Голоси Вишиваного

«День» був серед перших, хто долучився до справи відкриття для багатьох українців дивовижної долі Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного), котрий походив із Віденської імператорської родини й свідомо присвятив своє життя боротьбі за Українську державу й пожертвував заради цієї високої мети кар’єрою, комфортом, благополуччям, самим життям... Саме наша газета започаткувала серію публікацій про легендарну особистість. Книги Бібліотеки газети «День» «Корона...» і «День вдячності» містять чудові статті про життєвий шлях Василя Вишиваного. У львівському п’ятизірковому готелі BANKHOTEL є іменний номер Василя Вишиваного...

Нагадаємо, Вільгельм фон Габсбург, «Червоний Принц», «Василь Вишиваний», «Король України» — ця легендарна особистість увійшла в історію під різними іменами. Він був племінником імператора і за планами Франца-Йосифа мав після Першої світової війни очолити «Князівство Україна»... Ще замолоду захоплювався українцями — народом без держави, народом без рабів та господарів. Воїн, котрий пліч-о-пліч із рядовими січовими стрільцями воював за Україну. Мученик, котрий закінчив своє життя в безіменній могилі чи то в Лук’янівській, чи то в Новоград-Волинській в’язниці НКВД — як «англійський шпигун» 1948 року...

Харківська «Схід Опера» представила прем’єру «Вишиваний. Король України», яка викликала великий резонанс у музикознавців, театральних критиків і публіки.

РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ

Вишиваний. Ще не пройшло тижня з дня прем’єри опери Алли Загайкевич  «Вишиваний. Король України», а про неї, здається, сказали вже все, що тільки було можливо (і не можливо), вправляючись у дотепності.

Попри всю ідеологію гучного проєкту, манеру висловлювання Сергія Жадана-лібретиста, відносну близькість до нас і нашої новітності постаті Вишиваного — Вільгельма фон Габсбурга, який обрав собі українську ідентичність, ставши легендарним полковником Легіону Українських Січових Стрільців, назвавши себе Василем Вишиваним, все ж в контексті опери цю фігуру доцільніше розглядати як сучасного героя шекспірівських хронік. Адже глядача, попри все, суто умоглядно цікавить саме історичне підґрунтя фабули й апелювання до прямих алюзій із сучасною війною. Більше — усі можливі вигини долі конкретної людини,  мотиви вчинків, цілі, конфлікти, приватні перипетії на фоні глобальних катастроф,  які в усі часи, в усіх народів завжди  відбуваються за законами циклічності й тому не мають тієї ексклюзивності, на яку може претендувати та чи інша драма конкретної людини. Саме воля людей, причетних до руху Часу, утворює основу історичного розвитку.

Сергій Жадан. Власне, Жадан, не переслідуючи цілі документального відтворення драматичної біографії Вишиваного, створює буквально містеріальний текст лібрето, який з роками, сподіваюсь, і буде так сприйматися не стільки в Україні, скільки за її межами.

Вперше розчувши в опері кожне розспіване слово поета, не втративши жодного сенсу жаданівських програмних гасел, які можна розбирати на цитати і заголовки, поаплодувавши маркетинговому ходу з виданням лібрето в якості мерчу, що розкуповувалося, немов гарячі пиріжки, все ж висловлю крамольну думку: в цьому творі важлива не сама історична постать й усі патріотичні рефлексії навколо неї, а саме і власне музика та відтворення нею багатого, нюансованого, внутрішнього, вельми складного, суперечливого світу людини-особистості. Розчути цей «камерний» людський голос серед сонму голосів, на мій погляд, — головна ідея опери «Вишиваний. Король України» Алли Загайкевич.

Роль і місце Василя Вишиваного в нашій історії, завдяки резонансу цієї опери зокрема, будуть ще переоцінені. Але ж відомо: мистецький твір перетворюється на визначний тільки тоді, коли він узагальнює саму людську природу й увесь поліфонізм життя в запропонованих ззовні обставинах. Коли не має значення політична доцільність чи відповідність історичному моменту. Загайкевич це вдалося не на сто, а на всі двісті відсотків.

Алла Загайкевич. Абсолютно справедливо в пост-релізі проєкту написано про легітимізацію авангардного напряму української музики на державній (!!!) сцені. А, отже, «Вишиваний» — це вже не просто український прорив, це стрибок цілої індустрії в якісно новий простір сучасного оперного світу. З появою цієї опери, можливо, буде надзвичайно важко тепер відповідати цій планці всередині країни. Проте надзвичайно цікаво й ефектно виходити на міжнародний рівень (на замовлення продюсерки проєкту Олександри Саєнко над перекладом опери для європейської авдиторії працюватиме одна з найвідоміших перекладачок української літератури в Німеччині Клаудія Дате).

Алла Загайкевич, будучи абсолютно вільною як мисткиня і композиторка, завдяки потужній продюсерській складовій проєкту створює довершене, цілісне, сенсово багатогранне і разом із тим прозоре музичне полотно. Здається, тут вона змогла сповна використати увесь свій досвід експериментів із вільним «пересуванням» звукових потоків між електронікою й акустикою — залученням української музичної автентики як лейтмотив і лейттембр, монтаж звуків, записаних інструментів великого симфонічного оркестру та шматків «арій»-голосів у реальному часі, їх обробку, синтезаторне звучання, «гру» із шумами, словами, музичними сенсами. Добиваючись усім цим багатим арсеналом можливостей 50-ти відтінків свого електросимфонізму (композиторка володіє ним не просто майстерно, а ще й із насолодою, немов купаючись у цьому поліфонізмі) — як тої оперної експресивності, так і певної інтимності.  

Юрій Яковенко. Під час прес-конференції всеукраїнського оперного Форуму Opera UA 2021, що відбувався паралельно із прем’єрою «Вишиваного», Алла Загайкевич сказала, що єдине, в чому пандемія, яка відсунула прем’єру опери майже на два роки, пішла в плюс, — це робота над партитурою диригента-постановника Юрія Яковенка, який буквально «розбудував її та ідеально підібрав виконавський склад». Справді, створюючи критично-аналітичний контекст для цього проєкту, надважливо окремо підкреслити без перебільшення історичну роль диригента. Це була титанічна праця з осмислення й інтерпретації музичного матеріалу. Навіть певний диригентський подвиг, оскільки ретельна робота з аж такою авангардною музикою не тотожна парадно-тріумфальному результату, зокрема якщо мова йде про запрошеного зіркового диригента: публіці такий матеріал ще треба осягнути і збагнути. Особливо неофітській, залученій на прем’єрні покази піаром й гучними іменами.

Штатний диригент «Схід Опера» Юрій Яковенко в цій всій історії презентував себе як справжній, істинний музикант, віддалившись від суєти суєт й заглибившись у партитуру. Він — найперший і найголовніший після композиторки переможець цього проєкту. Україну можна привітати: народилася ще одна зірка серед новітньої плеяди класних українських диригентів. І що особливо важливо — у Харкові, у Харківській Опері. Звісно, цьому передували уся творча біографія Яковенка і наполеглива, непоказна, але якісна праця над собою і своїм творчим розвитком. Нічого просто так не буває, і зірки зійшлися: саме Яковенку тепер належить пальма першості у блискучому опануванні найкрутішого й найсучаснішого українського музично-оперного контенту.

Те, що він відчув, розчув і зміг донести величезному виконавському складу постановки (200 артистів трупи), — чути з першої до останньої ноти. Цей абсолютний слух і абсолютний поліфонізм оркестру й електроніки (програмування електронної партії та електроніка наживо — Георгій Потопальський) дав відчуття зрозумілості музичного тексту, його виразності, цілісності, органічності, ясності й навіть певної камерності в звуковій насиченості партитури. Яковенко розрізнив і розпізнав «людський голос» Вишиваного і Загайкевич.

ІСТОРІЯ В ОСОБИСТОСТЯХ

Ростислав Держипільський. Опера — вперше в його біографії, вперше на «чужій» сцені. Якщо б це був суто оперний режисер (а чи є в Україні настільки яскравий і стабільний приклад такого?), реакція публіки могла би бути такою ж захопленою? Не впевнена.

За своєю акторською природою Держипільський — інтуїтивіст, а за масштабністю мислення — режисер-лідер. Можливо, він дещо театралізував оперу «Вишиваний», яка є стилістично складнішою, більш витонченою, ніж вийшла вистава. Проте за об’єктивно важких запропонованих умов гри Держипільський вловив головне — містеріальність літературної основи, урахував специфіку грандіозної сцени «Схід Опера» і використав на повну потенціал трупи театру.

Можливо, не вдаючись у тонкощі музичного матеріалу, можливо, не звертаючи уваги на закони оперного жанру чи опери як такої, можливо, голосніше там, де необхідний «шепіт», яскравіше і брутальніше там, де треба приглушити, — «розвів» сцендію широкими, опуклими мазками. Так, як і притаманно містерії, або площадному театру, в якому Держипільський майстер, який так пасує харківському міському ландшафту і самій будівлі Харківської Опери, машинерії цієї конкретної сцени і тій епосі, в якій відбувається дія.

Виокремивши певні можливості сцени, режисер використав її звичний функціонал для видовищності: залізну завісу театру з її специфічним звуком при підйомі/опусканні як метафору тюремних воріт, плунжерну систему — для підсилення мізансцени з «чорними» вагітними балеринами, відеопроєкцію (відео-арт Сергій Горобець) — для досягнення мультимедійного ефекту тощо.

Вертепна триярусна конструкція як універсальна структура сценографічного коду вистави (художниця-постановниця Олеся Головач) спрацювала, зчиталася і впорядкувала те, що не було впорядковано драматургічно: створила ефект симультанності дії, підкреслила масштабність масових сцен: полювання мисливців у польських Карпатах, «великого исхода» народів, муштри на плацу майбутніх жертв кривавого століття, Різдва на східному фронті... Холодні, металеві стіни чи то тортурних камер Лук’янівської тюрми, залитих штучним світлом, чи то «кают» біблійного ковчега, чи частин Вавилонської вежі, чи вагонів поїзду з нікуди в нікуди — універсально сегментували велику сцену і сцени опери.

Далі на цю основу були «нанизані»: хор як постійно рухомий окремий і акцентований сегмент декорації — кадети, студенти, мисливці, народ-біженець, військо — свідки часу і учасники подій; постаті-фігури-тіні Скоропадського, Шептицького, Болбочана, батька архікнязя Карла Стефана Австрійського, Людини в чорному (помітна робота і класне виконання Олексія Ветрова), Дівчини — реальні й водночас вертепні, позачасові; балерини-наречені, балерини-вдови, балерини-смерті, що перетворилися на військових в сірих шинелях і чоботях в умовах нескінченної війни. Нарешті, домінанта головної мізансцени — трон короля Вишиваного у вигляді тризуба, який відкритим прийомом розбирають вже по закінченню дії й музики — чи то робітники сцени, чи то учні Спасителя, чи то тюремники і кати Вишиваного. Звісно, алегорія — в лоба, але тут доволі доречна й витікає як із самої Історії, так і з режисерського задуму: вертепну конструкцію розбирають після Різдва.

Ольга Семьошкіна. Філігранна робота над деталями і штрихами. Авторка втілення, візуалізації метафоричності, закладеної в нелінійному, кіношному сюжеті, — рухом, ритмом і фактурою тіла. Чесна й помітна спроба роботи над пластичністю оперних артистів, до цього — далеких від подібних екзерсисів. Серед усіх голосів-сцен постановки — окремий голос пластичного малюнку, який перетворився на багатошарову партитуру. 

Володимир Козлов. Влучне типажне потрапляння в роль. Доволі ретельне оволодіння особливою технікою — шпрехштімме/шпрехґезанґ — розмовної «сухої» манери співу з приблизною звуковисотністю, октавними ходами і складною ритмічною «стенограмою». До речі, крім солістів, цією технікою оволодів і хор ХНАТОБу, з яким відтворив складну хорову частину партитури, домігшись помітно вражаючого результату, Олексій Чернікін, головний хормейстер театру.

Олександра Саєнко. Потягнула і подужала. Per aspera ad astra. Ця постановка, хоч яким складним був її залаштунковий шлях, — біографія. Саме за наявності таких проєктів в українському мистецькому просторі є всі підстави ініціювати, нарешті, інститут відзнаки вітчизняних продюсерів. Для мотивації наступних.

«СХІД ОПЕРА» — ІСТОРИЧНА МІСІЯ І ВІЗІЯ

Здорова і продуктивна конкуренція серед національних оперних театрів України, про яку ще якихось років п’ять тому годі було і мріяти, цілком закономірно породила принципово сучасну українську оперу. Вищого ґатунку, якщо міряти актуальними західноєвропейськими лекалами. Процес втілення такого продукту є довгим, нерівним, важким і нервовим. Від багатьох складових і бачення сенсу кінцевого результату залежить його успіх. «Вистава — це не згода, але боротьба».

Цю битву виграли всі «фігуранти справи», всі «голоси», але найперше — театр, який, сподіваюсь, усвідомив, що «Вишиваний» — нова опанована ним реальність. ХНАТОБ як єдиний великий творчий колектив, зі всіма своїми бекграундами, сталими консервативними традиціями ставлення до всього нового, на перший погляд, незрозумілого і незбагненного, — подолав сам себе. Це не тільки свідоцтво єдиного правильно обраного шляху і щоденної копіткої роботи останніх років трупи і керівництва — це розуміння своєї місії і творча самоідентифікація в мистецькому просторі.