Головний вибір «Кінотавру» — чорна комедія
Дванадцятиденний марафон «Кінотавру» завершив своє XVII коло, залишивши смак букета пошуків нової мови і нових тем у кіно. Фестиваль розростається кількісно і вже не вміщується в своїй «колисці» — «Жемчужині». Для розміщення офіційно зареєстрованих 2970 осіб, серед яких 300 учасників, 1200 гостей, 279 журналістів, 300 кінотуристів, було введено в дію ще три готелі. Сочі перетворюється рік від року і, прагнучи потрапити в олімпійську «десятку» 2012 року, будує грандіозні плани спорудження стадіонів, готелів, концертних залів і мультиплексів. «Кінотавр» у цьому давно зацікавлений, адже невелика зала Зимового театру вже не може вмісити всіх, хто бажає подивитися церемонії відкриття і закриття. Та й на «топових» переглядах переміщували постійних учасників фестивалю за «колірним принципом акредитації» з їхніх звичних місць, «притримуючи» останні для «важливих гостей». Узагалі все, що стосувалося концептуальних моментів фестивалю, того, до чого мав безпосереднє відношення топ-менеджмент «Кінотавру» — формування програм і тем круглих столів, новий «одяг» фестивалю, каталог, щоденна газета, — може бути оцінене за вищим балом. Середня ж ланка команди часто «пробуксовувала», що заважало чіткій роботі — наприклад, прес-бокси, володарем індивідуального ключа до якого був кожен журналіст, в основному, були порожніми, зате програму фестивалю добували «в боях». Але це — хвороби зростання, адже оновленому «Кінотавру» лише два роки.
Церемонії відкриття і закриття фестивалю, будучи по суті своїй протокольними заходами, цього разу були відверто спрямовані на злам стереотипів. Їх постановник Олексій Агранович признається, що вигадувати такі дійства «з кожним роком стає все важче, щоб якісно розважити людей, які перебувають у безпосередній близькості від моря і вже накритих столів, необхідно бути лаконічним і оригінальним». Оформлення шоу органічно представило нове обличчя фестивалю. Саме дійство було стильно-стриманим і красивим. У чималій мірі це залежало від ведучих — на відкритті панував Федір Бондарчук, на закритті його співведучою була Марія Шукшина. Прикрасили шоу, відповідно, темпераментний духовий оркестр із Румунії, що заводив публіку в стилі Кустуріци, і проспіваний з м’яким гумором Кортневим речитатив на кінотематику.
КОРОТКИЙ МЕТР І ДОВГИЙ КАРБОВАНЕЦЬ
Але стрижень будь-якого фестивалю — його конкурсні програми. На «Кінотаврі» їх дві — основний конкурс і короткий метр, які судять два різних журі. До програми короткого метра, за словами програмного директора фестивалю Сітори Алієвої, було відібрано 32 картини зі 130: 8 анімаційні фільми, 7 документальні та 17 ігрові. На цю програму «підтягаються» продюсери, «аби знайти режисера, спроможного виразно і грамотно розповісти історію». Моє враження від побаченого — в основному, студентські досліди і екзерсизи, досить одноманітні спроби самовиразитися, виключно заради цього самого самовираження. Андрій Халпахчі, генеральний директор МКФ «Молодість», член журі «Кінотавр — короткий метр» вважає програму слабкою не через те, що відбирачі погано її сформували, він бачить у цьому певну «кризу жанру».
— Це звичайні студентські роботи. Зникла традиція короткого метра, на який ніхто не дає грошей. Відповідно, молодь не проходить дуже корисну стадію розвитку, вправляючись у майстерності на «малих» формах, а поспішає потрапити у «велике» кіно, на яке сьогодні зроблено велику ставку і де є гроші. Гадаю, що це проблема, яку варто зробити темою обговорення на круглому столі фестивалю майбутнього року.
Цифри, якими апелює сьогодні російський кінематограф, викликають здорову заздрість і непідробний жах за долю українського національного кіно. Вони офіційно були заявлені на засіданні Клубу європейських продюсерів і численних круглих столах, присвячених шляхам його розвитку. У них брали участь Олександр Роднянський та Ігор Толстунов, Данило Дандурей і Сергій Сельянов, Рубен Дішдішян і Сергій Чліянц. Минулого року було знято 87 картин, у цьому планується більше за сотню, а на майбутній рік їх буде близько 200. За словами Ігоря Толстунова, зростання індустрії, яке виражається в цифрах касових кінотеатральних зборів, характеризується щорічним 30-відсотковим збільшенням. Фінансова участь держави — порядку 60%, виливається в красиву цифру 58 млн. у.о. Ось на підставі цих даних поговорімо про конкурсну програму, яка представила досить широкий спектр сьогоднішнього російського кіно, що знімається не лише метрами, але й дебютантами.
«ДОРОСЛОЮ ЛЮДИНОЮ БУТИ ДУЖЕ ВАЖКО»
Лідером серед останніх стала перша режисерська проба відомої сценаристки Дуні Смирнової («Щоденник його дружини», «Прогулянка» та інші) «Зв’язок». Ця сумна love-story дуже відверто оповідає про те, який непідйомний вантаж прожитих років. На одній шальці терезів — кохання, щастя, яке від Бога, якого ніхто вже не чекав, на іншій — тяжкий вантаж відповідальності за близьких і перед ними. У тому, і в іншому випадкові — неможливість розриву, прийняття однозначного рішення. І нескінченна, вбиваюча двоїстість. Фільм не однорідний, бо, при позірній жорсткості автора сценарію і режисера, він закінчується прямою асоціацією — банально неприкритими дверима. І трохи провисає початок, дуже спокійний, побутовий, позбавлений тієї запаморочливої пристрасті, яка природно переростає в моральні й чуттєві страждання. Фільм «Зв’язок» — робота дуже суцільна і емоційно заразлива. Музика Бориса Гребенщикова. Блискуча операторська робота Сергія Мачильського, який відверто милується дуже органічною Анною Міхалковою. Несподівано віртуозно працюючий півтонами Михайло Пореченков і дуже тактовний, який став популярним у російських кінематографістів, наш Дмитро Шевченко. Євдокія Смирнова задоволена власним висловлюванням у фільмі, підкреслюючи, що основна його думка проста і невитіювата: «Людей дуже жаль і дорослою людиною бути дуже важко».
— З цього погляду, — сказала вона на прес-конференції, — мені здається, я все сказала правильно. Але в порівнянні з тим, як це могло б бути, як це зробив би митець більш обдарований, я не можу бути задоволена.
Притчу про людину, яка зрадила колись своє кохання і приречена в зв’язку з цим на вічну самотність, розповів у властивій йому поетичній манері Валерій Рубінчик у фільмі «Нанкінський пейзаж». Сюжет, фабула — не головне для режисера, його більше цікавить можливість передати настрій, атмосферу. Взагалі, мелодрами займали серйозний сегмент конкурсної програми. Вочевидь, творцям кіно, як і глядачам, хочеться піти від потоків крові, жорстокості, техновигадок ближче до себе і своїх проблем.
Тигран Кеосаян представив на суд журі ліричну комедію «Заєць над безоднею» з Богданом Ступкою в ролі Генсека.
Кримінальною мелодрамою «Вільний переклад» з невиразним сюжетом і добрими акторами (Олена Сафонова, Ніна Русланова, Сергій Гармаш, Олександр Балуєв), дебютувала Олена Хазанова, яка постійно мешкає в Швейцарії, але знімає кіно для співвітчизників- росіян. В основу картини покладено історію з особистого перекладацького досвіду Хазанової, якій довелося попрацювати «товмачем» у підсудного в його переговорах з адвокатом. У планах — роботи для Росії і для Європи. За її словами, в наступному проекті зніматиметься Фанні Ардан.
Про непрості жіночі долі, досить рубано й непоказно оповіла у своєму фільмі торішній призер «Дебюту Кінотавру» Катерина Гроховська. Цю роботу, на мій погляд, не рятує участь нашої колишньої співвітчизниці Галини Йовович-Логинової, стримано-привабливої Катерини Реднікової, розтиражованих серіалами Олени Яковлєвої та Сергія Чонішвілі.
«Ейфорія» — ще одна історія безпощадного кохання, розказана Іваном Вирипаєвим, дебютантом у режисурі, але не в кіно (він — автор багатьох кіносценаріїв, включаючи «Бумер-2», п’єс, книг). Фільм дуже красиво і з вигадкою знято оператором Олексієм Найдьоновим, і природа в ньому виступає на передній план, конкуруючи з виконавцями головних ролей.
До жанру мелодрами, не освоєного ним раніше, звернувся і шанувальник повітряно-десантних військ (ПДВ) і національної ідеї, яка проводиться представниками цих військ, Олексій Балабанов. Адаптована ним і автором сценарію Валерієм Мнацакановим на наш ґрунт знаменита ремарківська історія трьох товаришів і переконлива, і зворушлива, і безвихідна. І акторські роботи на висоті — бездоганний Никита Міхалков, щира Рената Литвинова, гострохарактерна Інга Оболдіна, Дмитро Дюжев, який потужними темпами набирає майстерність. Фільм можна дивитися на одному диханні… Мене збентежило одне — не зміг Балабанов не заспівати оду ПДВ ще й в любовній історії: і святкувати, мовляв, вони вміють по-дорослому, і товаришувати по-справжньому, їсти правильно і красиво навчать, і одягатися, і любити. Слава хлопцям у камуфляжі.
«ОСТРІВЕЦЬ РАДЯНСЬКОГО ЖИТТЯ»
Нова, після великої перерви, режисерська робота знаменитого КВКівця Юлія Гусмана «Парк радянського періоду» скоріше пригнітила, ніж порадувала. Цей «острівець радянського життя», яким, нібито страхає нас автор, наповнений сумнівними асоціаціями, того ж штибу жартами, які відгонять поганим смаком. Співчуваєш улюбленим акторам, вставленим у псевдолубок, і не розумієш режисера, який агресивно відстоює свою роботу.
Кінодраму «Перегін» Олександра Рогожкіна зроблено міцно, професіонально, з хорошими акторськими роботами (Олексій Серебряков, Анастасія Немоляєва, Данило Страхов), але так наповнена своїми та чужими цитатами, що їй навряд чи вготоване місце серед рогожинських режисерських успіхів.
Після «Ночей Кабірії» та «Інтердівчинки» вже якщо й звертатися до такого соціального явища, як проституція, то лише задля того, щоб спробувати захистити права трудящих на цьому нелегкому фронті. Розказувати ж сумні історії приходу в професію, як це зробив Юрій Мороз у фільмі «Точка», мабуть, не варто. Хоча глядачеві, може, і запахне амброю власне життя.
Борис Хлєбников, відомий своєю зоряною роботою, зробленою ним у співдружності з Олексієм Попогребським, «Коктебель», вийшов на «Кінотаврі» у «Вільне плавання». Це пронизлива історія про неможливість без серйозного зламу пристосуватися молодій людині до дорослого життя, з його неписаними, негуманними законами.
«Бридкі лебеді» — назва роману з того життя, коли вся країна не лише зачитувалася, але й постійно цитувала братів Стругацьких. Костянтин Лопушанський спільно з В’ячеславом Рибаковим написали сценарій за мотивами цього роману. І вийшов містичний трилер. Дуже авторська філософська кінопритча, яка роздумує своєрідною мовою про те, яке майбутнє ми самі собі творимо.
СВІТ, В ЯКОМУ ЖИТИ НЕ МОЖНА
Війна — злам, біль і неможливість жити далі, як усі, як жив до цього пекла, в якому, щоправда, є місце справжнім, без підробки й удавання, людським почуттям. Стрічка Олександра Веледінського «Живий» — про це. І тут, як і в «Острові» Павла Лунгіна, і в «Мандрівникові» Сергія Карандашова, дуже важкі етичні пошуки, дорога навпомацки до прощення, але авторський прийом у «Живому» спрацьовує бездоганно. Аби його зрозуміти, потрібно обов’язково подивитися це кіно.
Розповідати про безумовного лідера конкурсної програми фільм Кирила Серебреннікова «Зображуючи жертву», справа невдячна. По-перше, хоча Кирило майже новачок у кіно, на ТБ і в театрі давно вже визнаний і запитаний режисер. По-друге, автори сценарію — брати Преснякови, драматургія яких дуже популярна далеко за межами рідної країни і є для молодого покоління театралів культовою. Акторські роботи в картині захоплюють і зачаровують своєю детальною точністю. Правець бере від холодної ненависті Юрія Чурсіна, навмисної приземленості Анни Міхалкової, побутової вибухонебезпеки Віталія Хаєва, несподіваної химерності Лії Ахеджакової. Окремі критики докоряли Серебреникова за навмисну театральність у кіно, але ж у Трієра в «Догвілі» вона всіх захоплювала. Адже саме ця підкреслена площинність простору створює світ, у якому жити не можна.
Розповівши про дві конкурсні програми, які, я гадаю, в більшості своїй буде представлено в рамках МКФ «Молодість» у Києві, де традиційно в кінотеатрі «Жовтень» іде програма російського кіно «Кінотавр представляє…», за кадром залишилися 10 позаконкурсних програм «Кінотавра». Кожна з них заслуговує на окрему розмову, не кажучи вже про окремий показ. Про це, можливо, варто подумати упорядникам. Адже, за словами Сітори Алієвої, показана декілька років тому ретроспектива «Мюзикл під червоним прапором», цього року під дещо зміненою назвою пройде на Венеціанському фестивалі.
«Кінотавр» не забув здивувати публіку й своїми культурними програмами. На Театральному майдані грали Юрій Башмет та Ігор Бутман, співали Олександр Розенбаум, Валерій Меладзе і Uma2rman. На закритих вечірках виступ Макаревича зливався з креольським танго, публіка не відпускала прекрасну Ніно Катамадзе, топчучи ногами обсипані трояндовими пелюстками мармурові сходи готелю-бутіка «Родина» слухала бадьорі голоси Верніка та Судзиловської.
«Кінотавр — 2006» завершив свій дванадцятиденний марафон. Спорожнів Театральний майдан. Знято екран із Зимового театру. Закінчили свою малопродуктивну роботу «Киноринги», обіцяючи критикам трибуну на майбутньому фестивалі. Ностальгічно згадуватиме «Кінопроби» молода поросль «Кінотавру». Організатори, не без підстав, дивляться в майбутнє фестивалю з надією.
Дякую, «Кінотавре»! До побачення, «Кінотавре»! От коли б лишень не дорога туди і назад, проведена в принизливій байдужості «Укрзалізниці», яка безперервно підвищує тарифи на проїзд, але ні на йоту не напружується щодо зручностей, чистоти та сервісу.
