Георгій КОВТУН: «Там, де я працюю, периферії немає»

Фестиваль хореографічного мистецтва «Зірки балету», що триває зараз у Києві, розпочався гастролями майже невідомої в Україні балетної трупи з Омська. Небагатослівна афіша все ж давала досить значущу для київських балетоманів інформацію — ім’я постановника вистав театру Георгія Ковтуна. Так, саме того колишнього киянина Ковтуна, що протягом майже десяти років викохував балетну трупу тоді ще бездомного Дитячого музичного театру міста Києва, створив єдиний в Україні осередок модерного танцю, розворушив позитивно-врівноважену критику до стану «негодования» своєю непередбачуваністю. Зі своїми найкращими балетмейстерами в Києві розправляються традиційно просто: ось вам Бог, а от поріг. Достатньо згадати історії з Олексієм Ратманським та Георгієм Ковтуном, яким у Києві місця не знайшлося.

— Більшого розчарування від того, що мене вигнали з Києва, до сьогоднішнього дня не відчував. У Петербурзі, куди мене витягнув і таким чином урятував Микола Боярчиков, головний балетмейстер Малого театру опери і балету ім. М. Мусоргського, я не був років двадцять: за цей час нове покоління виросло. Але на третій день я вже ставив. І пішло і поїхало, як якийсь феєрверк. До цього часу мене несе, не можу зупинитись. За три роки поставив приблизно стільки, скільки за останні п’ять у Києві. Раптом я виявився потрібним і артистам, і театрам, і глядачам. Десь за півроку після від’їзду ми з Миколою Боярчиковим привезли на гастролі до Києва «Корабель дурнів» та «Демона». Зараз — Омський театр. Працюю надзвичайно багато. Був першим постановником після шестилітньої перерви (через війну постановок не було) в Азербайджані. А ще я віце-президент фонду Лопухова, організовую фестивалі. Минулого року зібрав жінок-балетмейстерів з усього світу. На щастя, у нашому театрі вдалося зберегти атмосферу постійного пошуку, експерименту, і це надзвичайно відрадний факт на загальному тлі, адже більшість театрів колишнього СРСР займаються Лускунчиком і Жизеллю — тим, що купується на Заході.

— Тобто у вашому житті все склалося якнайкраще. Почуваєте себе переможцем?

— Не переможцем... Я приїхав показати своїм друзям те, чим жив останнім часом. Сумно, що більшість з них, надзвичайно талановиті митці, зараз без роботи, не можуть реалізуватись, не можуть заробити грошей. На мій погляд, це через те, що в Україні культурою керують далекі від мистецтва люди, але імен я називати не хотів би. У цій країні поетів завжди принижували, нищили. Тому невипадково ми привезли сюди свій одноактний балет «Олександр Пушкін» на музику Костіна — він саме про ці проблеми, про поета і владу. Мені болить, бо Україна — це моя країна, і я хочу, щоб поети в ній жили — без них світ стає чорнішим, бруднішим, телевізійнішим. І другий балет нашої гастрольної програми «Пісня про купця Калашникова» теж суголосний сьогоднішньому дню: чоловік відстоює честь своєї дружини в чесному бою, і за перемогу його страчують. Усе, як зараз: не даєш себе шпетити — тебе виганяють, не дають працювати, морально знищують. Щось у цьому незрозуміле й дивне.

— У фестивальній програмі кияни побачили ще й виставу «Сар Терел» — вашу постановку для балетної трупи з Елісти. Як вас занесло до Калмикії?

— Це була прем’єра як вистави, так і нової трупи. Запросив мене президент Калмикії, надзвичайна людина. Він перетворив Шахматово з хрущовського містечка на Швейцарію. На вулицях міста стоять сотні пам’ятників. Проводяться конкурси скульптур: найкращим — призи, а інші просто мають честь прикрасити місто. Він запрошував Ернста Неізвєстного, Михаїла Шемякіна. Є країна, є президент, тепер у них є балет.

Я мандрую по всіх усюдах. Важко знайти на нашій території народність, з якою б я не працював. Мені цікаво — я ж не знаю світ. Щоб пізнати, занурююсь у щось нове, і тоді світ постає для мене безмежним. До речі, перед постановкою «Сар Терел» я перечитав весь калмицький епос.

— А вас не лякає периферія?

— Там, де я працюю, її просто немає, тому що кожна вистава — це мій театр, мій колектив. Театр стає периферійним, коли з нього йдуть талановиті актори і залишається сірість.