Голос громади

У Херсоні набуває більшої популярності театр нової драми. В його основі — гостра соціальна проблематика, «живі» герої зі справжніми життєвими історіями та неприкрашеними реаліями сьогодення. Частина п’єс, створених у цьому напрямку, створена на основі текстів різних інтерв’ю з простими людьми, тож театр стає документальним.

Віднедавна в Херсоні діє громадська дискусійна платформа «Голос громади», яка працює на основі театрального жанру вербатім (від латинського verbatim — дослівно). Вистави створюються на основі реальних монологів, діалогів, записів і спостережень за звичайними людьми в різноманітних життєвих ситуаціях. Завдання режисерів та акторів — максимально зберегти оригінальність, природність таких записів у п’єсі та правдиво їх передати глядачеві. Одна з особливостей «Голосу громади» — у створенні п’єс беруть участь і глядачі, чия думка вислуховується під час обговорення постановки на репетиції.

Головними натхненниками «Голосу громади» в Херсоні стали: драматург і науковець, голова Херсонського обласного відділення Соціологічної асоціації України Микола Гоманюк, режисер, арт-директор Центру молодіжних ініціатив «Тотем» Максим Афанасьєв, письменник, учасник драматургічного семінару лондонського театру Royal Court Євген Марковський.

Днями відбулася прем’єра першої частини серії документальних спектаклів під загальною назвою «Стокгольмський синдром». Глядачам представили п’ять вистав: «Американська посмішка», «Шпаківня», «Геймер», «Цихлазома» та «Ге. Херсон». Усі вони присвячені життю звичайних міських мешканців, на яких у «високого» мистецтва часто не залишається часу. Наступні сім робіт планується представити через кілька тижнів.

Про життя херсонського документального театру та його цілі й завдання ми мали розмову з Миколою ГОМАНЮКОМ:

— Ми хочемо, щоб театр мав не розважальний характер, а був місцем, куди глядач приходить для пошуків себе. Щоб сцена і глядацька зала ставали дискусійним майданчиком, на якому обговорювалися б найгостріші соціальні проблеми громади, а висновки, зроблені під час таких публічних мозкових штурмів, мали би практичний відгук у суспільстві. Щоб громада дійсно була громадою.

У Херсоні вже є певний досвід такої роботи. Силами херсонських громадських організацій (Центру Меєрхольда, ЦМІ «Тотем», Херсонського відділення Соціологічної асоціації України) вже створювалися документальні вистави, після яких довго не вщухали дискусії. Одна з останніх робіт — театральне розслідування «Товариш Горх Фок» — про долю навчального парусного судна «Товариш», яке Україна так бездарно втратила на початку 2000-х. Але нам тоді не вистачало певних професійних навичок, адже документальний театр — це не лише творчість, а й дуже специфічна драматургія та режисура, за якою стоять соціологічні та психологічні методики збору інформації. Тому ми хотіли провести театральний семінар, на який варто було б запросити визнаних майстрів документального театру — керівників московського «Театру.doc» (провідник російського документального театру) Михайла Угарова та Олену Греміну. Нам вдалося зробити це за допомогою гранту Посольства США в Україні за програмою проекту «Голос Громади». Після семінару було написано декілька документальних п’єс, з якими вже працюють режисери. Для збирання інформації брали інтерв’ю в херсонців, було створено фокус-групи, на яких обговорювали проблеми міста, проводилися спостереження. Нам допомагали українські драматурги і режисери з інших міст, які теж були серед слухачів семінару: Тетяна Киценко, Віра Маковій, Ден Гуменний, Володимир Гориславець та інші.

— Чи є зацікавленість у такому мистецтві херсонців?

— І так, і ні. «Так», тому що більшість людей, у яких ми брали інтерв’ю, які були героями вистав, стали нашими глядачами, хоча до цього вони взагалі не цікавилися театром. У нас глядач різний. Коли ми ставили п’єси на основі інтерв’ю зі свідками Другої світової війни, то було багато літніх людей, які почали ходити й на інші спектаклі. Наприклад, на виставу про вітрильник прийшли моряки, яких у Херсоні дуже багато. Були навіть ті, які свого часу ще ходили на «Товаришу», а також багато молоді, студентів (із нами співпрацює факультет культури і мистецтв Херсонського держуніверситету). Більшість наших глядачів — люди молодші сорока років, так би мовити, середній клас.

«Ні», бо ми відчуваємо проблеми з майданчиками. Ми частіше показуємо наші роботи в інших містах, навіть за кордоном, але не в Херсоні. Херсонські театри — музично-драматичний ім. М. Куліша і Театр ляльок — на свої сцени нас не пускають. Ми пропонували поставити спектакль «Товариш Горх Фок» у Музично-драматичному театрі (актуальнішу тему годі вже й придумати — втрачений символ міста), але п’єсу відкинули. Кажуть — шукайте спонсорів. У Театрі ляльок сказали, що це театр для дітей і що після торішнього фестивалю «Лютий/Февраль», який проводив Центр Меєрхольда, папужки у клітці зазнали стресу від того, що їхню клітку на годину огорнули чорною завісою, щоб вони не кричали (спектакль киянина Аркадія Непатилюка йшов у холі). Керівників театрів можна зрозуміти: наші вистави не комерційні, вхід на них безкоштовний, тому платити оренду за наявними розцінками ми не можемо...