, мріяв усе поміняти, нічого не міняючи. Отож, кумедна постать уже на той час камергера Валуєва, темної конячки, видалася князеві перспективною для подальшої розкрутки, і вже 1858 року Петра Олександровича було призначено директором 2-го департаменту мiнiстерства держмайна, а пiсля цього i статс-секретарем.

Саме тут і виявився найголовніший хист Петра Олександровича: вiн зумів завоювати особистою відданістю приязнь безпосереднього начальства (реакцiонера i кріпосника Муравйова), не втрачаючи при цьому симпатій ліберальної партiї і навіть називаючи себе «пером опозицiї» (така собі багатовекторна політика).

Фліртуючи з лібералами і реакціонерами, 7 сiчня 1861 року кумедне «перо опозиції» дістало призначення на посаду керуючого справами комiтету мiнiстрiв, а 23 квiтня того ж року очолило мiнiстерство внутрiшнiх справ і негайно розпочало адміністративну реформу у традиційному для нього стилі — так, щоб нічого не міняти, а якщо вже й міняти, то лише заради укріплення власної і начальників своїх міці.

Саме з цією метою, як і належить справжньому лібералові, Петро Олександрович і здійснив 1865 року цензурну реформу, суть якої полягала у встановленні порядку (що, на думку реформатора, передбачало зменшення свобод), створенні за французьким зразком справжньої бульварно-офіціозної преси («Северная Почта»), переслідуванні і закритті ліберальних газет «Москва», «Москвич» «Московские Ведомости» (саме тут і виявив Петро Олександрович своє ставлення до всіх мов, а не лише до української).

Планів у кумедного нашого Петра Олександровича було ще чимало, але, на щастя, внаслідок апаратних інтриг йому не дали розгорнутися сповна і несподівано спинили. 9 березня 1868 року Валуєва було звiльнено з посади мiнiстра внутрiшнiх справ (офіційний мотив — за станом здоров'я), але як номенклатурна одиниця він не випав «з обіймів» і 1872 року знову отримав призначення — цього разу на посаду мiнiстра держмайна. Перебуваючи на цій посаді, він порушив ряд питань, створив так звану валуєвську комiсiю, котра видала декiлька томiв праць, але ніяких практичних результатiв не досягла (якщо не вважати розбазарювання у величезних розмiрах земель корисною справою) і взагалі наробив чимало галасу, а головне — завдяки ораторським здібностям довів майстерність удавання із себе прогресивно-опозиційно-демократичного реформатора до найвищого рівня.

Діставши відставку, Петро Олександрович несподівано пригадав, що він — не що інше як «перо опозиції» і почав строчити під псевдонімами і власним прізвищем публіцистику, мемуари і белетристику, написав роман з великосвітського життя «Лорін», повiсті «Княгиня Тетяна» і «Чорний злодій» (автобіографія?), афоризми, вірші і, як справжній опозиціонер, навіть домігся заборони власних творів релігійного змісту.

Проте найнеперевершеніші зразки вишуканого апаратного стилю Петро Олександрович залишив (здається, під впливом надто прямолінійно сприйнятого Козьми Пруткова) у публіцистиці: «Конечно, не все у нас ладно — но где же все ладно? Притом, чем больше у нас недостатков, тем более желательно, чтобы их устранение не затруднялось, кроме других неизбежных затруднений, раздражительной агитацией, направленной к недостижимым целям...»

27 січня 1890 року незрівнянний реформаторський талант Петра Олександровича згас, невдовзі після чого про нього написали (не в офіційній, звичайно, пресі): «він був людиною фраз, а не справ», «представником реакції в оксамитових рукавичках і безпринципним бюрократом».

Насправді ж автор сумнозвісного циркуляру, кумедний Петро Олександрович не був ворогом українського народу. Так само як не був він ні ворогом, ні другом народу російського, сербського або якого завгодно іншого. Йому було глибоко начхати на українську мову, так само як на російську або китайську. Але такою була тогочасна кон'юнктура, заради якої Петро Олександрович і відрізав чужого язика.

Сьогодні нащадок Петра Олександровича все робить із дзеркальною послідовністю. Можна лише дивуватися тій валуєвсько-хлєстаковській легкості, з якою здійснювалися мовні реформи у післявалуєвський період і аж дотепер. Удосконаливши власний стиль і довівши його до неперевершеного рівня, він вкотре вже проголошує фантомне реформаторське гасло: «Конечно, не все у нас ладно — но где же все ладно? Притом, чем больше у нас недостатков, тем более желательно, чтобы их устранение не затруднялось...»