Франк Ньюарт: портрет серійного вбивці

Для режисера Седріка Анже «Наступного разу я стрілятиму в серце» — лише третій повний метр, для актора Гійома Кане, який зіграв головного героя — жандарма й водночас серійного вбивцю Франка Ньюарта — 40-й. І, безумовно, Кане може вважатися повноцінним співавтором картини — що було відзначено премією «Сезар» за кращу чоловічу роль (другий «Сезар» — за сценарій).

Фільм ґрунтується на реальних подіях. Протягом декількох місяців, між 1978 і 1979 роками, департамент Уазу на південь від Парижу тероризував жорстокий маніяк, мішенню якого були молоді жінки. Підбирав тих, хто голосував на дорозі, застрілював, викидав тіла, позбавлявся машин. Впіймати його було практично неможливо, бо був жандармом і знав, як замітати сліди.

Через сюжет і відсилку до реальних подій виникають паралелі з іншими подібними фільмами, наприклад, з культовим американським хорором «Генрі. Портрет серійного вбивці» (1986), але є принципова відмінність: «Наступного разу...» — драма, а не жахи, бо тут геть інакший емоційний об’єм героя.

Режисер явно враховував досвід попередників, бо спромігся уникнути спокуси подати вчинки Франка як макабричний атракціон з одного боку і не впасти в моралізаторство з другого. Цей убивця — цілковито тривіальний, поза межами свого психозу він живе буденним життям рядового служаки. Ніщо людське йому не чуже: обідає в неділю з батьками, грає з молодшим братом, обожнює природу і навіть здатен на милосердний вчинок щодо небайдужої йому дівчини. Його божевілля — це прагнення свого роду порядку — звісно, на його хворий розсуд. Він і ставить себе над усіма, і судить себе аж до самокатування. Милується лісом і тваринами і в наступну мить бачить дикі галюцинації з брудом і хробаками. Але всі ці суто сюжетні нюанси не були б варті нічого без головного виконавця. Кожний нюанс поведінки Франка, кожна переміна його настрою, кожне рішення втілені, змальовані точно і тонко. Саме Кане, а не Анже, створює необхідний для виживання фільму конфлікт, передаючи з належною гостротою боротьбу між звірем і людиною в героєві, при цьому не роблячи його більш привабливим, але й не демонізуючи.

А ось прагнення Анже якомога більше «приземлити» протагоніста скоріше зашкодило справі. Фільм закінчується по суті нічим, просто закільцьовується плакатом напівоголеної дівчини, але гри сенсів, резонансу значень, та й просто драматургічно необхідної розв’язки, отого фінального пострілу в глядацьке серце, тут немає.

Вийшло те, що вийшло: не історія, а саме портрет убивці. Портрет глибокий і переконливий. Саме ця глибина зрештою і дозволяє вирізняти «Наступного разу я стрілятиму в серце» як фільм, що вдався.