Фабрики уяви

Дискусії про долю сучасного українського мистецтва, про розвиток національної культури, про сприяння вітчизняним митцям усе ще лишаються на рівні умоглядних, щоб не сказати формальних змагань. У кожному разі важливою умовою розв'язання проблем, що накопичувалися десятиріччями, є мережа сильних, незалежних, добре забезпечених культурних інституцій. Але мережі наразі не маємо. Ситуація з найбільшою такою структурою — комплексом «Мистецький арсенал» — показова. Перспективи проекту, котрий мав би стати загальнонаціональним пріоритетом (бо по таких звершеннях пізнають країну), ще й досі непевні. Незрозуміло, який він зрештою буде, яка художня й виставкова ідеологія стане його основою.

Власне, для ознайомлення з досвідом створення подібних закладів Польський інститут у Києві та Польська агенція закордонних інвестицій організували поїздку по галереях, музеях і культурних центрах сусідньої держави. Наша делегація складалася з представників комплексу « Мистецький арсенал» та журналістів. Ми зустрічалися з керівниками і прес-аташе таких помітних установ, як Центр сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», Музей історії Польщі, Мистецький центр «Фабрика Тшчіни», Національний центр культури, Музей Варшавського повстання, театр «Витвурня» (всі — у Варшаві), Люблінський центр культури, у Познані — Центр торгівлі, мистецтва та бізнесу «Старий бровар» і Центр культури «Замок», а також Мазовецький центр сучасної культури «Електровня» («Електростанція» — Радом).

ЛЮБЛІН

Наша перша зупинка — Люблін. Тутешній Центр культури утворився через об'єднання типового соціалістичного Будинку культури і театральної студії. Міська влада пустила молодих експериментаторів за умови, що заняття з дітьми триватимуть і надалі. Різні функції зуміли поєднати цілком гармонійно. З 1996 року на базі Центру проходять великі міжнародні проекти: фестиваль «Театральні конфронтації», Європейський фестиваль перформансу, в міському парку для городян провели літній фестиваль культури. Під тим же дахом є і своя галерея сучасного мистецтва і ще кілька невеличких, але дуже популярних театрів. Що ж до навчальних програм, то тут панує фаховий підхід: молодь стажується у приїжджих майстрів. Три рази на рік — форуми сучасного танцю з відповідним навчанням. Громада, окрім літнього фестивалю, за останній рік мала ще низку свят. Під час «Ночі культури» у режимі відкритих дверей працювали філармонія і міські театри, на спектаклях і концертах побували кількадесять (кілька чи десять?) тисяч людей. Неабиякий успіх мав Ягелонський ярмарок, присвячений єднанню Сходу і Заходу: до Любліна приїхали майстри народних промислів iз десяти країн Європи, з України в тому числі. Замовлення на місця на той рік вже надходять. Центр існує при Люблінському муніципалітеті, тож влада дає 50% бюджету, решта — від орендарів (ресторан), спонсорів, а також від Євросоюзу — той же ярмарок без допомоги з Брюсселя був би неможливий; до речі, саме цей захід спонукав владу до активнішої участі у справах Центру.

УЯЗДОВСЬКИЙ ЗАМОК

Уяздовський замок у Варшаві збудований у XVII столітті, в стилі шведського бароко, як літня резиденція королівської династії Вази, котра тоді правила Польщею. Останнім власником замку був Понятовський, останній король Польщі. Він намагався створити щось у дусі епохи: насадив парк, спорудив ще один замок, а самий палац віддав під військовий шпиталь — і цьому призначенню будівля слугувала аж до Другої світової війни. Воєнне лихоліття дуже зашкодило пам'ятці — стирчали самі стіни. У 1954 році генерал Рокоссовський вирішив, що то має бути театр Війська Польського, і, недовго думаючи, приміщення підірвали. На щастя, занадто діяльний генерал повернувся до СРСР, лишивши по собі фундамент. У 70-х королівський палац відродили, причому відбудова стала загальнонаціональною справою. Народ збирав гроші, а комітет відбудови замку запропонував комуністичній владі реконструювати споруду під офіційну резиденцію. Часи мінялися, і вже на початку 80-х під тиском митців і «Солідарності» міністр культури ухвалив: «Хай буде Центр сучасного мистецтва». Остання фраза для наших реалій звучить як цілковита фантастика, але навіть у глухі комуністичні роки, при воєнному стані, польська культура вміла примусити дослухатися до себе. Офіційно Центр створили у 1986 році. Нехай iз хаотичною наглядовою радою, нехай з однією експозицію на рік, проте він діяв. Нова влада у 1990 році призначила директора, котрий керує замком і понині. Це так само повчальна історія: пан Войцех Круковський за часів комунізму брав участь у русі незалежної культури, зокрема, готував підпільні програми новин. Учасники руху фільмували власні сюжети, що правдиво висвітлювали стан справ у країні, а потім показували їх у невеличких містечках на громадських зборах. До керівництва Замком новий директор привів з собою однодумців. Так, власне , і було розв'язано кадрову проблему, яка й досі є для нас важким тягарем. Вочевидь, Замок Уяздовський — не виняток: у Польщі культурою керують не колишні «массовікі-затєйнікі», злодійкуваті комсомольські функціонери чи н ездарні баяністи, а ті, хто ту культуру десятиріччями творив знизу, вільно й незалежно від офіціозу.

В діяльності Замку засадничою є модель інтердисциплінарного центру, запозичена в аналогічних британських закладів. Магістральний напрямок — виставки. В Замку діють три великі галереї і кілька малих (причому політика малих часто конфліктує з лінією великих); постійно проходить водночас 4—6 експозицій, за рік набігає 50— 60. Значна частина тих показів формується з чималої замкової колекції; упорядники не хочуть, аби зібрання перетворювалося на музейне, і тому щоразу міняють формат експонування. Власне, ми якраз і мали можливість подивитися одну виставку, що була цілком присвячена соціалістичній блочно-бетонній архітектурі. Десятки художників у найрізноманітніший спосіб обігравали, здавалося б, одноманітну естетику, а в результаті вийшов багатогранний образ такого собі «мікрорайону», як моделі Всесвіту, де і люди, мов картки зі вселенської картотеки, і дев'ятиповерхівки, скручені, як стрічка Мебіуса, одн обічною нескінченністю.

Інтердисциплінарна концепція дозволяє уяздовцям плідно працювати і в інших жанрах. Є простір для драматичних постановок, є танцювальний театр. Акцент робиться на мистецтві дії: так, Європейський фестиваль перформансу планують реалізовувати між Варшавою, Мінськом та Києвом. Література раніше гриміла поетичними фестивалями, що перетворювалися на справжні нічні марафони, тепер же на базі книгарні проводяться авторські презентації новодруків. Візуальне мистецтво дуже обширно представлене ще й у кінематографічній іпостасі. Влітку на спеціальному майданчику біля замку показують кіно, причому тема так само щороку змінюється: наприклад, цього літа крутили вестерни. На грудень заплановано Міжнародний фестиваль фільмів про права людини. Національний кінематограф теж не лишається поза увагою: у замку збирають архів експериментального кіна, котре, навіт ь будучи за комуністів в андеграунді, ні в чому не поступалося західноєвропейським зразкам. Архівна робота — взагалі одна з засад Центру: ведеться копітка документація і збір інформації про всі мистецькі події в країні. Уяздовський архів — один iз найбільших у Польщі. Також мають електронні архіви, бібліотеку на 15 000 одиниць зберігання та відеотеку. Не забули про музику, створили спеціальну галерею сучасної музики, де проходять концерти і своїх, і закордонних артистів.

Молодь тут підтримують активно, щоб було потім кому виставлятися, танцювати, фільмувати. Спеціальна програма «Сфера», наприклад, має за своїм статусом (!) суперечити офіційним програмам Центру й спрямована на молодіжні субкультури, котрі таким чином запроваджуються в культуру «дорослу». Відносно новий проект — резиденції для молодих художників. На горищі облаштували студію, кухню, спальню. Гості там живуть і працюють по два— три місяці, а потім показують, що зробили. За рік такого досвіду набувають 14—16 артистів iз різних держав. Результати інколи найнесподіваніші: так, швейцарські «резиденти» реконструювали рух хіпі просто неба, з усіма необхідними атрибутами — мальовничими лахами, психоделічними рок-групами, колоритними патлатими персонажами, серед яких були й справжні ветерани покоління «дітей-квітів», що якимось дивом дожили до наших днів. Ще є те, що пан Войцех називає простором між життям і «замком». Предмет його гордості — кам'яні лави авторства відомої художниці Дженні Хольцер. Фактично вони є і суто утилітарними речами для комфорту тих, хто гуляє парком, і арт-об'єктами, на яких викарбувано трюїзми авторки і цитати з Євангелія. На тому-таки просторі працюють освітні програми для шкіл і дитячих садків. Для програми «Тиждень у замку» вибирають певну тему і одного художника як координатора, до нього приходять родини з дітьми й намагаються втілити задану тему якнайкраще, і то є справжні мистецькі змагання. «Лабораторія творчої освіти» діє для викладачів естетичних дисциплін і керівників музеїв. Є в замку ресторан і кав'ярня з добрим реноме в місті. Загальна ідея така, щоб візитер міг тут пробути цілий день — подивитися кіно, поїсти, щось почитати, завітати в галерею тощо; за спостереженням директора, є люди, якi так і живуть.

Частково гроші на всі ті розкоші — точніше, на утримання будівлі та на зарплату працівникам — дає мінкультури. Міністерство може розщедритися на деякі проекти, але здебільшого замок шукає кошти сам: квитки, прибутки від продажу книжок, каталогів, власного журналу, плюс, звичайно, спонсори (на окремі проекти) та орендарі. Для останніх існує офіційний прайс-лист.

КУЛЬТ ІСТОРІЇ

Фактично ще не має своїх приміщень, але активно працює Музей історії Польщі. Спочатку сама ідея викликала опір у ЗМІ: ініціаторів звинуватили у прагненні монополізувати історію. У відповідь були вчинені доволі грамотні дії. Всім більш-менш шанованим фахівцям розіслали концепцію музею, спитали їхньої думки. 90% професорів не відгукнулися, проте, коли журналісти до них зверталися за коментарем, «світила» вже знали, про що йде мова, і не було упередженого ставлення. На негативну статтю написали приватний e-mail iз роз'ясненням своєї позиції; тож друга стаття у тому-таки виданні була вже позитивніша. З журналістами вирішили не дискутувати, а просто давати їм якомога більше інформації. Ще один ефектний піар-хід — прес-конференції заздалегідь розписаним сценарієм, у декораціях. Але, звичайно, найпромовистіше свідчили справи музею.

Першим заходом став історичний пікнік, коли просто неба зібрали відповідні музеї зі всієї Польщі з власними експозиціями і стендами. З дітьми затіяли ігри-забавки ще позаминулого століття. Навчали також реконструйованих старовинних танців. Ярмарок відвідали 20000 чоловік. Ще один проект міг би дуже придатися і в нас: учням різних шкіл роздали доручення зібрати інформацію про історичних героїв — не тих, кому стоять монументи по всіх перехрестях, а своїх, місцевих, також важливих для своїх міст і містечок. Інформацію збирали з родинних архівів, у підсумку назбиралося понад 300 робіт, виконаних на досить високому, університетському рівні. В тому ж річищі популяризації історії в iнтернеті створили сторінку, де ведуть календар — до кожної дати беруть інтерв'ю з істориком або видатним діячем; всього таких свідчень понад 60, і число їхнє зростає. Водночас завдяки музею в мережі існує база даних всіх історичних журналiв, починаючи з XIX століття, всіх спеціалізованих навчальних закладiв, стипендій та архівiв тощо. Для студентів і науковців проводяться покази історичних фільмів, причому перед кожним фільмом — зустріч iз відомим істориком чи кінознавцем.

Не можна сказати, що тут панує погляд на історію, як на предмет академічно застиглий, музеєфікований. Насправді перша назва установи — Музей свободи, де мала б демонструватися історія національних визвольних рухів — від привілеїв шляхти аж до «Солідарності». Принцип свободи дотримано і в роботі: на будь-яку епоху, помітну подію, персону дається кілька точок зору, головним методом лишається дискусія. Експонати для майбутньої експозиції позичають у тих музеїв, котрі не мають достатніх виставкових площ, купують, приймають в дар. Від нестачі фінансування музей не потерпає, маючи чималий загальний бюджет від держави. Нині триває загальнонаціональний конкурс на кращу будівлю.

Проте найкращим свідченням як пильного ставлення до історії, так і розвою музейної справи є знаменитий Музей варшавського повстання. Його відвідання було, безумовно, одним iз найсильніших вражень всієї поїздки.

Як розповів директор музею Павел Укельський, перед ініціаторами закладу одразу постало три наріжних запитання. Що ми хочемо зробити? Для кого робимо? Як робитимемо? В консервативному музеї на першому місці — експонат, на останньому — глядач. Організатори не заперечували експонат, однак були свідомі вiдносно того, що це лише засіб переказу. Так прийшла й перша відповідь — треба цікаво розповісти певну історію. Аудиторію визначили як молоду та іноземну. Сценарій експозиції робили крок за кроком. Виставка була поділена на рівні сегменти, котрі паралельно наповнювалися матеріалом, тож всі події та дати були представлені рівномірно. Добре налагоджена робота зі ЗМІ призвела до того, що всі вболівали за проект. Як ліві, так і праві мас-медіа отримували всю можливу, ексклюзивну інформацію. З іншого боку, були певні побоювання — адже незвична форма могла не сподобатися ветеранам, проте вони прийняли те, що робиться, мовляв, то вже для молодих, вони мають знати це.

Коли був оголошений збір артефактів, сотні людей стояли в чергах. По місту тиждень їздив старий трамвай з оголошенням про цю акцію. Тим жила вся Варшава. Проблему з приміщенням розв'язали завдяки владі міста, яка передала музею старе трамвайне депо. Будівля, хоча й занесена до історичних пам'яток, стояла напівзруйнована, так що таке рішення її врятувало. Оголосили два конкурси — архітектурний і на кращу експозицію, з обов'язковою умовою — зберегти історичний вигляд будівель, та останнє слово все одно лишалося за музеєм. До роботи також залучалися люди зовсім, здавалося б, немузейних професій — комп'ютерний графік, театральний сценограф, дизайнер. Сценарій експозиції в друкованому вигляді зайняв понад 100 сторінок, а музей відкрився 31 липня 2004 року, в річницю Варшавського повстання, всього лише через 13 місяців після створення де-юре. На святкування прибули президент Польщі Квасневський і канцлер Німеччини Герхард Шрьодер.

Фактично виставка побудована як певна оповідь — ви потрапляєте всередину, і вам оповідають трагічну історію двомісячного повстання. Одним із найпомітніших експонатів, центральною віссю музею є сталева стела, що прошиває обидва поверхи будівлі. На ній викарбувані дати повстання, є отвори, наче пробиті кулями — приклавши до них вухо, можна почути канонаду — справжній запис тих боїв у Варшаві. Надзвичайно зворушлива зала малого повстанця — дитяча кімната, з іграшками, малюнками на стінах — в ній проводять лекції та ігри для малечі, доступно роз'яснюючи їм нелегкі сторінки історії. Глядач рухається по експозиції наче крізь певну книгу. На цегляних мурах вивішені афіші й листівки тих років, є кімнатка зі справжнім верстатом, на якому друкується відозва підпільників про загальне повстання. У стінах є вічка, як у старих райках, — можна подивитися фотографії тих подій, що рухаються перед тобою, або висунути прямо зі стіни шухляду, де лежить документ — свого роду довідка про ту чи іншу персону. Виставлені справжні зброя, продукти, обмундирування, ліки, медичні інструменти, транспортні засоби тих років, а на додаток — підвішений на тросах, на рівні антресолі, автентичний бомбардувальник «Лібератор В-24J» iз тих, що вилітали з Британії, аби скинути повсталим бодай якусь допомогу. Це лише сухий перелік, але ж варто побачити, як подані всі ці матеріали. Глядачу пропонують не просто оповідь, а й подорож історією, після якої він вийде зміненим, усвідомивши дуже важливі речі. І навіть така стороння, здавалося б, деталь — паровий казан, що зберігся від трамвайного депа, дбайливо відреставрований і вписаний в музейний інтер'єр — працює на це загальне враження.

Але, навіть маючи таку вражаючу експозицію, пан Павел і його колеги не заспокоюються. Бо музей, знову- таки, функціонує як культурна інституція: проводить у себе вистави авангардного театру, в Парку свободи довкола будинку проходять рок-концерти, на Мурі пам'яті, що оточує весь комплекс, розгортаються виставки графіті та експериментального живопису. Працюють навіть по всій території столиці, влаштовуючи ігри-квести для молоді, щоб варшав'яни полюбили свою столицю.

«СТАРИЙ БРОВАР»

Загалом, те, як у Польщі вміють перетворювати закинуті індустріальні будівлі на розважальні чи культурні центри — є окремим захоплюючим сюжетом. В цьому сенсі найбільше враження справив Центр торгівлі, мистецтва і бізнесу «Старий бровар» у Познані, побудований коштом Гражини Кульчик — однієї з найбагатших жінок країни. Як можна здогадатися, цей заклад створений на основі старої броварні. Від попереднього інтер'єру зберегли деякі найпомітніші елементи, наприклад, цегляну трубу, яка тепер, виконуючи суто декоративну функцію, стала однією з фірмових ознак «Бровара». А втім, весь Центр загалом — шедевр дизайнерського мистецтва, це без перебільшень. Він складається з двох гігантських чотириповерхових блоків, поєднаних своєрідною комбінацією галереї з оглядовим майданчиком, на якому стоїть химерний пивний кухоль, вкритий металевою оболонкою, найбільший з діючих кухлів у світі; коли на відкритті його наповнили пивом, то одразу потрапили в Книгу рекордів Гіннесса. А перше, що кидається у вічі у вестибулі одного з блоків — бронзове обличчя, така собі маска, що наче зірвалася з обличчя велетня і застигла на постаменті — робота знаного польського скульптора Ігоря Міторая. Загалом, всі естетичні рішення важко навіть перерахувати. Недарма у 2005 році «Старий бровар» на конкурсі в США був визнаний найкращим торгівельним центром у світі. Але ж пані Гражина не обмежується одним лише бізнесом. В Центрі відбуваються рок- концерти, активно діють галереї, де виставляють сучасне мистецтво, а скоро буде обладнаний підземний приватний музей, колекція для якого вже зібрана.

Те, що можна при бажанні зробити з безнадійного, здавалося б, інтер'єру, ми пересвідчилися також у Варшаві, відвідавши «Фабрику тшчіни» («тшчіна» перекладається буквально як «тростина»). В 2003 році Войцех Тшчінський у варшавському районі Прага (колись мав славу соціально неблагополучного гетто, а нині стає вельми престижним) знайшов будинок старої фабрики, на якій спочатку консервували м'ясо, потім варили варення, а потім взагалі робили підошви для кедів. Нові господарі за основу взяли промисловий колорит, лишивши його у первісному вигляді — всі ті мережива дротів і кабелів на закопчених стінах, всі нескінченні електричні щитки тощо, вмонтувавши туди сучасні світильники, поставивши, де треба, книжкові полиці або барну стійку — і створили просто незабутнє місце, в якому почуваєшся затишно і водночас трохи дивно, як в декораціях до якогось химерного фільму. «Фабрика» діє, в першу чергу, як розважальний центр, проте, залучаючи спонсорів і муніципальну владу, надає свої приміщення і для вистав міського театру, проводить триденний фестиваль «My city», на якому представляє культуру різних міст світу — музику, виставки, фільми, дискусії; вже були Прага і Будапешт, на черзі Амстердам. Інший фестиваль, «Вуєк» (тобто «вуйко», «дядько»), орієнтований на андеграундну сцену Варшави. Освітній проект має назву «Інститут вільного часу» і спрямований на розвиток громадського суспільства — на ці відкриті зустрічі запрошують дуже різних гостей — від політиків до артистів — і завжди приходять сотні осіб.

«ЕЛЕКТРОВНЯ» В РАДОМІ

Але особисто в мене найбільш обнадійливе враження лишилося після відвідин Мазовецького центру сучасної культури «Електровня» (Радом). Облаштовують його в будівлі колишньої електростанції. Директор «Електровні», Збігнев Бельовський, здається мрійником, бо у провінційному містечку (всього лише 250 000 населення) хоче облаштувати висококласний мистецький центр, який мав би міжнародний статус і був би найпотужнішим у Мазовецькому воєводстві, яке, між іншим, включає в себе Варшаву. Він просто фонтанує ідеями. Але, що дивно, йому чомусь віриш. Він iз гордістю показував нам макет майбутнього центру — кінозал, паркінг, 5500 квадратних метрів площі, наскрізне освітлення завдяки продуманій системі вікон, сiм експозиційних залів, причому пан Збігнев придумав ще одну — дворівневу галерею мініатюр просто всередині старого казана 1905 року побудови. Патронує проект сам Анджей Вайда, адже саме з Радома пішов на війну його батько. Знаменитий режисер подарував «Електровні» власну картину — «Автопортрет» 1945 року, а загалом у колекції Центру вже є понад 4 000 експонатів. Мало того, в містечку Пьонкі, в 50 кілометрах від Радома, теж є закинута електростанція з корпусом 17 метрів заввишки, і там енергійний директор хоче зробити філіал Центру, аби проводити Європейське трієнале мистецтва великих форматів, тобто скульптур і крупних інсталяцій. В міжнародному просторі «Електростанція» почне свій поступ з «Генератора мистецтва», коли велике полотно 50х3 м2 провезуть через 10 різних країн, щоб на ньому малювали по черзі 10 груп художників (не обов'язково професіоналів, також дітей, аматорів), причому кожна нова група не знала б, що намалювала попередня, а мала б лише тему твору. Від ще одного задуму пана Збігнева перехоплює подих. Він хоче зробити — вже запатентував цю концепцію — мережу мистецьких інституцій «Фабрики уяви», яка об'єднала б усі подібні центри, що постали в індустріальних приміщеннях, адже це зараз загальноєвропейська тенденція. В рамках такої мережі можна було б обмінюватися виставками, людьми, ідеями, робити спільні проекти, і також спільно, що набагато легше — шукати гроші. І, головне — до цієї мережі міг би долучитися і наш «Арсенал».

У НИХ І У НАС

Я розповів лише незначну частину того, що довелося побачити й почути. За межами статті лишилися Національний центр культури (Варшава), познанський центр «Замок», розташований в справжньому королівському палаці, побудованому Вільгельмом II, варшавський театр «Витвурня» на тій-таки Празі. Але й того, що викладено вище, достатньо для кількох важливих висновків.

Отже, всі тамтешні культуртрегери почуваються дуже впевнено — розкіш, яку їхні українські колеги не можуть собі дозволити. Якщо, наприклад, будівля, яку займає центр культури, галерея чи театральна студія, потребує ремонту — він буде зроблений, і при цьому нікого після цього не викинуть, ніякий «офісний центр» не з'явиться. Другий момент, який важко навіть собі уявити, — закладам культури офіційно дозволено здавати свої площі різним структурам і заробляти на цьому гроші не адміністрації в кишеню, а на нові акції. Але при тому бізнесмени отримують жадані площі за твердої умови — робити тільки те, що не суперечить призначенню установи. І вони тих вимог дотримуються, бо конкуренція за такі місця просто шалена. Тобто, ні за які гроші в музеї або в театрі не будуть торгувати несвіжим м'ясом, секонд-хендовим ганчір'ям чи самопальною біжутерією.

Далі. Кожен центр — байдуже, державний чи приватний, елітарно-мистецький чи розважальний — завжди шанує громаду і опікується її потребами. Влаштовують народні фестивалі. Організовують майстер-класи та форуми з відомими митцями для місцевої молоді, утримують дитячі студії. І все це — не якісь містечкові розваги — більша частина подібних закладів має добрі зв'язки не тільки по всій Польщі, але й у Європі, тож різноманітні міжнародні акції — не новина навіть для маленького Радома, не кажучи вже про Варшаву або Познань.

Ставлення держави, як, утім, і бізнесу — шанобливе. Чиновники (мало того, що виділяють кошти) не заважають працювати. Допомагає і Євросоюз, але та допомога не є вирішальною — скоріше, всіх стимулює сама ідея відповідності європейським зразкам.

Проте все це чужа історія — хоча вона і відбувається у сусідній дружній країні. Хочеться просто бачити щось подібне у нас, щоб і наш «Арсенал» виглядав не гірше, а навіть краще, і щоб самим своїм існуванням задав моду для українських регіонів, в яких теж вистачає руїн, але також немало й талантів, щоб перетворити радянський індастріал на «Фабрики уяви». Так, мені самому це здається казкою. Але полякам свого часу, мабуть, здавалося теж...