Гра кордонів та відображень
У прокат вийшов один із найнезвичніших українських фільмів останнього року — трагікомедія «Вулкан»
Режисер Роман Бондарчук народився в Херсоні 1982 року, живе в Києві, він — співзасновник та арт-директор кінофестивалю «Docudays UA», цього року став лауреатом Шевченківської премії. Фільмує з 2001-го, переважно документалістику, зазвичай у Херсоні та області. Його повнометражні неігрові «Українські шерифи» та «Діксіленд» здобули численні нагороди, а загалом у його доробку майже 20 робіт.
«Вулкан» (Україна — Німеччина — Монако), який відзначений Гран-прі Єреванського фестивалю «Золотий абрикос», Гран-прі МКФ у Спліті (Хорватія), Призом за найкращу режисуру на «Євразії» (Казахстан), Призом глядацьких симпатій МКФ Пін Яо (Китай), Гран-прі фестивалю авторського кіна в Рабаті (Марокко), Призом за звукове оформлення на фестивалі «Листопад» (Мінськ), Призом екуменічного журі МКФ у Фрібурзі (Швейцарія) та відбором до конкурсу в Карлових Варах, — це повнометражний ігровий дебют Романа.
Головний герой — киянин Лукас (Сергій Степанський) — вирушає на кордон з Кримом у складі невеликої делегації моніторингової місії ОБСЄ. Лукасу 35. У Києві — дружина, робота і квартира. З дружиною, схоже, давнє й стійке охолодження. Робота також не надто зрозуміла: чи то водій, чи то перекладач, чи то кур’єр для патруля ОБСЄ, який, у свою чергу, нічого не вирішує й ні на що не впливає. У Лукаса ще й своє, внутрішнє завдання: завершити певний життєвий період. Несподівано для себе він отримує потрібний перехід у доволі екстремальний спосіб. Спочатку зникає машина разом зі спостерігачами, потім зникають документи й гроші в самого Лукаса, та й сам він практично також змушений зникнути, бо якраз його й підозрюють у тому, що сталося зі делегацією. Прихисток надає місцевий дивак Вова (яскравий і точний Віктор Жданов) — колишній директор рибгоспу. А те, що спочатку здається збігом обставин, поступово стає долею.
Бондарчук добре відчуває простір своєї історичної батьківщини. Ці випалені сонцем і провіяні ураганами прибережні степи постають, немовби справжнісінький фронтир голлівудських вестернів. Фронтиром (англ. frontier — «межа, кордон») в історії США називали зону освоєння Дикого Заходу ближче до Тихоокеанського узбережжя. Локація «Вулкану», у свою чергу — це Дике Поле, — наш цілковитий аналог фронтиру.
Жанр вестерну визначає характеристики: фронтир — це рівнинні пейзажі, свавілля влади, з одного боку, й вільних стрільців — з другого, свобода звичаїв, гонитва за миттєвою наживою, нехтування правами власності, небезпека по всіх азимутах, швидке й не завжди вмотивоване насильство, постійна екзистенційна напруженість, ситуації граничного вибору: важливий не так привід для зіткнення, як те, що ти за людина. Конфлікти, бійки ба навіть еротичні сцени у «Вулкані», можна сказати, виростають із краєвиду.
Причому в певну мить припиняють діяти не лише юридичні, а й фізичні закони. З’являються привиди речей ба навіть людей — зокрема, цілий примарний жіночий хор, чому місцеві не дивуються. Міражам «Вулкана» вторять відображення, подвоєння, адже не варто забувати, що все діється на березі Каховського моря. У кадрі — постійні дзеркала і здвоєні предмети, аж до пляшок, склеєних «німецьким клеєм», що його продає Вова. Міліціонери в ділянці дивляться по телевізору серіал про таких, як вони самі, опричників у формі, що викручують руки підозрюваному. Нарешті, роздвоюється сам Лукас, виявляючи власний фотопортрет на місцевій дошці пошани праворуч від афіші з написом «Непереможні»: з того зображення дивиться такий же Лукас, але з бородою і на ім’я Сергій Кривобородько.
Французький філософ Гастон Башляр свого часу зауважив: «Уся вода у своїй масі, а не одна лише її поверхня, наполегливо шле нам послання про свої відображення». Тому цілком закономірно, що й Лукас врешті-решт опиняється глибоко під водою, щоби побачити ще одну химеру: ціле затоплене село на дні водосховища. І, врятований Вовою, зустрічає власне відображення наяву, прямо в човні — матеріалізованого рибалку-себе.
Гора, схожа на вулкан, дуже коротко з’являється в перших кадрах і далі не згадується. Вулкан — сам по собі географічний парадокс: вершина з западиною, підйом на дно; але тут він ще й головний міраж.
Або, радше, та сама умоглядна вершина, якої нарешті досяг Лукас — опинившись тут, у Дикому Полі, на самому дні своєї біографії, на граничній висоті можливостей. На піку або в піке життєвого циклу.
Як це трапляється з ігровими дебютами, сценарній основі «Вулкана» бракує цілісності, але Бондарчук компенсує цей огріх набутим у документалістиці умінням працювати з візуальною фактурою кадру, а ще — майстерною грою смислів, кордонів та відображень. Тож у нього і вийшла хай не завжди цілісна, але натхненна поема на честь нашого Дикого Півдня.
