Екуменічний балет

Як часто буває, слава унікальної творчої особистості біжить поперед неї. От і у випадку зі всесвітньо відомим балетмейстером Їржі Кіліаном, чиї постановки вже десятиліття йдуть на провідних сценах світу, відбувається саме так. Про його примхливо-абстрактну хореографію багато хто чув в Україні, бачили за кордоном, або на відео, а ось так, щоб на великій сцені та ще й у виконанні висококласної професійної трупи в нас її представляють уперше. Балетна трупа Тбіліського театру опери і балету, очолювана зірковою примою балериною Ніно Ананіашвілі показала в Києві «Шедеври сучасної хореографії», куди увійшли три невеликі балети Їржі Кіліана та один хореографа Мєді Валерські.

Балет Мєді Валерські, що розпочав вечір шедеврів, став своєрідною інтродукцією до хореографічної програми. Порожню сцену, над якою загрозливо нависла неприхована потужна освітлювальна техніка, поступово, один за одним заповнюють танцівники, опускаються бокові куліси та розпочинається щось подібне до розминки. Такий стандартний сюжетний заміс міні-вистави зазвичай стає приводом для показу складнощів опанування танцювальних па. Але в Мєді Валерські далі починається щось на кшталт повноцінної танцювальної сюїти, тільки в репетиційному варіанті, де панівним ферментом є ритм.

Повторюючи ті самі прості рухи, причому не лише балетні, а й жонглюючи м’ячиками, танцівники ніби медитують. Їхні постійні ритмічні переминання навіюють споглядальний настрій, і, здається, що за ними можна спостерігати безкінечно довго, приблизно так, як за невпинною годинниковою чи маятниковою стрілкою. Зміна ритмічних рухів та їх урізноманітнення танцювальними па, поступово підмінює очевидну механістичність переминань живою пульсацією. І як наслідок у пластичній жестикуляції виникає образ серця, чиє биття час від часу то прискорюється, то уповільнюється. Цією метафорою життя Мєді Валерський утверджує всесильність ритму як точки відліку всіх начал, а його змінність — це одночасно і небезпека, і можливість перейти в нову якість, змінити форму існування.            

Іронічний та чуттєво-сексуальний характер хореографії — це і є та нова якість, яку Їржі Кіліан подарував балетному театру ХХ століття, поставивши 1991 року для Зальцбурзького фестивалю хореографічну одноактівку «Маленька смерть». Формально вона відповідає всім канонам невеликого балетного опусу, але фактично густий сарказм цього твору руйнує чимало балетних традицій. Приміром, неприпустима для класичного балету річ еротизм, де оголене тіло має викликати виключно високі, далекі від фізіології думки, тут підкреслюється не двозначними метафорами, такими як шпага з якою граються чоловіки.

Власне цей химерно закодований еротизм стає ключем до сприйняття багатьох несподіваних па і поз, придуманих балетмейстером, у яких немає ні штучності, ні нарочитості, а тільки природність. Множинне варіювання Кіліаном рухів тіл, рук і ніг, створює щось подібне до гойдання віт численних дерев, від чого виникає враження фантастичного різноманіття. При цьому всі танцювальні пари чимось подібні одна до одної, принаймні костюмами та манерою подачі танцювальних елементів, і, водночас, вони глибоко індивідуальні в стосунках між танцівниками.

Піднесеної таємничості химерним хореографічним плетінням від Їржі Кіліананадає музика Вольфганга Амадея Моцарта, на яку поставлена «Маленька смерть». Летючість геніальних музичних тем, їхні контрастні переливи від радості до відчаю, перетворюють хореографічний твір на бездоганне авторське послання балетмейстера про життя, яке провокує смерть, і смерть, яка в жодному разі не здійсниться, якщо не буде життя.

Іще один міні-балет Їржі Кіліана «Шість танців», представлений цього вечора, стилістично пов’язаний із попереднім шедевром, оскільки також поставлений на музику Моцарта, хоча кількома роками раніше. В ньому іронія балетмейстера цілковито спрямована на галантне вісімнадцяте століття, з його помпезними кринолінами, під яким можна заховати коханця, з жорсткими корсетами, що будь-яку, навіть потворну фігуру зроблять витонченою, з напудреними перуками, де розкошують блощиці.

Власне біла пудра-борошно, що злітає з перук маленькими хмаринками і є смисловою квінтесенцією цього спектаклю, бо ж засвідчує як просто відкриваються секрети подвійного існування напомадженої епохи. Все приховане — балет виконується в панталончиках та корсетах — тут на показ, а чоловіки й жінки відверті у своїй запеклій хтивості, тому й виглядають неймовірно смішними та безпорадними.

А поміж міні-балетами, пов’язаними з особливостями людських характерів та епох трупа Тбіліського театру показала цілком абстрактний, свого роду екуменічний балет, де без жодної логічної обумовленості поєднувалися етнічні танцювальні елементи багатьох народів світу, класичні па, прийоми контемпорарі тощо. Така собі біжуча стрічка про танець усіх часів та народів, подавалася через невеличкі, винятково індивідуальні та особистісні, сольні виступи грайливих, пустотливих, манірних та серйозних танцівниць. І при цьому жодної стилістичної строкатості у виконанні, все згідно з мудрим висловлюванням «єдине, що нас об’єднує — це наша різниця», як фундаментальний принцип сучасного балетного театру, який для хореографічної трупи Тбіліського театру опери і балету, до якої входять танцівники з багатьох куточків світу, став очевидним і визначальним.

Завдяки універсальній танцювальній мові та постійній запитуваності твори визначних балетмейстерів постійно мандрують сценами світу. До слова, балети Їржі Кіліана свого часу вже пройшли на сцені Великого театру Білорусі, а «Дама з камеліями» Джона Ноймаєра в репертуарі Варшавського театру Народови. Так унормовується причетність і танцівників, і публіки до світового танцювального мейнстріму, а дух провінціалізму сам собою поступово вивітрюється із-за лаштунків театрів із подібним репертуарним багажем. Вочевидь, тбіліська трупа, що станцювала шедеври Кіліана в Україні, також знає, що таке труднощі вростання в справжній світовий танцювальний контекст. І вона їх подолала.