Файна десятка

Цього року через карантин уперше за свою історію фестиваль відбувається в Інтернеті. Всі фільми, а також церемонії відкриття й закриття можна подивитися після реєстрації або акредитації  на платформі  oiff.online. Так само в Мережі проходить спілкування з автор(к)ами фестивальних стрічок.

Вітчизняне кіно представлено у всіх конкурсних програмах: окрім Національного — так само в Міжнародному конкурсі повнометражних фільмів та в Конкурсі європейської документалістики. Зараз, коли фестиваль добігає кінця, здається, що основними претендентами на нагороди є 10 повно— і короткометражних фільмів.

«АТЛАНТИДА» Й «НЕВИДИМИЙ»

Фаворит міжнародної номінації — «Атлантида» — антиутопія Валентина ВАСЯНОВИЧА про повоєнну Україну, відзначена Гран-прі конкурсу «Горизонти» на торішньому Венеційському фестивалі. Широкий глядач зможе побачити картину 5 листопада, коли вона вийде в прокат; тоді ж «День» опублікує розлоге інтерв’ю з Валентином Васяновичем і детальний аналіз фільму.

З «Атлантидою» за «Золотого Дюка» змагається латвійсько-литовсько-іспансько-українська копродукція «Невидимий» (Nematoma,  Іґнас ЙОНІНАС). Йонас, пригнічений депресією та тяжкими спогадами, живе в Карпатах, допомагаючи по роботі сліпому  літньому таксидермісту. Він може відволіктись від своїх гризот тільки під час танцю, удаючи при цьому незрячого. Власне на дискотеці у санаторії його помічає продюсер і запрошує взяти участь у шоу на литовському телебаченні у форматі «Х-фактора». «Сліпий» Йонас із яскравою партнеркою швидко стають найпопулярнішими учасниками змагання. Але водночас із в’язниці на свободу, жадаючи помсти, виходить Вітас — давній ворог Йонаса, пов’язаний з ним кров’ю. В картини, окрім локацій і частини акторів, так само українські продюсер (Володимир ЯЦЕНКО) і оператор (Денис ЛУЩИК).

КАДР З ФІЛЬМУ «НЕВИДИМИЙ»

Це історія без напівтонів; у кожного з головних героїв — в тому числі в священника церкви, де відбувається розв’язка, а також у продюсера, чия самовпевненість призводить до кровопролиття — своя провина, й ніхто нічого не збирається вибачати. Хорошого фіналу тут бути не може. Єдиний вихід — зробити приховане, невидиме зло очевидним, а брехню правдою. 49-річний Іґнас Йонінас (для нього це другий повний метр) майстерно поєднує трилер з психологічною драмою, що під кінець виростає до античної трагедії.

«ВОЄННІ КАНІКУЛИ»

В Конкурсі європейської документалістики беруть участь німецько-українські «Воєнні канікули» (Sommerkrieg). Режисер картини Моріц ШУЛЬЦ виріс у Берліні. У 2005 переїхав до Фрайбурґа, щоб вивчати історію й політичні науки в Університеті імені Альберта Людвіга. В 2011 розпочав редакторське стажування на місцевому телебаченні, згодом працював у кількох продакшн-компаніях, обіймав посаду голови політичного відділу на телеканалі Baden TV Sud. Наразі здобуває другу освіту у сфері режисури й тележурналістики. У документалістиці він не новачок; раніше вже фільмував в Україні, результатом чого стала неігрова «Придорожня радіація» (2016) про Зону відчуження довкола Чорнобильскої АЕС.

КАДР З ФІЛЬМУ «ВОЄННІ КАНІКУЛИ»

Цього разу Шульц слідує за двома київськими підлітками — Анею (псевдо Жасмін) та Микитою (Яструб). Вони їдуть у керований націоналістами й частково фінансований державою табір «Азовець». Свій намір режисер сформулював так: «Знайти універсальне в приватному». Він фіксує таборові будні. Ранкові шикування, підйоми прапора, тренування, бойову підготовку, стосунки курсантів/курсанток з наставниками та одне з одними, побут.  Автор не займає нічий бік, не дає жодних оцінок, у тому числі ідеологічних — просто детально розкладає на екрані ту машину муштри, яка, за задумом керівництва полку «Азов» та спорідненої з ним організації «Національний корпус», має перетворювати дітей на вояків і справжніх патріотів/патріоток. Універсальність погляду Шульца власне й відштовхується від цієї відстороненості, яка дозволяє йому побачити людське за політичним і мілітарним.

Саме така позиція уможливлює вражаючий фінал. Аня розмовляє з батьком — цілком щирим патріотом — і той з гіркотою констатує, що в Україні кожне нове  покоління приречено знову й знову опинятися на війні. Історія Микити ще пронизливіша: після табору він повертається не до батьків, а до бабусі, оскільки, здається, не надто потрібен своїй родині (це підтверджує й Моріц, зазначивши, що Микита з самого початку ніс у собі «особливу глибину й печаль»). І тому знову, лише через кілька днів перепочинку, хлопець повертається в «Азовець»: у нього немає нікого рідніше.

Так, без дидактики чи надриву режисер показує шлях, яким радикальні структури на кшталт «Нацкорпусу» отримують нових солдатів: вони просто підбирають самотніх, відкинутих своїми родинами дітей.

«НЕ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ»

Прем’єра ще однієї вартої уваги копродукційної документалістики відбулася в Національному конкурсі: «Не все буде добре» (Румунія-Україна, співрежисер(к)и — Адріан ПІРВУ, Олена МАКСЬОМ, Приз ФІПРЕССІ Трансільванського фестивалю та  приз за найкращу режисуру на фестивалі в Сібіу).

Адріан так характеризує свій фільм:

«25-го квітня 1986 молода румунська селянка вирушила в Україну на екскурсію. Вона була на шостому місяці вагітності. Наступного дня вибухнув четвертий реактор ЧАЕС. У кінці липня я народився повністю сліпим. Зараз я бачу на одне око завдяки професійному лікарю, рогівці з моргу і сільській дівчині з силою левиці — моїй матері. Тридцять років потому я подорожую Україною та Білоруссю, щоб показати життя «чорнобильського» покоління очима одного з його представників».

КАДР З ФІЛЬМУ «НЕ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ»

Адріан Пірву — випускник Національного університету кіно і драми в Бухаресті. Він є режисером і продюсером декількох ігрових та документальних короткометражок. А втім, за його власним зізнанням, після навчання він закинув режисуру та подався до Китаю, де понад рік викладав англійську мову. Згодом працював відеопродюсером для неурядових організацій, що займаються питаннями інвалідності. «Не все буде добре» — його повнометражний дебют.

Олена Максьом не має кінематографічного досвіду. Вона закінчила з відзнакою Національний авіаційний університет у Києві. Здобула магістерський ступінь за фахом «Екологія та захист довкілля». Журналістка, перекладачка, письменниця та менеджерка проєктів.

Спочатку Пірву хотів зосередитись на фактах, що стосуються катастрофи 1986 року та її наслідках. Однак після того, як Олена стала для нього більше ніж однією з героїнь, напрям роботи змінився. Адріан та Олена вивели на перший план драматургію своїх стосунків. Завдяки цьому з’явилася історія, оповідь. Ми стежимо за двома людьми, долю яких ще до їхнього народження визначив вибух четвертого блоку. Адріан — наполовину сліпий, Олена має хворобу хребта й регулярні напади болю. Вони подорожують по Україні й по Європі — шукаючи як лікування, так  людей зі схожими життєвими сюжетами. Сваряться. Миряться. Сповідаються за кадром. Але тут немає того, що називається «порнографією страждань». Адріан в одному моменті навіть зізнається, що трохи заздрить іншим героям — вони ані на мить не втрачають волі та смаку до життя, навіть будучи цілковито сліпими.

Саме тому фільм, у сюжеті якого закладено стільки болісних ситуацій, є дуже світлим, в певному сенсі навіть ніжним.

Для Адріана і Олени це дебют, і хоча, як вони самі кажуть, їм багато доводилося імпровізувати, не можна не відзначити цілком зрілий, професійний монтаж, завдяки якому різнорідні фрагменти зйомок утворюють ритмічне ціле: фільм-подорож, причому не тільки в просторі, а й у пізнанні самих себе — подорож, у якій не все буде добре, але результат мандрівки все-таки залежить від самих подорожніх.

«ПОМІЖ КАДРАМИ»

Ще один неігровий учасник національної програми — «Поміж кадрами» (Анастасія ТИХА) — історія стосунків між актором, режисером і педагогом Тарасом ДЕНИСЕНКОМ, що помер у 2017 у 52-річному віці, та студентами курсу дикторів телебачення й радіомовлення, яких він навчав акторській майстерності в Національному університеті театру, кіна й телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Через 5 років після випуску герої повертаються, щоб згадати вчителя. Вони переглядають фрагменти радянських стрічок 1980-х за його участі, а також відео репетицій їхньої студентської вистави «Кабаре».

Анастасія Тиха народилась у Червонограді Львівської області в 1992. У 2013 вступила в Університет ім. Карпенка-Карого на спеціальність «режисура неігрового фільму». У 2018 стала стипендіаткою міністерської Програми національної культурної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». Пройшла курс документального фільму «Doc.Pro» у кіношколі ім. Анджея Вайди у Варшаві. З 2015 також — режисерка проєкту «Вавілон 13».

КАДР З ФІЛЬМУ «ПОМІЖ КАДРАМИ»

У Карпенка-Карого Анастасія вчилася паралельно з курсом Денисенка і зрештою почала знімати репетиції та спілкування Тараса Володимировича зі студентами. Основну частину архівного матеріалу складають саме ці зйомки.

Спочатку фільм виглядає традиційно й передбачувано, так що ловиш себе на думці: «Іще одні монотонні мемуари». Дійсно: ось сидять люди в залі, згадують, яким був протагоніст, ось врізки за його участі, ось накладена музика (хай і дуже хороша, авторства досвідченого Антона БАЙБАКОВА).

Але незабаром втягуєшся у сюжет з головою. Бо все не так просто.

Анастасія приводить вихованців Денисенка у ту саму авдиторію, де відбувалися репетиції та прем’єра «Кабаре». Фактично, вони за посередництвом екрану вступають у діалог із самими собою п’ятирічної давнини і, звісно, з учителем; рефлексують щодо не тільки досвіду навчання, а своїх доль як таких. Артистизм і харизма Денисенка, відбита одними й тими самими героями й героїнями одразу в двох часових планах, набувають особливої яскравості. Архів оживає. Анастасії дійсно вдається проявити те, що лишається «поміж кадрами», перетворити робочий шум мистецтва на гармонійну мелодію. Тобто на новий фільм.

Насамкінець вихованці зізнаються, що Денисенко не просто зробив з них артистів — зрештою, на екрані чи на сцені працюють далеко не всі з них, — а розбудив їхні справжні характери, допоміг їм утвердитись як особистостям.

Це, мабуть, і є суть справжнього вчительства.

«РОДИНА»      

«Родина» (Австралія-Україна) — повнометражний дебют австралійця Джейдена СТІВЕНСА — мабуть, найбільш незвичний фільм Національного конкурсу.

Джейден Стівенс — режисер і фотограф з туристичного міста Ґолд-Кост, випускник факультету образотворчого мистецтва та музики Мельбурнського університету. Його перша короткометражка «Поміж деревами» виграла на факультеті нагороду імені Браяна Робінсона за найкращий сценарій, брала участь у кінофестивалі в Палм-Спрінґз та у Мельбурнському кінофестивалі. Прем’єра його наступного короткометражного фільму «Родина» — про самотнього героя, який наймає незнайомих людей, аби вони удавали його сім’ю — відбулася на фестивалі в Аделаїді.

КАДР З ФІЛЬМУ «РОДИНА»

Вирішивши перетворити «Родину» на повний метр, Джейден свідомо пішов на  чисту авантюру:

«Ідея зняти фільм в іншій країні й іншою мовою, та ще й в Україні, де я ніколи не був, здавалася настільки кумедною, що ми не могли цього не зробити. Настільки дурний і божевільний виклик, що це було просто ідеально. Ми думали, що навіть якщо нічого не зробимо — матимемо принаймні веселу пригоду».

Однак усе вийшло. Світова прем’єра повнометражної «Родини» відбулась торік на Мельбурнському фестивалі, де картина здобула новостворену нагороду імені Деміана Гілла.

Фільм знятий в Україні з українським акторським складом. Головний герой — самотній чоловік середніх років з непроникливо серйозним і дещо втомленим обличчям (Павло ЛЕГЕНЬКИЙ) наймає  чотирьох незнайомців на роль своїх батьків, брата й сестри. Він ставить ялинку в кімнаті будинку з невеличким садом десь у типовому «приватному секторі», перевдягає «родину» в однакові білі сорочки й сірі штани й учить з ними діалоги. Потім вони розігрують сцени щасливого сімейного життя, у тому числі перед відеокамерою.

Однак усе йде шкереберть, коли «сестра» Еріка — насправді Ольга (Людмила ЗАМИДРА) — починає виходити за межі гри і пропонує наймачу зіграти роль її батька в її помешканні.

Перша дивина, що кидається в очі — діалоги. Їхня стилістика нагадує суміш розмовника для туристів та інструкції, складеної з невідомими цілями.

«Я думаю, я скакун-аматор і мені потрібна лампочка для велосипеду».

«Ти ніколи не повинна звинувачувати заморожені ласощі у своїх формах».

«— Тобі подобається готувати буріто?

— Так, напевно. Це не характеризує мене як людину, але забирає більшість мого часу».

«Ти повинна сидіти прямо: з часом неправильна постава може пошкодити хребет. Користуйся перевагою функцій крісла».

Штучна мова посилена відповідним виконанням. Актори скуті, «дерев’яні», вони наче заощаджують рухи й реакції. Режисер саме й планував «соціально незграбних» героїв, аби фільм сприймався «трохи несправжнім, дивним, ненормальним, не надто пов’язаним з реальністю».

І це працює. Діалоги-інструкції вкупі з роботоподібною серйозністю й механістичністю гри, нагадують одразу й абсурдні п’єси Йонеско, і трагікомедії провідного фінського режисера Акі КАУРІСМЯКІ. Все це до того ж знято статичними, «театральними» планами (оператор, він же сценарист — Томас СВІНБЬОРН). Стівенс у бере в оборот звичну для нас, але екзотичну для нього пострадянську побутову фактуру і максимально її акцентує. Так, персонаж Легенького їздить на синіх «Жигулях» з тріснутим лобовим склом. Ольга-Еріка ходить в одній і тій самій куртці. Приглушені кольори в будинку героя підкреслюють загальну обшарпаність побуту, зате в квартирі Ольги торжествує упевнений кітч з рожевими халатиками, білявою перукою на голові героя та диваном «під леопарда». На цьому тлі лунають колядки на кшталт «Тихої ночі»  й «Щедрика» та українська попса 1990-х.

Виходить абсурдна, смішна, хоча й у глибині своїй гірка деконструкція родини як такої. Граючись у дивні ігри, персонажі не долають відчуження, лишаються самотніми. Фільм в оригіналі називається A Family — з невизначеним артиклем це родина як категорія, як конструкція, будь-яка родина; тобто — недіючий інститут. При будь-якій іншій візуальній манері це послання не спрацювало би — але вдале сполучення форми й змісту робить A Family цікавим зразком сучасної сатири — яка зовсім не обов’язково має бути оптимістичною.

КОРОТКІ МЕТРИ (НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНКУРС)

• «Поміж тіней» (Олександр СТЕКОЛЕНКО, 22’)

40-річний Марат вже понад 3 роки вважається загиблим. Він повертається до рідного містечка, щоб відновити документи.

В цій чорно-білій новелі реалістичний та символічний компоненти поєднані неподільно й переконливо з перших же кадрів, коли Марат пливе на кораблі: можливе, це звичайне дніпровське водосховище, а можливо — Лета, річка між нашим світом і потойбіччям. Ті, хто пив з неї, забували своє земне життя, а померлими і є ті, хто втратив пам’ять. Подорож героя дуже швидко перетворюється на травматичне — в прямому сенсі — зіткнення з минулим, а провали у своїй та чужій пам’яті стають фатальними.

У Стеколенка вийшла довершена історія про смерть і забуття.

• «Слава» (Максим ВАСЯНОВИЧ, Марина НІКОЛЬЧЕВА, 27’)

Мстислава або просто Славу знало пів Києва. Здобуття Незалежності так його захопило, що він відростив козацькі вуса і пішов на вулицю співати про Україну. Він погано, але щиро співав понад 20 років у центрі Києва, переважно біля метра «Аренальна». Був непристосований до життя, отримував копійки від перехожих, погрози й образи — від міліції та вуличних хуліганів. Пиячив, читав, подорожував з музичною групою таких само вар’ятів, брав участь у конкурсах патріотичної пісні, мріяв знятися у кіно. Марина Нікольчева знімала Славка півтора роки, а потім його не стало. Максим Максим Васянович, обдарований документаліст, свого часу відзначений призом фестивалю DocuDays за автобіографічну стрічку «Мама померла в суботу на кухні» (2009), на пару з Мариною коментує за кадром життя Мстислава починаючи з раннього дитинства, а у фіналі вони дуетом навіть співають для (за) нього, одне слово,  оживляють героя саме в тому виді мистецтва, в якому він хотів би існувати. Вийшло сумно й світло водночас.

• «Ой!» (Ольга ЗОЛОТАРЬОВА, 16’)

Сімейство з двох галасливих дітей та заклопотаних батьків їде відпочивати за місто. По дорозі підбирають бабусю (ветеранка вітчизняного кіна Ніна АНТОНОВА) — непросту й навіть у певному сенсі зловісну. Бабуся викидає найкращого коника з усіх можливих — помирає прямо в машині. Намагання позбавитись тіла призводить до ще більшої й смішнішої плутанини.

В Ольги Золотарьової вийшла вибухова суміш трилеру й чорної комедії, продумана по всіх параметрах.

• «Чачьo» (Віталій ГАВУРА, 20’)

Вже сам сюжет тут провокаційний. Януш виріс в консервативній ромській громаді у маленькому українському місті. Він одружується, бо так хочуть його батьки. Але Януш — ґей і потай зустрічається із хлопцем на ім’я Паша. Разом вони планували покинути місто, але для Януша це означає повний розрив з ріднею.

Гавура справляється зі складним завданням: вибудовує оповідь з багатьма персонажами, веде кілька паралельних ліній — Януш і Павло, Януш і його наречена, Януш і його рід, а, головне, прописує одразу дві версії розв’язки, лишаючи фінал відкритим. Саме завдяки продуманій сюжетній основі, відсутності акценту на ромській екзотиці та непатетичним акторським роботам вся історія виходить переконливою і захопливою.

Володарі призів Одинадцятого ОМКФ стануть відомі 3 жовтня.