Філософ-ерудит

Нагадаємо, цьогоріч художник номінується на здобуття Шевченківської премії за цикл живописних творів «Ремінісценції».

Любомир Медвідь — відомий живописець, монументаліст, графік та автор талановитих текстів, художник. Він учень Карла Звіринського, Романа Сельського та Вітольда Манастирського. Нині Любомир Мирославович достойно несе звання народного художника України та академіка Національної Академії мистецтв України. Його полотна та графічні твори добре знані в музеях, галереях та приватних збірках України, але не менш їх поціновують у колекціях Канади та США. Художник давно став навчителем кількох поколінь мистецької молоді та гордістю культурного Львова.

♦ Мистецький обшир Медвідя, його індивідуальна рефлексія на світ дуже своєрідна, бо поєднує тривогу, драматизм та водночас естетизм сучасної культурної ситуації. Не на пряму — опосередковано, але в кожній живописній серії автора сконцентровано його роздуми про екзистенцію буття, про складну ситуацію людини в модерному світі. Тому невипадково з потужного творчого доробку на здобуття Національної премії України імені Т.Г. Шевченка Медвідь подав низку полотен «Блудний син» (2012—2013 рр.) з широкого циклу «Ремінісценції». Біблійна притча, відтворення якої лишилося людству в шедеврі Рембрандта (XVII ст.), у геніальній графічній серії Тараса Шевченка, сьогодні має розвиток та нове тлумачення в полотнах Л. Медвідя: «Зійди в зелений дол (Христос)», «Магдалена», «Від яйця», «Блудний син» та інших. Проблема складного шляху людини, пошук власної долі, урочі помилки та просвітлення — таким є морально-етичний підмурок живописного циклу. Художня мова автора полотен є пластично досконалою, навіть вишуканою із парадоксальним поєднанням драматичної напруги та гротесково-дражливих інтонацій. Як і завжди, у власній творчості Л. Медвідь створює «відкриті», нібито невизначені образи. Вони потребують від глядача активного процесу домислення — співпраці з автором. Художник запрошує до діалогу.

♦ Власне художнє сходження до високих мистецьких щаблів Любомир Медвідь здійснив, ніколи не зрадивши ані моральних, ані мистецьких принципів. Його творчість починалась у 1970-х роках, украй драматичних для мистецтва під тиском соцреалістичного диктату. Медвідь, не сприймаючи насильства, стає художником львівського андеґраунду. Ще наприкінці 1960-х Л.Медвідь вчинив втечу від задухи, вийшовши з радянського часу в іншу добу, не змінивши місця перебування. Гідність прокладала вірний шлях. Бо ж невипадково талановитого юнака вирощували вчителі — справжні лицарі честі. Так само невипадково охоронець української культури Борис Возницький потребував товариства Любомира Медвідя.

♦ У духовному середовищі Львова, насиченому творчою потугою, як Мертве море сіллю, навіть у цьому інтелектуальному концентраті Медвідь як особистість, професор-навчитель, мислитель-культуролог, а головне — як художник посідає унікальне місце. Талантів у Львові не бракує, колоризм вибухає на полотнах вулканічно. Декоративне відчуття є бездоганним. Творча вигадливість вражає у кожній львівській експозиції. Бути неповторним серед талановитих колег майже протягом півстоліття — Любомиру Медвідю це вдається. Його твори інтелектуальні з невловимо-неповторними притчевими інтонаціями та з надреалістичними образами-одкровеннями. Художня форма бездоганна та переконлива. В авторських нотатках читаємо: «Дисципліна встановила посилений контроль над укладом форм, плям та ліній»...

Парадоксальний мистецький світ художника мудрий та тривожний водночас. Як дитина війни, прикордонної зони, по якій батьків Медвідя із малюком доля гнала під сліпі ворожі кулі, Любомир у мистецтві поряд із тривогою втілює вдячність Богові за життя.

♦ З першими враженнями від війни у свідомість та підсвідомість Медвідя увійшов образ розгубленого натовпу, приреченого людського мурашника. У зрілих роках було написано цикли: «Периферії», «Terra incognita», «Ecce homo» та інші. «Я схильний вважати «Периферії» своєю найпершою пригодою серед простору творчості», — каже Медвідь. — ...У моїй свідомості визрів образ похмурого Узбіччя із... химерністю, непевністю, невизначеністю, тривогою, смутком... закоченими за безликі краї горизонту».

Юнак, який спостерігав, як радянщина нищила Львів, та знав трагічну історію прикордонних територій України, тяжко рефлексував у живописних та графічних циклах на «всюдисущий запах совєтчини». Медвідь говорить, що «це був запах всепроникної черги, мілітарного гаму... бундючного пафосу партійних з’їздів і невідступного чужинецького дихання у твою потилицю». Тому в «Евакуації» (низка полотен) було розкрито тему агресивності, від якої цивілізація за тисячоліття не позбавила людство.

Зрозуміло, що в роки фальшиво-бравурного соцреалізму творчість Медвідя перебувала в андеґраунді поряд із найвищими лідерами львівської школи. Нелегким було життя у стані внутрішньої еміграції, його витримували поодинокі.

Любомир Мирославович як у 1970 — 1980-х, так і сьогодні пише про муку існування людини. У циклах «Інтер’єри» (1989 — 1991 рр.), «Розточчя» (1986 — 2007 рр.), так само і в «Блудному синові» (1993 —1996 рр., 2012 — 2013 рр.) автор не ховається від складних питань про сутність людини, про її двоїстість як про Бога-звіра. «Але й Тарас Шевченко ставив важкі запитання», — зауважує Любомир. Він шукає опори у світоча як у співрозмовника. Чим є для художника людина? Хіба лише пір’ячком, яке у просторі-часі не знає гравітаційного щастя? Слідом за Кобзарем Медвідь запитує: «Ким, за що закуті?» Людина у творах живописця переважно волає у поліперспективі дивовижно-сюрреалістичного простору. У кожній роботі є як злука, так і конфлікт між логікою та алогізмом. Утім, шифри композицій легко дешифровуються думаючим глядачем.

♦ Художник — свідок драматичних ХХ — початку ХХІ століть — у співчутливому (але не сентиментальному) ставленні до людини по-модерному продовжує лінію європейського гуманізму в формах екзистенціалізму. У кожній його роботі, як і в останньому циклі «Блудний син» (2012—2013 рр.), у гіперреалістичних, драматичних творах центральною постаттю лишається Людина та її доля. Вона живе у складний час. Художник про це свідчить.