Гармонія кольору
Перша замітка про молодого художника Ігоря Ворошилова з’явилася в чеській пресі 1966 року. Протягом двадцяти років його ім’я періодично з’являлося в каталогах групових європейських виставок. Батьківщина (Радянський Союз) мовчала: творчість «неформального» художника Ворошилова жодним чином не укладалася в рамки прийнятих установок і традицій. Роботи десятками вивозилися за кордон: художник дарував їх щедро, віддавав за безцінь. Картини губилися, горіли, затоплювалися, розповзалися по домівках, пропивалися, розкрадалися. Однак майстра ця трагічна ситуація зовсім не хвилювала, говорив: «Проростуть!». Щоб якось виживати, Ігор Ворошилов працював у Держфільмофонді, редагував пресу, підробляв то в масовках на кіностудії, то сторожем...
Перша і єдина за життя персональна виставка Ігоря Ворошилова відбулася 1988 року в Києві, де художник чергового разу гостював у своїх давніх друзів. Він любив тут бувати подовгу, говорив, що в Києві добре себе почуває його «хохлацька, ніжна душа» (його предки — кубанські козаки, переселенці із Запорізької області, виселені в 30-ті роки на Урал). Ранньої весни 1989 р. у Москві Ігоря Ворошилова не стало. Маючи неабияке козацьке здоров’я, у побуті задовольняючись малим і благословляючи все суще, майстер раптово помер від інфаркту, немов від перенапруження душі й серця. І всі його творіння пішли знайомим уторованим шляхом — у люди. Де, коли «проростуть»?
Ті, хто зустрічав на своєму шляху Ігоря Ворошилова, не знали більш доброзичливої, щедрої, невибагливої, делікатної, безкорисливої і, якщо можна так висловитися, цнотливої душі людини. Енциклопедично освічений, він умів знаходити спільну мову з будь-ким: напівписьменною сусідкою і радником посла, п’яницею із забігайлівки й академіком. Жив — як любив, любив — як творив, і рани любові вважав цілющими, очищаючими.
Після кончини Ігоря Ворошилова на батьківщині з’явилися публікації і дослідження його творчості (перші, 1989 року — в Україні), спільні виставки із всесвітньо відомими художниками Анатолієм Звєревим і Володимиром Яковлєвим. Почалося визнання.
Існують різні погляди мистецтвознавців і діячів мистецтва на творчість Ігоря Ворошилова: «один із найвидатніших шістдесятників», «представник, можливо, єдиний, романтичного авангарду», «художник ХХI ст.». Але всі сходяться в одному: його живопис — явище унікальне й неповторно самобутнє.
