Гранд-салат

Однак тисячі театральних фанатиків, погідних туристів, багатих снобів і гордовитих (дарма, що в лахмітті) клошарів, безтурботних роззяв і гомінких студентів юрмляться на вузьких і звивистих, як ремінь, авіньйонських вуличках, відверто отримуючи насолоду від свого добровільного полонення. Млосний ритм сієсти, в якому перебуває вся ця різношерста публіка, що з'їхалася на найбільший у світі театральний карнавал, аж ніяк не здається наслідком сорокаградусної спеки. Тут наочно розумієш, наскільки чужі щастю квапливість і суєта, старанна діловитість і нервова змагальність.

До Авіньйона артисти приїжджають не за нагородами. Конкурс на цьому фестивалі відпочатку не передбачався. Коли 1947 року легендарний Жан Вілар (в його меморіальному музеї в Авіньйоні зберігається величезна відеоколекція показаних у різні роки на фестивалі спектаклів і будь-який бажаючий може побачити тут сценічні шедеври Пітера Брука та Аріани Мнушкіної, Піни Бауш і Боба Уїлсона, Моріса Бежара і Тадеуша Кантора) десантувався сюди з групою однодумців-акторів, він передусім намагався знайти нову форму взаємовідносин з публікою. Унікальний архітектурний ландшафт Авіньйона сприяв цьому якнайліпше. Спектаклі основної, так званої in-програми проходять переважно на незвичних з тривіального погляду майданчиках — у стінах або на подвір'ях старовинних церков, монастирів, ліцеїв, а то й просто в садах чи піщаних кар'єрах (колись саме тут Брук здійснив свою грандіозну восьмигодинну «Махабхарату», а нинішнього літа автобус справно відвозив глядачів на чотиригодинне видовище Les Coreennes — своєрідну хрестоматію корейського театру — від його ритуальних джерел до сучасних пластичних пошуків).

Парадокс Авіньйона, втім, полягає в тому, що перейнятися святковою ідеєю Театру тут значно легше на вулиці, ніж безпосередньо в театральному (чи пристосованому під такий) залі. Тут надзвичайно гостро відчуваєш, що власне гра є однією із найпривабливіших, найбезкорисливіших і найрадісніших сторін життя. З восьмої години вечора автомобільний рух у центрі міста повністю перекривається, й він в буквальному розумінні перетворюється на грандіозну сцену. Ложами для глядачів стають крісла незліченних ресторанів, кафе, траторій, піцерій, фірмовими стравами в меню яких є різноманітні салати. Власне, сам Авіньйон у ці години — фієста вирує далеко за північ — здається якимось фантастичним гранд-салатом, де апетитно й щедро сусідять найексцентричніші інгредієнти: жонглери й клоуни, лялькарі й декламатори, танцюристи й музиканти. Це виходить на полювання за глядачем армія лицедіїв of-програми — актори, котрі на свій страх і ризик прибули до Авіньйона похвалитися своїми уміннями. Неофіційний, паралельний фестиваль включає виступи понад 450 труп, що грають майже на 80 майданчиках. Конкуренція між ними, зрозуміло, запекла, хоча й, як сам Авіньйонський карнавал, якась несправжня, чи що, безтурботна, блазнювата й, на сторонній погляд, принаймні, абсолютно позбавлена меркантилізму. Якщо, наприклад, в Едінбурзькому фрінджі весь час приховано відчуваєш битву за гаманці глядачів, то вся реклама в Авіньйоні, здається, мітить тільки в серце глядача. Нібито важливо не стільки щоб квиток купили (ціни на них, до речі, аж ніяк не символічні: спектакль в of-програмі коштуватиме вам у середньому 60, а в головній — 130-190 франків), скільки просто прийшли подивитися на витвір честолюбних лицедіїв.

Для мене тим часом залишається загадкою, чому глядачі ходять у Авіньйоні до театрів? Не смійтеся тільки, Бога ради. Ну, скажемо, з офіційною програмою це ще якось можна пояснити: богема й інтелектуали приїжджають сюди на прем'єри, приречені стати наймоднішими паризькими виставами в новому сезоні. Спектаклі тут виробляються на замовлення дирекції фестивалю кращими французькими режисерами й хореографами. При цьому треба чесно й здивовано визнати, що за суворими критичними мірками справжні театральні сенсації у нинішній фестивальній афіші виявити надзвичайно непросто. Тільки незбагненним добросердям публіки можна виправдати овації з гучними криками «браво», які влаштовуються тут після кожної вистави — будь то прісний, декламаційний «Цар Едіп», що грається на найпрестижнішій сцені Авіньйона — в Папському палаці, цілком любительське, хоча й темпераментне циркове видовище «Те, що я хотів сказати собі» чи рафінований «Сід», скроєний, втім, знаменитим англійцем Декланом Донелланом за давно запатентованими ним же стилістичними кресленнями. Звичайно, на відміну від нас, французька публіка значно привітніше ставиться до «ідейної сторони» спектаклю й, схоже, готова визнати примат слова над дією в ньому. Але тотожність захопленої реакції й на справді філігранні, й на відверто неоковирні речі все одно бентежить.

З of-програмою, повторю, загадка. Бо може здатися, що рекламні обіцянки акторів у 90 випадках з 100 напевно не будуть підтверджені спектаклем (при тому, що у фрінджі присутні й чудові трупи, й прекрасні актори). Та в Авіньйоні, раптово спростовуючи весь попередній досвід, зізнаєшся собі, що карнавал як стихійний і безкорисливий вияв ігрової природи людини завжди домінуватиме над «професійним артистизмом», грою за правилами (генії — не в рахунок, але ні Еймунтас Някрошюс, ні Генрієтта Яновська, котрі репрезентували в in-програмі свої унікальні, «рукодільні» роботи «Гамлет» і «Грозу», ні несподівано усмішливий Анатолій Васильєв, ні завжди променистий Пітер Брук, котрі приїхали до Авіньйона на святкові вакації, не кривлятимуться на ринковій площі, зазиваючи до себе розімлилу від духоти, від смачних салатів і ароматної кави, від солодкого байдикування, від безтурботного «відключення» від турбот, клопотів, справ і знегод публіку).

Театр народжений на площі, тож нехай він на ній і торжествує! В Авіньйоні ти врізаєшся в факт, що ледь не таємна суть театру — в майстерності закликальника, глашатая, крикуна-фантазера. Тут на кожному кроці тобі всовують рекламні листівки (оригінальності їхніх композицій, ідей та сюжетів можуть позаздрити наші р-р-радикальні художники, котрі вимучують із себе раз на півроку «концептуальні» акції), ти позбуваєшся кілограму їх, щоб отримати сотню нових, ти йдеш не булижником вулиць, а строкатим килимом реклами. Але секрет — не в цих паперових запрошеннях на спектакль, а саме в тому, як тобі їх вручають. О, ці авіньйонські процесії акторів-закликальників! Обряджених в колоніальні мундири і чернечі ряси, на ходулях і з прикрашеними прапорцями середньовічними візками, із загримованими обличчями і в масках, в образах привидів і флібустьєрів, страхітні, запаморочливі, небувалі видіння. Вони марширують містом, просочуючись, як ртуть, у всі закутки й двори, наздоганяючи тебе, дурманячи наркотиком карнавалу й беладоною дитинства.

Увійти після цього в театральний зал — це ніби знову стати нерозумним у своєму всезнанні, смутку й серйозності дорослим. Проте в Авіньйоні немало піклуються й про те, щоб ти не впав у цілковите дитинство і все-таки частіше ходив до театру, й не тільки захоплювався акторською грою й режисерськими рішеннями, а й аналізував їх. Авіньйонський фестиваль має не тільки прихильників, а й чимало авторитетних опонентів. Фестиваль, стверджують вони, перестав сприяти розвитку театральних ідей, його основна програма занадто бідна на відкриття й сценічну зухвалість. Це якщо не комерційний, то занадто респектабельний захід. Як знати, можливо, одним із аргументів у суперечці директора фестивалю Бернара Февра д'Арсьє зі своїми опонентами стала проголошена ним ідея THEОREM.

Але про це — наступного разу.

Авіньйон — Київ