«Глобусом» обміряли кінематографічну землю

У Сан-Франциско, в готелі «Беверлі-Хілтон», відбулася ювілейна, 75-та, церемонія вручення премії «Золотий глобус». Ця відзнака, як відомо, є призом Голівудської асоціації іноземної преси (рік народження — 1944) за роботу у кінофільмах і телевізійних картинах. Близько 90 журналістів, що живуть у Голівуді, беруть участь у голосуванні. Підсумки останнього незрідка виглядають як передбачення складу майбутніх «оскароносців».

КАРТИНИ НА МЕЖІ КІНО І РЕАЛЬНОСТІ

До початку самої церемонії червоною доріжкою пройшли, як водиться,  зірки. Жіноча їх частина була переважно вдягненою у чорні сукні — на знак протесту проти сексуальних домагань з боку чоловіків. І сміх, і гріх. Через десять чи п’ятнадцять літ знамениті жінки раптом пригадують, що хтось і колись пробував приставати до них. Ця кампанія вочевидь запізнілих викривань уже всім набридла, тож жіночки вирішили скористатись оказією, аби надати їй нового дихання. Деякі наші медіа теж заходились цмулити от сі придибенції, замість говорити про кіно як таке.

До речі, минулої середи газета Lе Моnd надрукувала відкритого листа знаменитих французьких жінок, які характеризують ту саму кампанію як «полювання на відьом», як відродження дешевого пуританства та обмеження сексуальної свободи. Серед підписантів — актриса Катрін Деньов, письменниця Катрін Роб-Грійє та інші.

Почесного «Золотого глобуса» одержала американська телеведуча Опра Уінфрі (найвідоміше її творіння — «Шоу Опри Уінфрі» протрималось в ефірі 15 років), продюсер та громадський діяч. Заробила не тільки великий авторитет у шоу-бізнесі, а й чималі гроші. Перша чорношкіра жінка-мільярдер в історії. Мільярди заробити у цьому секторі медіа — щось подібне нам поки що може тільки снитися.  От украсти мільярд (не в шоу-бізнесі, звичайно) — це на наших теренах виходить значно краще і артистичніше.

Цьогорічним рекордсменом за числом нагород стала справді дуже сильна картина Мартіна Макдонаха «Три білборди на кордоні Еббінга, штат Міссурі». Англійський режисер і драматург (у тому числі — театральний) мав і до того чимало успіхів, найвідоміший його фільм «Залягти на дно в Брюгге» було зроблено десять літ тому. «Три білборди...» одержали чотири «глобуси» — за кращий драматичний фільм, кращу жіночу роль (Френсіс Макдорманд), чоловічу роль другого плану (Сем Рокуелл) та кращий сценарій (сам Мартін Макдонах).

Провінційне життя Америки постає тут у вигляді одного із своїх кіносимволів, актриси Френсіс Макдорманд, яку знають практично всі за роллю у знаменитому «Фарго» братів Коенів. Нагадаю, там вона була у ролі поліціянта, позбавленого романтично-пафосних комплексів, абсолютно нетрадиційного. А виклик  кидався злу традиційному — на цьому стикові й вибудовано Коенівський  шедевр. Я вже хотів написати, що, на жаль, нічого, що б нагадувало цю світоглядну і стильову конструкцію в українському кіно немає, як пригадав документальну стрічку «Українські шерифи»  Романа Бондарчука, минулорічного нашого висуванця на «Оскара» — відблиск Коенів там напевно що присутній.

У новій картині Макдорманд уже в ролі потерпілої Мілдред, чию дочку не тільки погвалтували, а й убили. Розслідування ж злочину триває напрочуд мляво, так що матінці доводиться розпочати власні дії. Тут якраз традиційний мотив — одинак вирішує виправити систему, вмонтувавшись і влаштувавшись у саму її глибінь. Проте це призводить до нетрадиційних наслідків: система розкривається перед нами з усіма її виразками, така собі стереоскопічна голограма. До того ж, історія блискуче зіграна акторами, а драматургія напрочуд щільна й компактна, голки не просунеш. Вищий пілотаж!

«НАМ БИ, НАМ БИ ВСІМ НА ДНО!»

Кращим актором визнали Гарі Олдмена за роль Вінстона Черчілля у фільмі «Присмеркові часи». Картина «Леді Бьорд» була визнана кращою в категорії «Кращий фільм — комедія чи мюзикл». Серед телевізійних серіалів найбільше визнання здобув серіал «Велика маленька брехня», доволі саркастичне й проникливе відображення американського суспільства.

КРАЩИМ АКТОРОМ ВИЗНАЛИ ГАРІ ОЛДМЕНА ЗА РОЛЬ ВІНСТОНА ЧЕРЧІЛЛЯ У ФІЛЬМІ «ПРИСМЕРКОВІ ЧАСИ»

Ну, а «Глобус» за кращу режисуру дістався Гільєрмо дель Торо за фільм «Форма води», переможця минулорічного Венеційського фестивалю. Знаменитий мексиканець, який давно вже став складовою Голівудської легенди, у своїй останній стрічці розповів щемливу історію любові, ба навіть кохання звичайної прибиральниці Елайзи (англійська акторка Саллі Хокінс) і такої собі Людини-амфібії. З драматичним і дуже красивим фіналом...

Фільм на диво вигадливий. У казкову, з елементами мелодраматичного, фабулу вплітаються філософські мотиви, властиві  1960-м. Бо ж дія стрічки відбувається 1962 року, в американській провінції, в секретній лабораторії, де й перебуває у полоні отой саме мужчина  «амфібського» походження і такої ж психофізичної побудови. Ба більше, його наказано знищити... І тоді от ся незугарна маленька жіночка, ще й німа від якоїсь болячки, кидає виклик сильним світу цього. Ще один мотив 60-х — гімн «маленькій людині» і її затаєним можливостям.

Той, хто пам’ятає славні 1960-ті, звичайно ж, пригадує той нестримний потяг до пізнання інших світів, у тому числі й тих, що існують поруч світу людського. Досить пригадати фільми киянина Фелікса Соболєва: «Чи думають тварини?», «Мова тварин» та ін.

І ще одне, контекстуальне. Саме 1962-го на радянські екрани вийшла картина «Людина-амфібія» за однойменним романом Олександра Бєляєва. Його фабула, його сюжетика — в основній своїй лінії — нагадує фільм дель Торо: любов земної дівчини і людини-амфібії. Популярність стрічки, її героїв, її акторів, її пісень («Нам би, нам би всім на дно!») були просто шаленими.  Минуло рівно 55 літ, знову побачення зі знайомими — не буквально так, звісно — героями, з далекими 1960-ми. І з тими романтичними уявленнями про стосунки різних сегментів універсуму.

КВАДРАТ МОЖЛИВОСТЕЙ

Найбільш інтригуюче виглядало змагання за нагороду в номінації за кращий фільм іноземною мовою. Серед номінантів був і відомий російський фільм «Нелюбов» Андрія Звягинцева — напрочуд виразна картина російського суспільства, що  розпадається від вірусу нелюбові й байдужості. Серед конкурентів найсолідніше виглядав Каннський тріумфатор «Квадрат» Рубена Естлунда, трагікомічні картинки шведського побутування (хоч, як на мене, фільм має певні драматургійні вади, вичерпуючи свої ресурси задовго до фіналу).

Пресу найбільше цікавив інший номінант — фільм «Спершу вони убили мого батька» знаменитої акторки Анджеліни Джолі, яка тут є (уже не вперше в своїй біографії) постановником стрічки. Це екранізація автобіографічної книги Лун Ун, що оповідає про часи правління Червоних Кхмерів у Камбоджі. Кажуть, це краща стрічка Джолі-режисера. І справді, робота цілком достойна — часи мороку й жаху очима героїні, дівчинки. Драматична сага, де все співмірно, хоча, можливо, не вистачило дрібки новизни.

У підсумку переможцем став фільм «Нізвідки» відомого німецького режисера турецького походження Фатіха Акіна. На жаль, картину я не бачив, так що не можу сказати щось предметне щодо переможного вердикту. Історія про те, як молода героїня, чия сім’я гине під час теракту, стає на шлях помсти...

Що ж, у фаворі, як бачимо, твори соціального спрямування, фільми, чиї автори ставили завдання продіагностувати реалії сучасного життя. Будемо сподіватися, що й лікування коли-небудь надійде, а то стан здоров’я земної цивілізації нині викликає дедалі більше занепокоєнь.