Фехтують краще, ніж співають
Сьогодні у Львові починає гастролі по Україні Яньтайська трупа Пекінської опери.
Уявлення про Пекінську (або як її називають самі китайці - Столичну) оперу як про щось невимовно чудове, пряне й трішки порочне сформував у нашої публіки видатний естет і містифікатор Роман Віктюк, котрий колись зачарував театралів своєю пікантною "М. Баттерфляй", де Ерік Курмангалієв, старанно імітуючи андрогінність, з томливою насолодою виконував арію пуччінівської Чіо-чіо-сан. Віктюк створив спокусливий міф, а неосвічені псевдознавці східного театру старанно сприяли його розповсюдженню.
Тим часом Пекінська опера - це, скажемо акуратно, не зовсім те, чим "віктюкофіли" звикли її вважати. Вважаємо за доцільне повідомити про це шановну публіку напередодні гастролей Яньтайської трупи, знаючи з власного досвіду, що надмірні, а ще більш хибні, сподівання часто призводять до художнього розчарування. Адже погодьтеся, прикро налаштуватися на милування витонченими пластичними екзерсисами та зворушливе занурення в солодкоплинну мелодію, а потрапити, приміром, на циркову виставу. Так само, мабуть, прикро, замість очікуваного веселого балагану потрапити на церемонну інтелектуальну виставу.
Отже, збираючись на спектакль Пекінської опери, ліпше відразу налаштуватися на видовище не нудне, запальне, бурлескне. Авжеж, для справді сильного враження не зайве було б знати китайську мову, позаяк значною частиною дійства (сама вистава складається з кількох фрагментів канонічних "опер") є комічні репризи з безліччю дотепних реплік. По суті, Пекінська опера - це орієнтальний (за тематикою, філософією, засобами вираження й за філігранністю виконання, ясна річ) варіант української "комічної опери", у якій діалог персонажів мало не важливіший та обширніший від власне музичних епізодів.
А музика вельми специфічна. Шанувальники бельканто й класичної гармонії будуть, мабуть, дуже збентежені, почувши пронизливі голоси китайських акторів (один із рецензентів попередніх гастролей Пекінської опери в Києві 1994 року вишукано порівняв їх із "нявканням кішок, які співають на небесах"). Традиційний акомпанемент - особливо в кульмінаційних сценах - я, будучи свідком тих гастролей, міг би порівняти з концертом ударника-віртуоза, котрий має замість барабанів і мідних тарілок цинкові каструлі та скляні банки.
Фанатів віктюківської "М.Баттерфляй" чекає ще одне розчарування. Жіноча емансипація торжествує і в Піднебесній: найсерйозніша метаморфоза, якої зазнала Пекінська опера за роки комуністичних реформ у Китаї, - зруйнування "чоловічої монополії" в цьому жанрі. Справді, у класичній Пекінській опері ролі як чоловічого ("шен"), так і жіночого ("дань") амплуа виконували винятково актори-чоловіки. Тепер і героїчні, і ліричні, і характерні жіночі ролі належать лише тендітним і струнким красуням-китаянкам. Їхню пікантність глядачі матимуть змогу відчути повною мірою в досить фривольних сюжетах "Романтичної вдови" й "Осінньої річки".
І все-таки, головне, чим уміють полонити китайські актори, - це бездоганна акробатична майстерність, неймовірна, мавпяча спритність і феєричні батальні сцени справжня енциклопедія східних бойових мистецтв. Маніпуляції зі списами, мечами, кийками, фехтувальні поєдинки - це те, чим Пекінська опера, справді може захопити. Пластична партитура поєдинків в операх "Король мавп" і "На роздоріжжі" настільки захоплює, що навіть забуваєш про деренькотіння гонга й одноманітно-патетичні звуки струнних (дію, крім какофонії ударних, супроводжує монотонний писк китайських скрипок - хуцинь).
Пекінська опера - це екзотика. Карколомний акробатичний трюк, колекція фантастично яскравих костюмів (у їхньому орнаменті й кольорі є своя символіка, яку навряд чи прочитає більшість глядачів, хоча б для орієнтування скажу, що білий колір, на відміну від наших традиційних уявлень, означає підлість, зраду, смерть, жовтий - уособлює владу, червоний - відвагу, а зелений - кохання), виразний грим і маски, а також самовіддана емоційна щедрість акторів - це саме те, що реально гарантують східні гастролери. Це, ясна річ, не Віктюк, але непогана нагода розширити естетичну ерудицію, аби, як говорив колись Жванецький, не судити про смак плоду з розповідей того, хто його куштував.
