Формула театру Едуарда Митницького
Хоч яким би непохитним інколи він був у своїх діагнозах сучасному суспільству, натякаючи, що «точку неповернення» давно пройдено, ніколи не закликав ні до смиренності, ні до ситого колабораціонізму. 4 серпня — день народження відомого українського режисера
Едуард Маркович поставив понад 150 вистав у різних країнах світу, і вже 34-й рік є художнім керівником Київського театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. Митницький — режисер безмежної ерудиції, чарівливості, майстерності!
Якщо перераховувати всі регалії, статуси, заслуги, подвиги на славному театральному терені Едуарда Марковича, мабуть, забракне декількох енциклопедичних сторінок убористим шрифтом. Ось тільки сам іменинник не любить козиряти «чинами», й не лише в товаристві чарівливих пані, а й у колі колег по цеху. Митницький і в житті, й у своїх виставах, яких вже понад півтори сотні, був і залишається скромним і стриманим, небагатослівним і розсудливим, захоплюючи не дешевим епатажем чи непристойним натяком, а роботою думки й духу, «виплавлених» у чіткі, карбовані формули-спостереження. Мабуть, одне з головних його правил — якщо нема чого сказати, краще промовчи, тобто не став вистави в розрахунку лише на ефектний кунштюк, авторську та акторську працю, глядацьку всеїдність. А, з другого боку, якщо тобі нічого сказати, який же ти режисер? Тому позиція Митницького й як режисера, й як громадянина України, й як людини з незвичайним життєвим досвідом завжди така акцентована в його постановках.
Зараз у репертуарі Театру драми і комедії — шість вистав Едуарда Митницького. Це роботи різних років, несхожих жанрів і настроїв, кожного разу інших підходів до одвічних питань суті людського існування. Наприклад, «Майн кампф, або Шкарпетки в кавнику» Д. Таборі непогано б включити до обов’язкової програми передвиборчих акцій, але не для обдурення виборців, а для напуття людей, щоб не помилитися в політичних перевагах. Цим трагіфарсовим опусом Митнтцький набагато років уперед попередив, де лежать ті горезвісні «граблі», на які ми із завидною завзятістю налітаємо, простодушно довіряючи солодкоголосим «реформаторам», а пізніше, не менш щиро, жахаємося, в які нетрі заводять їхні «благодіяння».
Його вистава «Море... Ніч... Свічки...» Й. Бар-Йосефа досліджує трагічний крах особи в океані спокус. Мабуть, тема протистояння особи й соціуму, особи й буття (у всій складності цих філософських категорій) залишається однією з улюблених у творчості режисера. Але Едуард Митницький далекий від підбадьорливо-оптимістичних трюїзмів, які твердять про стійкість, що мусить бути в сутичці «з цілим морем бід». Він зовсім не вихваляє й не переоцінює людську природу, але й не зменшує її. Режисер майже із захопленням розповідає про те, як високо та як низько дано піднятися або впасти людині, вольній у своєму виборі шляху і засобів досягнення мети. А ще — про те, яким безстороннім буває результат тієї свободи, яка заперечує все: і совість, і обов’язок, і кохання...
Монохромно-стильна «Анна Кареніна» Л. Толстого і пастельних тонів «Так закінчилося літо...» І. Шоу — дві вистави, близькі до естетики кіно. Тут багато акторських «крупних планів», пульсуючих стакато сцен; розкреслено, ніби під лінійку, лаконічні мізансцени. І в той же час це дві найчутливіші вистави Едуарда Марковича в нинішньому репертуарі театру. Дві вистави про жінок, захоплених пристрастю зненацька, про стихійне почуття, що так погано піддається розсудливій логіці й моральним запобіжникам. Людина часом буває беззахисною і слабкою не лише перед зовнішнім світом, а й перед власними бажаннями, які виходять з-під контролю й обіцяють близьку катастрофу, — ще один лейтмотив творчості режисера, ще один ракурс його дослідження психології та етики.
«26 кімнат...» А. Чехова, мабуть, найжорсткіша вистава Едуарда Митницького. Найбільш безвихідна. Похмура. Трагічна. Вигадана, немов реквієм по загиблих мріях, благородних поривах, високих злетах. Тут нікому з героїв уже не вибратися зі смертоносної пастки-лабіринту, на яку перетворилося їхнє життя. Митницький анітрохи не бентежиться, що меланхолією «26 кімнат...» напевно не догодить смакам публіки, — адже він, як ніхто інший, може собі дозволити розкіш бути самим собою, адже врешті-решт театр існує не лише «для каси», а й для душі...
Остання постановка режисера — ще одна чеховська вистава — «Три сестри», — яка не менш серйозна і принципова щодо прогнозів не майбутнє, насичена сумними роздумами про культурну деградацію та про щоденну війну з вульгарністю, пожадливістю, цинізмом, беззаконням, яку інтелігентні люди частенько програють. Але гіркота цих висновків режисера схожа на добре розраховану провокацію, тест на нашу небайдужість і дієздатність. Хоч як би був Едуард Митницький часом непохитний у своїх діагнозах сучасному суспільствові, натякаючи, що «точку неповернення» давно пройдено, проте він ніколи у виставах не закликав ні до упокорення, ні до благодушного угодовства, ні до ситого колабораціонізму.
Власне, Едуард Маркович будує й сповідає театр, який допомагає осмислити винятково важливі моменти для «життя людського духу», ті насущні питання, які в гармидері щоденних проблем відтісняються на другий план, відкладаються, а то й зовсім знімаються «з порядку денного». Сам Митницький визначає сутність цього мистецтва досить афористично та просто: «Театр — це захоплення людини, яка на декілька годин занурюється в інший світ. І далі все залежить лише від самої людини. Дія театру трансформується в якусь іншу якість, можливо, в наступних поколіннях, у загальнокультурному контексті. Культурний спадок передається незримими шляхами — як культура сприймання, культура мислення, культура почуттів. Врешті-решт, світ не такий страшний, коли є театр». І з початком нового сезону Театру драми і комедії, потрапивши на вистави Едуарда Митницького, можна зайвий раз у цьому переконатися.
