Епоха на ім’я «Марія Заньковецька»

Добігає кінця ювілейний рік славетної актриси. Легенда української сцени відзначила б 160 літ від дня народження. Яка сива давнина! Як давно вона жила і творила! Давно? Я народилася всього через шість років після її смерті. Мій дід, вступаючи на шлях театрального мистецтва, міг бачити її у розквіті сил на сцені театру товариства «Руська бесіда» у Львові. 160-та річниця — це всього два життя по 80 років. Проте скільки епох вмістив цей час! Російську імперію, дві світові війни, радянський тоталітаризм, українську незалежність... Важко уявити окрему особистість у конкретних обставинах цього виру. Саме тому у вступному слові до ювілейної вистави Львівського театру імені геніальної актриси я і говорила про Марію Костянтинівну Заньковецьку не як про генія сцени, а як про реальну, живу жінку, котра варила смачний борщ, плела гачком вишукані комірці, вишивала, любила, писала листи — жила повсякденним життям...

Жінка за часів молодості Заньковецької була власністю чоловіків. Батько не пускав Маню на сцену, попри визнання її непересічного юного таланту авторитетними вчителями (викладачами пансіонів — гімназій для дівчат не було, навіщо їм здобувати освіту). Та й негоже шляхтянці бути акторкою (от і сховалася згодом Марія за псевдонімом на честь рідного села Заньки). Її рано видали заміж, начебто вдало, за артилерійського офіцера. Самостійно кудись виїхати (без письмового дозволу чоловіка) жінка тоді не могла. Заньковецькій довелося багато принижуватись перед чоловіком, щоб відпускав її до театру Кропивницького, коли природний дар таки покликав її на сцену. Врешті-решт, дійшло і до розлучення... Річ рідкісна та принизлива для ХІХ століття. Вину було покладено на дружину з накладенням церковної покути і заборони вступати в новий шлюб. А ми запитуємо, чому в Марії Заньковецької не було дітей. Знімаємо медичні проблеми, не порпаємося в інтимних питаннях. Та якби Марія Костянтинівна народила від коханого Миколи Садовського, її діти за тодішніми законами були б бастардами, позбавленими будь-яких прав, приреченими на існування на дні суспільства. От і опікувалася Заньковецька все життя сторонніми дітьми — племінницями, сином того ж Садовського, дітьми друзів...

Вона знала шалене кохання — світле, натхненне, гірке, тяжке, складне... Не будемо копирсатися й у цьому. Головне — воно було, високе, всеосяжне, не кожному випадає таке пізнати. Воно й осявало творчий шлях мисткині...

Починаючи з Наталки, родом із Полтави. А ще були Одарки, Оксани, Ази, Софії... Та не було Антігони, Дездемони, леді Макбет, Луїзи Міллер, Ніни Зарєчної (є думка, що цей образ Антон Чехов створив заради неї особисто). Чому? Була байдужою до цих романтичних героїнь? А про заборону тодішньому українському театру ставити переклади світової класики забули? Щоправда, кликали Заньковецьку разом із Садовським та Кропивницьким до столичної імператорської сцени з її високими винагородами, бенефісами, відпустками, пенсіями, пошаною. А вони залишилися собі служити рідному національному театрові, мандрівному, приниженому владою, бідному, обмеженому цензурою, загнаному в мелодраму і комедію, сільський побут та любовні трикутники. Так «Хохли й хохлушки» (як доброзичливо називали трупу Марка Кропивницького на гастролях у Петербурзі захоплені рецензенти) збудували на цьому буденному підґрунті високе мистецтво, засіб національного самоствердження не Малоросії, а України...

Львівський національний театр ім. М. Заньковецької, за оцінкою доктора мистецтвознавства Ганни Веселовської, котра теж брала участь у ювілейній виставі, є хранителем кращих традицій корифеїв, тієї атмосфери національного театру, що є базовим чинником сценічного мистецтва України. Програма ювілейної вистави складалася з уривків тих вистав, які мали місце в репертуарі львівського театру, а в ролях цих п’єс колись сяяла, немов зоря, Заньковецька: «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля», «Не судилось», «Сватання на Гончарівці», «Невольник» та інші. Талановиті молоді актриси грали ті самі ролі, гарно грали, поруч із майстрами театру і студентами акторського відділу Львівського університету. А з великого портрета вгорі Заньковецька з поблажливою м’якою посмішкою Джоконди споглядає за своїми творчими правнуками...

Зала була переповнена глядачами, хоч того вечора у Львові був також футбольний матч. Особливо уважною тишею були сприйняті процитовані мною рядки з листа Марії Костянтинівни до внучатої племінниці Ірини Волик. Написані вісімдесят років тому, незадовго до смерті, російською мовою, слова Заньковецької звучать заповітом і моральною настановою для нас, сучасників: «Родная моя Ируся. Твоя баба ветхая, долго жила, много пережила, и это переживание дает мне право сказать тебе следующее: старайся, чтобы твоя совесть была чиста, как капля ключевой воды, а душа твоя пусть отличается прямотой и искренностью. Будь снисходительна, прощай многое, избегай дерзости, чтобы не зазнаться. Трудись, не делай уступок лени, страсти и желаниям. Остерегайся всего того, что носит в себе зародыш зла. Помни, что жизнь светит недолго, она горит и угасает, а свет души — это звезда, сияющая вечно»!