Естафета велетнів духу

Коли наша газета 12 місяців тому виступила з ініціативою оголосити 2013-й Роком Володимира Мономаха (з нагоди 900-річчя обрання цього видатного державотворця Великим київським князем), то, можливо, у деяких читачів «Дня» це викликало навіть певний подив. Чому саме Мономах? Чим може бути актуальною спадщина людини, котра жила дев’ять століть тому? Чи варто звертатися до такої «сивої давнини»? (Нагадаємо, що в попередні часи «День» оголошував роки Івана Мазепи, князів Острозьких, «Списку Сандармоха»...).

Утім, після ознайомлення з низкою публікацій Олександра ПАЛІЯ, Петра КРАЛЮКА, Олега ЯСТРЕБОВА, Костянтина АТОЄВА та автора цих рядків подібних запитань більше не виникатиме. Кожен, хто бодай побіжно дізнається про дивовижне життя Мономаха — великого державного діяча доби Київської Русі, визначного полководця, який убезпечив кордони Давньої України від ворожих набігів кочовиків, мудрого законодавця, який умів знаходити вихід з найважчих політичних криз, справжнього європейця та гуманіста за способом мислення, талановитого будівничого храмів, зрештою блискучого письменника, що створив знамените «Повчання», — той погодиться, очевидно, з цією думкою, що не лише один конкретний рік, а, схоже, ціле наше століття варто було б присвятити вивченню й популяризації життєвого шляху та творчості цього Правителя.

Справді, Мономах досяг найвищої влади в державі, посів Великий Київський стіл, проте використав цю владу не з метою особистого збагачення, не задля усунення своїх небезпечних конкурентів, а в інтересах державної консолідації усіє Русі-України. Він був дійсно великим політиком, бо вмів майстерно знаходити баланс між князями-владоможцями (а це люди в усі часи, як правило, доволі егоїстичні, жадібні та жорстокі) та селянами, ремісниками, воїнами, яким жилося тоді (як і зараз) несолодко. Він умів здобувати і підтримувати справедливість у суспільстві без революцій — ось що важливо! Він був і мудрим дипломатом, який знався на європейському балансі сили, і ревним воїтелем за Русь, який понад 40 років життя брав участь у безперервних військових походах, здобув безліч перемог — і при цьому наполегливо закликав нащадків: «Ніколи й нікого не вбивайте! Захищайте слабких, бороніть сиріт, старих, незаможних! Якщо ти князь — старайся все, що в твоїх силах, робити самому, не доручай важливих справ іншим, не лінуйся, бо лінь — усім бідам мати: що людина вміла колись, те забуде, а чого не вміла, того вже не навчиться». Такі люди, як Володимир Мономах, воістину є нашою національною гордістю. «День» і надалі буде регулярно звертатися до цієї унікальної постаті.

Що ж до того, кому присвятити цей новий 2014 рік, то у редакції «Дня» сумнівів не виникло — це буде Рік неканонічного Тараса Шевченка. Справа, проте, не лише в 200-річному ювілеї українського генія. Ми впевнені, що кожному українцеві саме зараз гостро потрібний неканонічний Шевченко, Шевченко олюднений (і тому близький; проте не в тому сенсі, що його можна фамільярно поплескати по плечу), Шевченко безмежно багатогранний («дідусь у кожусі», так само, як і «франт-аристократ у фраку» — ганебно збіднюють образ Поета), Шевченко — ненависник імперій і взагалі деспотизму в усі часи, патріот і український націоналіст, який, проте, мав багато щирих друзів серед шляхетних росіян (жодної суперечності тут немає!), Шевченко — «Гетьман Слова» (Ліна Костенко), Пророк, який силою Духа і Слова Свого, неначе могутній творець, вдихнув життя у нашу, здавалося б, назавжди приспану націю (унікальна річ в історії світу).

Зрештою, як ніколи, запитуваним є зараз Шевченко-Пророк, який бачив не на роки — на століття вперед («Кобзар», вважається, «читали усі», а чи багато таких, що пам’ятають ці застереження? Втім, це вже окрема тема).

Отож ми звертаємося до наших авторів — і до відомих усій Україні, і до більш скромних, до тисяч наших читачів — пізнавайте нового Шевченка і пишіть про нього. Тільки не зводьте свої дослідження до добре відомих архаїчних стереотипів, не співайте йому гучні, красиві, але порожні дифірамби — Шевченко цього не потребує.

Спробуймо разом відтворити його час, його душу, його подвиг, його боротьбу... І тоді він стане зрозумілішим (простота і доступна «зрозумілість» «Кобзаря» — то шкільний міф). Між іншим, обидва велетні нашого духу — і Шевченко, і Мономах — є водночас і державотворцями, і великими чарівниками Слова, хіба не так?

Продовження теми: А що, якби Шевченко...