Герої без панцирів

Балет на музику Арама Хачатуряна поставлено Віктором Литвиновим. Цій прем’єрі передувала вистава, поставлена 2000 р. у Словенській Національній опері Марібора. Оригінальність постановки полягає в ламанні стереотипу сприйняття головних героїв: Спартака і Красса. Балетмейстер, що виступив і як лібретист, намагався зробити виставу менш соціальною, деполітизованою. Головні герої, образно кажучи, зняли панцирі, накинуті їм мінливим плином історії, виявившись живими людьми з властивими їм почуттями і пристрастями.

Спартак представлений в балеті не тільки як монументальний вождь повстання рабів, але як ліричний, романтичний герой, якого війна розлучає з коханою. На відміну від класичного лібрето Миколи Волкова, написаного ще у 30-ті роки минулого століття, тобто у самий пік соціально-політичного катаклізму, боротьби пролетаріату за світове лідерство, і на основі якого була створена більшість чудових постановок свого часу — Л. Якобсона в Ленінградському театрі ім. Кірова, І. Мойсеєва, а пізніше Ю. Григоровича в Москві у Великому, В. Вронського, а потім А. Шекери в Київській опері, — Віктор Литвинов зобразив Фригію не дружиною Спартака, а його юнацьким коханням, тим самим звільнивши простір для творчої фантазії в подальшому розвитку сюжету. Відмовившись від загальноприйнятого трактування образу Красса як негативного персонажа, В. Литвинов представляє його як хороброго воїна, харизматичну особистість, гарного чоловіка, здатного вселити найглибші почуття жінці та щиро закохатися самому. Таким чином в литвинівській версії з’являється друга любовна історія — Фригії і Красса, причому якщо Спартак для Фригії — ніжна перша закоханість, то до другого героя вона переживає справжнє зріле почуття, тим сильніше, що воно розділене. У кульмінаційній сцені першого поєдинку суперників Фригія закриває собою коханого, в груди якого вже націлений смертоносний меч Спартака. Перевівши конфлікт непримиренних ворогів в особисте суперництво, хореограф робить виставу більш камерною, тим самим розв’язуючи проблему дуже маленької для монументальної постановки сцени театру. Майстерно володіючи прийомами як класичної хореографії, так і модерну, Віктор Литвинов уміло сплітає різні елементи пластики і танцю для досягнення максимального ефекту.

Настрій на камерність створюється з першої ж сцени — вистава починається з адажіо Спартака і Фригії. Війна ще має розлучити їх, а поки це нічим не замутнена ніжність юних закоханих, що вільно віддаються своїм почуттям. Переважаюча легкість рухів героїв, трепетні дотики, необтяжені чуттєвістю, створюють настрій чистоти. Художник по костюмах Лео Кулаш (Словенія), використавши для цієї сцени рожевий колір туніки Фригії, яким підкреслює створюваний настрій. До успіхів можна зарахувати добір кольорів костюмів для кожної подальшої сцени в залежності від перебігу сюжету, що прекрасно ілюструє його, хоча далеко не завжди освітлення сцени дозволяло повною мірою оцінити гру барв, але це, як кажуть, біда, а не провина театру, який не має достатні технічнi засоби.

Художник-постановник Людмила Нагорна зробила свій внесок у настрій вистави: виконана нею декорація в першій картині малює безтурботну долину і високе небо, створюючи ілюзію глибини і простору. Зі зміною місця дії, що переносить глядача до Риму, де панують завойовники, декорація лише трохи піднімається, відкриваючи нижню частину полотна, що зображує місто на небосхилі. Мінімум об’ємних деталей, що виконують роль то каменів, то стіни, то ложа, то трону, не захаращують сцену, звільняючи простір для виконавців.

Щоб поставити динамічні масові сцени, які відповідають музиці композитора, Віктору Литвинову довелося математично точно розрахувати кожну сцену. Глядачі будуть захоплені чіткістю побудов і сповнених сенсом руху, а також високопрофесійною драматургією хореографії. Цей «Спартак» несе в собі копітку роботу балетмейстера і репетиторів для досягнення єдиного ансамблю.

Сольні партії виписанi контрастно і так, що їх можна впізнати, в емоційному і драматичному розвитку: від безтурботності та невинності до трагізму та чуттєвості у Спартака та Фригії, від холодності і цинічності до тремтливості й ніжності у Красса. Спартака на прем’єрі виразно і технічно танцював Сергій Бондур, привнісши в запропоновану драматургію образу властиву йому емоційну переконливість досвідченого і розкріпаченого виконавця. Хідео Сугано, у другому складі, крім високої техніки запропонував свою чарівність юності, поступово розвиваючи характер героя, роблячи партію більш динамічною засобами хореографії і дозованого драматичного акторства. Красса в обох виставах танцював Костянтин Виновой, що володіє прекрасними зовнішніми і технічними балетними даними. Йому вдався образ холоднокровного воєначальника, мужнього воїна, що приймає як належне почесті натовпу. Мабуть, танцівнику бракувало чуттєвості та емоцій в сценах оргій, а любовні переживання вийшли дещо декоративними, але його бездоганні стрибки та піруети зачаровують глядачів своєю холоднуватою красою.

Дві абсолютно різні за характером і досвідченістю балерини — Ірина Гордійчук і Акарі Кавасакі — кожна по-своєму втілили драматургічно ускладнений образ Фригії, яка переживає, мов сама природа, чотири стадії: перша закоханість — весна, палка несамовита любов — літо, час прийняття рішень, вибору — осінь і час втрат — зима. Тут знову хочеться повернутися до гри барв, яка тонко підкреслює таку градацію: рожеве цвітіння, криваво-червона зрілість почуттів, блідо-голуба втома осіннього неба і чорно-біла гамма зими-смерті. Різниця між виконавицями — як між картинами, написаними олією і аквареллю. Там, де соковитими мазками наносила візерунок на полотно сцени перша, друга не менш майстерно напівпрозоро ковзала по поверхні малюнка. Примітно, проте, що пари (Бондур — Гордійчук, Сугано — Кавасакі) були підібрані для обох складів з урахуванням відповідності досвіду і манери виконання, а тому виглядали гармонійно. Балерини особливо гарні в гостродраматичному фіналі, придуманому Литвиновим, де у двобої гинуть обидва герої, і Фригія, розшукуючи Красса, знаходить мертвими обох чоловiкiв і своє дівоче захоплення, і своє зріле кохання… Їй нема до кого звернутися у своєму горі...

Егіне в лібрето В. Литвинова відведена дещо менш значна роль, ніж у Волкова. Це цинічна і безжалісна гетера, що знаходить задоволення в оргіях і кривавих видовищах, у грі на низьких почуттях людей, у провокаціях і грубій чуттєвості. Її армія — куртизанки, її зброя — розпуста. Тут знадобилися до речі нарівні з класичною манерою схильність обох виконавиць — Ольги Бондур і Інни Чорної до характерного танцю. Хореографічний малюнок балетмейстера для цієї ролі вимагає розкутої пластики, як, проте, і для масових жіночих сцен, де сама розгнуздана музика з глумливими мідними і непристойною сурдинкою волає до повної розкріпаченості.

Хто, безумовно, впорався зі своїм завданням, так це оркестр під керуванням головного диригента театру Олексія Баклана. Прозоре адажіо і войовничі марші, чуттєві танці гадитанських дів і сповнені драматизму па-де-де, розгнуздані оргії і глибоко сумний реквієм у супроводі жіночого хору були прекрасним тлом і прямим учасником видовища під назвою «справжній балет». Другою виставою також динамічно і професіонально диригував Анатолій Бойченко.

У цьому театрі все справжнє — хороші постановки, високі професіонали художньо-постановочної роботи, артисти, музиканти, що намагаються виправдати своє покликання на радість глядачам, велику частину яких становить підростаюче покоління. Не зовсім справжній тільки сам театр і, мабуть, заробітна плата його мешканців — майже ентузіастів. Наступного року Київський муніципальний театр опери і балету готується відзначити свою 25-річчя. Хотілося б, щоб в ювілейний рік глядач прийшов якщо не в більш підхоже для такого осередка культури приміщення, то хоча б в оновлене і відремонтоване. Будівля колишнього клубу «Харчовик», яка є архітектурною пам’яткою 30-х років минулого століття, вимагає грунтовного ремонту. Головна ж проблема — це крихітна сцена, яку все ж є можливість хоч трохи розширити. Місту давно час звернути увагу на нагальні проблеми театру, що перебуває в його веденні, і який, долаючи всі труднощі, випускає повноцінну культурну продукцію у сфері оперно-балетного мистецтва. Який чудовий подарунок отримали наймолодші кияни і гості столиці — новий ляльковий театр! Муніципальна Опера також варта того, щоб відповідати обличчю найгарнішого у світі міста.