Ера Данченка

СТВОРЕННЯ НОВОГО СВІТУ

Він не любив давати інтерв’ю, вважаючи, що все, що хотів сказати, говорив своїми постановками. Сергій Володимирович — представник третього театрального покоління. Його дід був директором пересувного полтавського «Колгоспного театру», батьки до війни працювали в Театрі ім. М. Заньковецької в Запоріжжі, де він народився. Потім вони були в Тобольську в евакуації. А коли наші війська звільнили Львів, то разом із театром їхня сім’я переїхала на Західну Україну. Любов до Львова він зберіг на все життя. У їхньому домі збиралися дуже цікаві й талановиті люди. Проте спочатку свою долю Сергій Володимирович пов’язав зовсім не зі сценою. Він закінчив Львівський університет, геологічний факультет. Навіть попрацював в експедиціях. За його словами, театр йому тоді «...здавався ефемерним, без справжнього життєвого пульсу, от і вибрав професію справжніх чоловіків», але дуже скоро зрозумів, що любов до театру дужча. Навчався в чудового педагога Леоніда Артемовича Олійника. У Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого на курсі разом вчилися й режисери, й актори. Якщо спочатку, займаючись геологією, він вважав світ театру несправжнім, то в подальші роки казав, що «світ фантазії приваблює його в професії режисера, і що кожний новий спектакль — створення нового світу».

Свої театральні університети пройшов у Львові. Під його керівництвом у Драматичному театрі ім. М. Заньковецької зібралася гарна команда: Федір Стригун, Богдан Ступка, Лариса Кадирова, Віталій Розстальний, Богдан Козак, Таїсія Литвиненко. На прем’єри глядачі приїжджали не тільки з області, але й з багатьох міст України. Коли Данченку запропонували очолити Київський театр ім. І. Франка, то Сергій Володимирович не дуже зрадів. За ним хотіла піти велика частина трупи львів’ян. Але тоді довелося б оголювати театр. Він узяв тільки двох: Ступку і Розстального, а з Харкова запросив Валерія Івченка. Франківці зустріли «варяга» з пересторогою. Адже театр, як казав Чехов, це лазарет хворих самолюбств. Ходили незадоволені до Щербицького з вимогою, щоб забрали Данченка. Але в ЦК запал ходаків прохолодили, вважаючи, що тільки Сергій Володимирович може підняти театр, відродити славу легендарного колективу.

Він був яскравим представником покоління шістдесятників. Не терпів штампів, виступав проти псевдоспецифіки українського театру. Вважав, що театральні традиції успадковуються лише в основоположних принципах, а стиль, постановочна й виконавська манера є арсеналом способів сценічного зображення і згодом мають змінюватися. В одному з інтерв’ю він сказав: «Мистецтво національного театру — це мистецтво великого стилю, вивіреності та чіткості стильових образів, очищених від усього неосновного, випадкового. А також відсутність стильового екстремізму, крайнощів і вибухів. Національний театр має бути художнім і, разом із тим, моральним, духовним камертоном нації». Від спектаклю до спектаклю Данченко створював свій театр, який надалі критики назвуть феноменальним. Сергієві Володимировичу вдалося вивести його у флагмани не тільки України, але й колишнього СРСР. Уперше у франківській історії він відкрив Малу сцену і таким чином дав можливість експериментувати Ігорю Афанасьєву, Андрію Чечику, Валентину Кузьменку-Делінде, Андрію Жолдаку...

Улюбленими письменниками Данченка були Шекспір і Чехов, твори яких він ставив неодноразово не тільки на франківській сцені, але й у близькому та далекому зарубіжжі. До речі, за «Дядю Ваню» отримав Державну премію. У МХАТі ім. Чехова він поставив «Вишневий сад», де в головній ролі виступила Тетяна Дороніна. «Приборкання норовливої» ставив у Польщі (Драматичний театр м. Бельська-Бяла) і в Києві, «Річарда III» — у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, а на франківській сцені — «Короля Ліра». Сергій Володимирович любив класику, хоч розумів, що її ставити значно складніше, ніж сучасні п’єси. З усмішкою він цитував Пітера Брука: «Хочеш мати нещастя на свою голову — візьми шедевр, чим більше заглиблюєшся в текст, тим більше одне чіпляє за собою інше».

Він цінував гумор і дотепний жарт. Пригадується, як весело сміявся на 60 літньому ювілеї 1997 року, коли побачив номер — пародію на себе. Богдан Ступка в ролі Данченка вудив рибу й роздумував: «Як я ненавиджу театр! Пташки співають, рибки плавають — краса! Вони в мене ніяких ролей не просять... Усе життя прожив би на природі. Недавно на полюванні зайця бачив: вушка маленькі, худенькі, очі перелякані й нічого в мене не просить. Я його відпустив. Так минає тиждень, другий, і починаються думки про театр. «Король Лір» — усього три жіночі ролі, а до мене в кабінет прийшло 30 актрис... Мала сцена — головний біль. Як я не люблю ловити рибу й це полювання — я обожнюю театр». Хор франківців співав: «20 років уже панує, франківський колектив муштрує, зробив з театру суперклас». Не секрет, що Сергій Володимирович був прекрасним мисливцем і рибалкою. Він добре готував і багатьох акторів навчив кулінарного мистецтва. Наприклад, на репетиціях спектаклю «Тев’є-Тевель» пригощав усіх зайнятих у роботі м’ясом кабана, якого вполював разом із компаньйоном Зарудним.

Останніми роками Сергій Володимирович часто хворів і нарікав, що перейшов до складу теоретиків. Те, що театр був домом для акторів, багато в чому заслуга Данченка. Однак були й незадоволені, що, загалом, природно: трупа велика, багато хто роками чекав ролей. Попри нездоров’я, навіть перебуваючи в лікарні, продовжував жити інтересами театру. Його останніми роботами стали комедії «За двома зайцями» та «Пігмаліон», які мають незмінний глядацький успіх. А мріяв поставити «Пера Гюнта»...

ТАЛІСМАН

У довгій книзі долі майстра кілька найяскравіших розділів написано дивовижним тандемом Ступка — Данченко. 34 роки тому почалася їхня спільна творчість у Львові спектаклем за п’єсою Віктора Розова «У дорозі». Вони разом пройшли крізь вогонь, воду й мідні труби. Пізнали тріумфи, славу й гіркоту неприйняття, хулу. Їх можна назвати талісманами один одного. Адже практично найзначніші їхні роботи: «Річард III», «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Енеїда», «Тев’є-Тевель», «Король Лір» — створено разом. І в тому, що Ступка зараз є актором № 1 в Україні, багато в чому заслуга Данченка. Це літо стало чорним від непоправних втрат. У кінці липня в автомобільній катастрофі загинув багаторічний автор театру, драматург і друг Ярослав Стельмах. А через три тижні знову страшна новина — смерть майстра, Сергія Данченка. Жорстокі зигзаги робить доля. У день 60-річчя Ступки замість веселощів і поздоровлень — сльози й скорбота: поминальний дев’ятий день. Саме Богдан Сильвестрович звалив на свої плечі театральний тягар проблем уже не тільки як перший прем’єр, але і як художній керівник театру. На могилі свого друга він пообіцяв добудувати Малу сцену й назвати її ім’ям Данченка. Знайти гарного режисера, щоб поставити ібсенівського «Пера Гюнта» і втілити останній задум свого вчителя.

— Я б хотів, щоб цю постановку здійснив Фоменко, — каже Ступка. — Але є безліч проблем. Одна з них — та, що в нього було три інфаркти. Плюс те, що режисер — дуже зайнята людина, його плани розписані на роки. Утім, думаю, що коли вдасться підключити Фоменка, то в нього вийде спектакль, гідний пам’яті Данченка. Крім цього, для акторів нашого театру робота з таким майстром стане величезною професійною школою. «Пер Гюнт» — дуже складний твір. Для багатьох він асоціюється з балетом і музикою Гріга. А можливо, хто-небудь з українських режисерів візьметься за ібсенівський сюжет? Але для початку треба подати концепцію й оригінальне вирішення спектаклю. Тому це питання поки що залишається відкритим. Однак, я думаю, що до річниці від дня смерті Сергія Володимировича ми покажемо прем’єру. Маю признатися, що зі смертю Данченка в моїй в душі щось обірвалося. Ми з ним більше, як три десятиріччя, були єдиним цілим. Я багато чому навчився в нього, а він, напевно, в мене. У Сергія Володимировича була улюблена пісня — «Сиреневый туман», і коли він був у гарному настрої, куражі, то завжди її співав. Саме ця мелодія звучала і на його могилі. Але мені здається, що мало хто з акторів розумів цю пристрасть. Там є такі слова: «Кондуктор не спешит, кондуктор понимает...» Саме в них закладено величезний сенс, я б навіть сказав життєве й творче кредо майстра — не поспішати й зрозуміти іншого, сім разів відміряти і один раз відрізати.

Ера Данченка не закінчилася, його театр живе й буде це доводити не в коридорах, гримерках, буфетах і за лаштунками, а на сцені перед глядачами.

— Смерть Данченка — величезна втрата не тільки для нашого театру, а й для всієї України, — вважає Михайло Захаревич, генеральний директор театру. — Замінити його неможливо. Але ми зробимо все можливе, щоб театр жив повноцінним життям. Сьогодні йдуть репетиції спектаклю «Отелло», який ставить Віталій Малахов — один з його учнів. Я впевнений, що й надалі не тільки його учні, але й найкращі режисери здійснюватимуть постановки на франківській сцені. Свій 82-й театральний сезон 5 жовтня ми розпочинаємо Тижнем пам’яті Сергія Володимировича, його найкращими спектаклями. У цьому сезоні ми плануємо показати прем’єру «Езопа». Її має поставити Мирослав Гринишин. Потім покажемо спектакль «Мартин Боруля» (режисер Петро Ільченко). До друку готується книжка, присвячена пам’яті майстра, написана Ростиславом Коломійцем. А наступного року ми сподіваємося, що зуміємо відремонтувати Малу сцену. Про неї мріяв Данченко, адже в нас великий репертуар і ми цілком можемо працювати навіть не на дві, а на три сцени.

РЕЖИСЕР І ДИПЛОМАТ

Сергій Володимирович був неординарною людиною і яскравим художником, зустріч із ним надовго залишається в пам’яті. Він був різним. А яким запам’ятався Данченко друзям і колегам?

— Ми були однокурсниками і знайомими із 60-го року, — згадує актор Степан Олексенко. — Наша дружба почалася зі студентської лави в Київському театральному інституті ім. Карпенка- Карого. Потім життя ненадовго розвело нас. Сергій поїхав працювати до Львова, а я з Мариною Герасименко за розподілом залишилися в Києві. Але ми не втрачали одне одного з поля зору, радіючи успіхам і переживаючи, якщо були прикрощі. 1978 року, коли Данченка запросили в Театр ім. Франка, почалася наша спільна творчість. Разом із Мариною ми брали участь у його першому спектаклі на цій прославленій сцені — «Украдене щастя». Я грав Михайла Гурмана, а Герасименко — Анну, Ступка — Миколу Задорожнього. Тепер цей спектакль вважається класикою й візиткою нашої сцени. Проте коли він тільки-но з’явився, то не всім сподобався. Претензії до новацій висували тогочасні метри сцени та деякі критики. Але час розставив все на свої місця. З Данченком мені було легко працювати. Ми розуміли один одного з напівпогляду, оскільки були однодумцями. Його вирізняла дивовижна скрупульозність. Якщо він вибирав твір, то довго над ним працював, знав його практично напам’ять. Коли розподіляв ролі, то на прочитанні за столом він уже говорив про нюанси. Тому, коли ми виходили на репетицію, на сцені було легко. При цьому він дозволяв імпровізувати й цим домагався, щоб актор ставав співавтором, а не сліпим виконавцем диктату режисера. Ми працювали з ним у багатьох спектаклях. Це такі постановки, як «Вибір», «Дядя Ваня», «Росмерсгольм», «Загибель ескадри», «Король Лір» та багато інших. Але особисто для мене найулюбленіша постановка — «Візит старої дами» Дюрренматта, де я грав Іля. Цей спектакль, я вважаю, дивовижно співзвучний сьогоднішньому часові. Адже він оповідає про ту владу, яку можуть мати гроші. Так склалося, що протягом кількох років через великий репертуар цю п’єсу ми не грали, але в цьому сезоні вирішили її відновити.

Раз на рік у театрі грають «Украдене щастя». Не відступлять від цієї традиції і цього разу. Спектакль можна назвати кузнею кадрів і найскладнішим екзаменом на професіоналізм. На ньому виросло декілька поколінь франківців. 5 жовтня його зіграють 310-й раз. У головних ролях — Богдан Ступка, Степан Олексенко й Ірина Дорошенко. За словами актриси, Сергій Володимирович давав свободу й можливість самовираження. Він любив трудоголіків, тих, які віддавалися ролі цілком і, незважаючи на вік, залишався в душі дитиною, не був схильний до фальшу. Для нього було абсолютно все одно, чи то була зла, чи то була добра людина. Головним критерієм залишалося, чи це був гарний, чи це був поганий артист. Якщо вже мав про когось думку, то ніякі доводи й нашіптування його не могли переконати в протилежному. Даючи свободу на репетиції, терпляче вислуховував будь-які пропозиції, умів відділити зерно від полови, при цьому ненав’язливо направляв акторів у те русло, яке вважав правильним. Вимагав максимальної самовіддачі не тільки на спектаклі, але й на репетиції. Працювати — то на повну силу, не жаліючи себе.

Колега Данченка по режисерському цеху Едуард Митницький, художній керівник Київського театру драми та комедії, вважає:

— Данченко поєднував у собі режисера й дипломата. Як режисер, він точно відчував час, свою залежність від епохи. Його спектаклі відображали дух часу. Сергій Володимирович був режисером Всесвіту, а не провінції, позначеної контуром національного орнаменту. Він сповідав режисуру як професію без кордонів. Не нав’язував своєї думки, даючи акторові можливість пошуку в різних варіантах. Його дипломатія була зрежисована розумом, терпінням, смаком. Він ніколи не метушився. Приймав визнання як належне. Знав, що, коли, кому належить — і працював. Однак жив невесело. Йому багато що було дано, і він багато що встиг створити.

Анатолій Хостікоєв упевнений, що йому надзвичайно пощастило в житті, бо він зустрів такого вчителя. Усім молодим він давав можливість реалізувати себе, не тримав на підхваті, а давав головні ролі. У 21 рік Анатолій прийшов у Театр ім. М. Заньковецької. І відразу отримав дебют — головну роль Черниша в «Прапороносцях» Гончара. Працював один без дублера, і коли через рік його забрали служити в армію, то Сергій Володимирович не став вводити в роль нового виконавця, а взагалі зняв спектакль до повернення актора. Хостікоєв зазначає, що Данченко завжди мав дивовижну здатність створювати творчу атмосферу.

— Репетирувати «Кіна IV» почав Сергій Володимирович, — розповідає Хостікоєв. — П’єса Григорія Горіна — про знаменитого англійського актора, про світ емоцій, які народжуються на сцені. «Як мені грати? Яким він був?» — запитував я в Данченка. Він порадив нічого не вигадувати, а йти від себе. Давши імпульс, він підштовхнув мою фантазію, емоції. Ми скрупульозно обговорили деталі на читанні п’єси. Час було починати репетиції. І раптово майстер дуже захворів. Вийшло, що на підйомі ми зупинилися. Але колектив уже загорівся, та і я мріяв зіграти Кіна. Тому я погодився із пропозицією дирекції довести спектакль до кінця і став режисером. На прем’єрі ми одержали від Сергія Володимировича вітальну телеграму, надіслану з лікарні. А коли він одужав і подивився спектакль, то нічого не став змінювати. Так він іде вже третій сезон і, що мені дуже приємно, завжди з аншлагами.

Наталя Сумська, Володимир Нечипоренко та Анатолій Хостікоєв — головні виконавці останнього спектаклю, поставленого Данченком, — «Пігмаліон». Спектакль народився швидко: за півтора місяця. На репетиціях актори не помічали, що Сергій Володимирович погано себе почуває. За їхніми словами, репетирували легко. Режисер довіряв їм, лише трохи підкоректовував деталі. Справді, акторське тріо тут вийшло чудовим.

ЛЮДИНА-АЙСБЕРГ

Андрій Александрович-Дочевський, головний художник франківців, прийшов у театр 1991 року на запрошення Данченка:

— Вийшло, що я прийшов на зміну своєму вчителю Данилові Даниловичу Лідеру, — розповів він. — Признаюся, це був досить важкий для мене період. До Данченка я довго притирався. Через молодість часом я навіть бунтував, бо мені здавалося, що театр зайве академічний, і тому нудний. Одного разу прийшов до нього і запропонував похуліганити, зробити що-небудь авангардне. Сергій Володимирович дуже довго й уважно дивився своїми великими блакитними очима, а потім викарбував: «Нічого не вийде». Коли я став сперечатися, він пояснив: «Справа в тому, що я дуже глибоко сиджу в собі». Опісля поміж собою ми часто любили повторювати цю фразу. У принципі, він був людиною, схожою на айсберг. Те, що було на поверхні, лише мала частина того, що було приховане глибоко всередині. Він завжди допомагав, якщо до людини приходила біда. Знав, чим живуть актори. Можливо, в нього були улюбленці, але він ніколи цього не показував, тому що в роботі найбільше цінував справу. Наприклад, коли ми разом із Сергієм Володимировичем працювали в Польщі (ставили «Приборкання норовливої» та «Вишневий сад» у драматичному театрі міста Бельська-Бяла), там актори були вражені тими внутрішніми завданнями, які поставив перед ними режисер. У них інша школа. Вони грають, я сказав би, формально. В основі лежить відображення, а не перевтілення. Данченка це абсолютно не влаштовувало, і він спробував розворушити акторів, докопатися до їхньої суті. Вони мені казали, що багато хто з них втратили апетит і сон, але при цьому признавалися, що якби з ними працювали режисери такого класу, то вони, напевно, зрушили б гори у мистецтві. Данченко вимагав психологізму, але при цьому був формалістом. На генеральних репетиціях він завжди сидів із секундоміром. Його вухо було дуже чутливим до ритму. Як Лесь Курбас казав: «Можна навчити темпу, а ритм можна тільки відчути». У Сергія Володимировича було музичне чуття. У душі він був романтиком. Наприклад, йому не подобалася київська архітектура через її еклектичність і несмак. Проте він обожнював Львів і міг годинами про нього розповідати. Зводив очі до неба й казав: «Так, Львів — це місто поетів, — і похнюпившись, продовжував: — А Київ — місто чиновників». Сергій Володимирович не любив красуватися, виходити в кінці спектаклю на поклін до глядача. Хоч він і був присутнім у театрі, але сидів у себе в кабінеті. Міг розмовляти з колегами, але при цьому чутливо прислухатися до радіотрансляції. Для нього спектакль був дитиною, яку пустили поплавати. Він спостерігає, але в трагічний момент обов’язково врятує. Він ніколи не лаяв і дуже тактовно робив зауваження. Під час репетиції не зупинявся, а щось записував собі в блокнот. А в кінці кликав до себе актора й тихенько з ним розмовляв, указуючи на помилки або підказуючи, як працювати над роллю. Разом із тим, він і не хвалив, а найвища його похвала була такою: «Ну, нормально!».

МАЙСТЕР ПІВТОНІВ І НЮАНСУ

У Сергія Данченка було багато учнів. Кожен із них — самобутній, знайшов власну дорогу у творчості.

Режисер В. Малахов згадує: «Я був іще студентом, коли в кінці 70-х років в театрі з’явився Сергій Володимирович. На той час ситуація там була не дуже гарна. У театр практично не ходила публіка. Потрібні були кардинальні заходи, свіжі ідеї. Саме Данченко зумів переламати ситуацію. Він був молодий, у нього було багато планів. Після першого його спектаклю з’явилася надія, що Театр ім. І. Франка відродиться, настільки цікаво й неординарно він поставив класику. З ім’ям Данченка в мене пов’язане відчуття, що саме він круто змінив колесо історії драматичного українського театру. Сьогодні, озираючись назад, розумієш, що такого театру, який був за Данченка, вже не буде, але буде інший: ліпший чи гірший — покаже життя».

А ось яким залишився в пам’яті Сергій Володимирович в Олексія Кужельного, режисера, художнього керівника театру «Сузір’я»:

— Я вчився на Всесоюзних вищих режисерських курсах, де лекції читали відомі театральні майстри, такі, як Товстоногов, Гончаров, Ефрос. А практику проходив у Данченка в Театрі ім. І. Франка. Я був його стажистом. Разом із Сергієм Володимировичем ми поставили два спектаклі. Запам’яталася постановка «Здавалося б, одне лиш слово» (лібретто Андрія Малишка), присвячена Тарасові Шевченку. У пролозі в нас читали вірші сучасних поетів: Бориса Олійника, Ліни Костенко, Дмитра Павличка. А у фіналі, коли зазвучало «Реве та стогне Дніпр широкий», емоційне посилання було таким потужним, що глядачі, не змовляючись, усі, як один, встали. Хтось із колег сказав: «Ну все, тепер нас точно посадять». До перебудови було дуже далеко. Боролися із зовнішніми й внутрішніми ворогами, а, поставивши тавро націоналіста, могли зламати будь- яку професійну долю. Сергія Володимировича викликали в ЦК «на бесіду». Проте спектакль він відстояв, а на нервовому грунті наступного дня в нього абсолютно пропав голос.

Часто після спектаклів або репетицій ми приходили до Данченка додому й продовжували обговорювати театральні проблеми. У нього був дивовижний спосіб знімати стреси: ішов на кухню й починав різати салати.

Його смерть — величезна втрата для театрального світу. Нині, коли опустилася завіса, прокресливши межу поміж живими і мертвими, можна сказати, що він був геніальним режисером і чудовою людиною. Він не давав готових рецептів, установок, не ставив конкретних завдань, не стукав по столу, але вмів домагатися того, щоб усі, зайняті в спектаклі, віддавалися йому до кінця. За першою своєю освітою, він геолог. І, мабуть, тому він умів чути камінь. Це допомагало в режисерській професії чути й слухати. Я б назвав його майстром півтонів і нюансів. Він умів створити вібрацію й тільки своєю присутністю на репетиції примусити акторів інакше подивитися на свою роль, шукати те головне, задля чого, в принципі, вони виходять на сцену.

На роботу він завжди приходив внутрішньо зібраним і цього домагався від своїх театральних колег. Він не вимагав ефектних поз, широких жестів, вибухів голосу, але, разом із тим, його спектаклі завжди були дуже потужними; глядачі після них виходили просвітленими. Він примушував людей думати.

У день, коли ховали Сергія Володимировича, після двомісячної виснажливої спеки пішов дощ. А поруч із театром несподівано вдруге зацвів каштан. Це певний знак, що природа також тужить через втрату неординарної людини. Сергій Володимирович підняв Театр ім. І. Франка на найвищий загальнолюдський рівень. Залишилися його однодумці. Не наступники, а саме однодумці. Бо тиражувати, клонувати талант неможливо. Хоч би скільки було учнів, кожен із них іде своїм шляхом. Данченко унікальний по-своєму. І головна пам’ять про нього та, що театр, якому він віддав півжиття, залишається флагманом української культури.