«Гуру» для молодих скрипалів

Цей скрипаль, уродженець Хмельницького, належить до плеяди видатних українських артистів молодого покоління, які зробили блискучу світову кар’єру. Минулого тижня у Києві відбулися одразу дві знакові події з участю Андрія Бєлова, який давно живе в Німеччині. Він виступив у філармонії на Міжнародному фестивалі камерної музики SoNoRo, а також брав участь у прем’єрі триптих-балету «Перехрестя» в Національній опері — виконував соло в Шостому скрипковому концерті Мирослава Скорика у хореографічній виставі «Київ модерн-балету» у постановці Раду Поклітару.

Слід сказати, що камерна музика високого рівня і танцювальні проекти — лише невелика частина професійної діяльності Бєлова. Він затребуваний як соліст у різних країнах, є першою скрипкою знаменитого Квартету Шимановського, захоплюється джазом, викладає, координує роботу фондів, що підтримують молодих музикантів, і навіть пробує свої сили в композиції. У жовтні Андрій Бєлов планує як арт-директор провести в Києві SoNoRo Festival. Свою участь у фестивалі вже підтвердили знаменитий кінодокументаліст Бруно Монсенжон (відбудеться ретроспективний показ його фільмів), Квартет Шимановського, ансамбль Raro і скрипаль Валерій Соколов. Андрій розповів «Дню» про співпрацю з SoNoRo Festival і його засновників — ансамбль Raro, майстер-класи, творчу співпрацю з композитором Мирославом Скориком і свої професійні і життєві пріоритети.

«НАША СИСТЕМА ПРОДУКУЄ СКОРІШЕ ХОРОШИХ ІНСТРУМЕНТАЛІСТІВ, НІЖ ГЛИБОКИХ МУЗИКАНТІВ»

— З ансамблем Raro, який заснував фестиваль SoNoRo шість років тому, ми познайомилися в травні минулого року на фестивалі Chiemgauer Musikfruehling, який проходить у невеликому німецькому містечку Траунштайн, — почав нашу розмову Андрій БЄЛОВ. — Один із моїх друзів, скрипаль Ерік Шуман (який живе в Німеччині, він наполовину японець і наполовину румун), разом із яким ми брали участь у багатьох конкурсах, не зміг приїхати і запропонував мені його замінити. Довше за всіх в Raro грають альтист Разван Поповічі (Румунія-Німеччина) і піаністка Діана Кетлер (Латвія-Великобританія), які для великих складів запрошують до себе різних партнерів. Наприклад, незабаром у нас запланований спільний проект із Квартетом Шимановського. Торік я був гостем SoNoRo як соліст. Фестиваль запрошує високого рівня виконавців, таких як віолончеліст Адріан Брендель, у якого немає власного ансамблю, але він грає багато камерної музики по всьому світу з різними артистами. У мене теж схожа ситуація: граю сольні програми з оркестрами, в дуетах і в різних камерних складах.

— За яким принципом організований SoNoRo Festival?

— Спочатку фестиваль проходив у Бухаресті, тепер є проекти в різних країнах — наприклад, в Ареццо (Італія). Арт-директор усіх цих «філій» — Разван Поповічі, але арт-директором київського SoNoRo Festival буду я.

У мене чимале коло друзів-музикантів, які із задоволенням приїдуть до України за дуже скромні гонорари. Цю можливість треба використовувати. Основою фестивалю будуть мобільні камерні ансамблі, складені із запрошених солістів.

— Розкажіть про майстер-класи, які ви провели в межах київської презентації SoNoRo Festival.

— Майстер-класи — одна зі складових фестивалю SoNoRo, частина його ідеї. Ми — молоді музиканти, але які вже відбулися, граємо по всьому світу — відбираємо для участі в них тих музикантів, яких вважаємо цікавими і яким хочемо допомогти. Це щось більше ніж звичайні уроки. Протягом п’яти днів ми грали разом із артистами-початківцями — і вони зростали просто на очах. Відібрали четверо молодих талантів з України і ще четверо — з Румунії.

Слід сказати, що у всьому світі подібного роду майстер-класів дуже мало. Є Malboro Festival в США, колись заснований Рудольфом Сєркіним та Ісаком Стерном. Вони виїжджали на канікули разом із найкращими студентами і просто грали разом. Досить відома школа в Аспені, де викладають Іцхак Перлман, Дороті Ділей та ін. Туди їдуть переважно вихованці Джульярдської школи, яким за умовами потрібно бути на майстер-класах цілих шість тижнів. На жаль, зараз студенти настільки завантажені протягом року, що на канікулах хочуть просто відпочити. Не чув, аби в Україні хтось до нас проводив подібні майстер-класи. У нас найчастіше студент приходить, вчитель говорить: «Все погано!», у кращому разі радить, як займатися. Так, в Україні є ціла плеяда надзвичайних педагогів. Але мені здається, що наша система продукує швидше хороших інструменталістів, ніж глибоких музикантів.

— Ви виступаєте в ролі «гуру» для молодих музикантів, які мають можливість підтягнутися до вашого виконавського рівня. А самі ви часто граєте з сильнішими «гравцями»?

— Безумовно! У багатьох музикантів, яким зараз за 50, набагато багатший музичний досвід. Коли на фестивалі «Квартет Шимановського і друзі» у Львові ми виконували з Володимиром Крайнєвим Квінтет Шостаковича, це було неймовірно! Навіть найвідоміший тридцятирічний піаніст не міг би порівнятися з Крайнєвим — через «калібр» цього артиста. У справжніх музикантів техніка поступово відходить на другий план. Торік на фестивалі Валери Соколова в Харкові у нас, Квартету Шиманов ського, була можливість виконати Квінтет Шуберта з віолончелістом Гарі Хоффманом. Це було щось незвичайне, якась «хімія»... Зараз мені цікаво спостерігати за студентами. Багато хто з них грає все правильно, красивим звуком, але коли хтось із нас починає говорити про образність, надихає цю гру, щось міняється, народжується диво!

СКРИПКА НА... «ПЕРЕХРЕСТІ»

— Останніми роками багато ваших проектів пов’язано з музикою Мирослава Скорика. Розкажіть про останню роботу — балет-триптих «Перехрестя».

— Одразу скажу, що це не перший мій хореографічний проект. Два роки тому я у складі Квартету Шимановського брав участь у подібному проекті, організованому відомою компанією «Балет Біарріца», де артисти танцювали під квартет «Смерть і дівчина» Шуберта в живому виконанні. Цього року мене запросили супроводжувати виставу на музику Скрипкового концерту американського мінімаліста Філіпа Гласса, «Болеро» Равеля і «Острови мертвих» Рахманінова. Три частини ставили три різних хореографи.

Я пропонував Мирославу Михайловичу зробити щось подібне у Києві, адже його Шостий скрипковий концерт, написаний для мене, має танцювальний характер. Коли Скорик повідомив про «Перехрестя», то я зрадів. Нині в Європі навіть найвідоміші балетні трупи часто танцюють під фонограму, і «Київ модерн-балет» Раду Поклітару не виняток. Живий, вільний музичний супровід, навіть щонайменші зміни темпу зазвичай лякають танцівників. ...Знаєте, знаменита «Мелодія» Скорика надихала мене з дитинства. Я грав її на конкурсах, отримував стипендії, а коли 2006 року почав грати у Квартеті Шимановського, «Мелодія» повернулася до мого репертуару.

— Ви плануєте продовжувати у Львові фестиваль «Квартет Шимановського і друзі»?

— Безумовно! Торік, коли Польща головувала в ЄС, ансамбль отримав досить значну фінансову підтримку від Польського інституту для пропаганди польської культури за кордоном. Нам допомогли з організацією турне країнами Азії, а в Токіо про нас зняли фільм. Потім був концерт у Лондоні, де ми виконали Фортепіанний квінтет Юліуша Зарембського і Квартет Владислава Зеленського й записали цю програму на компакт-диск (фірма Hyperion), який вийде у вересні і буде представлений на фестивалі у Львові.

«Я УСВІДОМИВ, ЩО, БУВАЮЧИ В КРАЇНАХ ЄВРОПИ, АЗІЇ ТА АМЕРИКИ, НУДЬГУЮ ЗА УКРАЇНОЮ»

— Андрію, ви досить давно виїхали на Захід і деякий час взагалі не з’являлися в Україні. З чим пов’язано ваше повернення — зі зміною ставлення до Батьківщини, внутрішньою потребою, більшою легкістю в організації виступів, особистим високим статусом у музичному світі?

— Ви назвали практично всі причини. У роки навчання, коли доводиться багато і наполегливо займатися, брати участь у конкурсах, немає часу роздумувати про те, де краще і правильніше жити. Все трапляється немовби саме собою... В 11 років мені пощастило виступити у супроводі аматорського оркестру Ганноверського оркестрового об’єднання. Багато моїх колег говорять, що познайомилися зі мною «по телевізору», бо в дитинстві я постійно брав участь в урядових концертах, вважався вундеркіндом, виступав із багатьма українськими оркестрами. З 11 до 14—15 років у мене був період швидкого розвитку, а потім настав інший, коли йде переробка, осмислення досвіду.

Знаєте, певної миті я усвідомив, що, буваючи в країнах Європи, Азії і Америки, нудьгую за Україною. Поворотною точкою, напевно, стало присвячення мені 2009 року Мирославом Михайловичем Скориком Шостого скрипкового концерту. Київська і львівська прем’єри, сам факт, що видатний український композитор присвятив мені великий твір, зіграли велику роль... Але ще 2005 року я мріяв організувати в Києві фестиваль, який би збирав кращих європейських музикантів.

— У такому разі, чому ви скористалися брендом фестивалю SoNoRo, а не почали проект «з нуля», не заснували власний бренд?

— Я про це думав... Звичайно, можна було почати з нуля, але для мене найважливіше, аби фестиваль не став «одноразовим». І аби він проходив саме в Києві, в українській столиці, де щось організувати не так і просто. В ансамблю Raro є досвід подібної роботи в Румунії, де економічна ситуація далека від ідеалу, і його учасники погодилися поділитися зі мною своїм досвідом.

За великим рахунком, назва фестивалю не має вирішального значення. Головне — це якість.

— Сьогодні ви задоволені своєю сольною кар’єрою?

— Більшість музикантів мріють саме про сольну кар’єру. Після конкурсу ARD у мене упродовж сезону було близько 40 концертів з кращими оркестрами світу, зокрема з Німецьким симфонічним оркестром Берліна, оркестром Баварського радіо. Конкурс Лонг-Тібо відкрив для мене азіатський ринок. Після першої поїздки до Азії у мене змінилося відчуття Європи і європейської культури в цілому. Повинен сказати, що на сьогодні ринки Азії і США для Квартету Шимановського найуспішніші.

— Враховуючи величезну кількість виступів, у вас немає відчуття, що ви працюєте на «конвеєрі»?

— Ні, бо я працюю одночасно в декількох напрямах, ніколи не замикався на чомусь одному, цікавлюся і сучасною музикою, і джазом. Навіть музику пробував писати, але доки на це не вистачає часу. Зараз розучую Скрипковий концерт Фрідріха Гульди, який був і класичним виконавцем, і джазменом. Сподіваюся, вдасться записати диск з його творами.

— Андрію, що ви більш за все цінуєте в житті і в людях?

— У людях все більше й більше ціную людяність, гуманність. Буваючи в Україні, я все частіше помічаю в людях ті якості, які дуже важко описати словами, особливо іноземцеві. Наприклад, мій педагог з київської десятирічки Михайло Кузнєцов узяв мене до себе додому після двох тижнів знайомства. Планувалося, що я поживу у нього на канікулах, поки ми готуємося до конкурсу, але я залишився на п’ять років. На Заході таке навряд чи можливо...Часто замислююся про те, як би склалося моє життя, якби я залишився в Україні. Адже те, чого сьогодні тут немає, може дуже скоро з’явитися. Я знаю багатьох людей, які щасливі в Україні. Інші, навпаки, мріють жити на Заході, мати більше грошей. Але ж це все відносно! У невеликих містечках Швейцарії всі мільйонери, але я не думаю, що вони набагато щасливіші за людей, які в наших селах мають прекрасні городи, величезні садки, які кожен ранок мають можливість насолоджуватися природою. Ніхто й ніколи не говорив мені, що для щастя потрібно щось мати. З дитинства мене вчили, що щастя — це займатися улюбленою справою і займатися нею якнайкраще.

ДОВІДКА «Дня»

Андрій Бєлов народився 1981 року в Хмельницькому, а вже 1986-го узяв в руки скрипку. У 1993 р. почав учитися в Київській спеціальній музшколі ім. Лисенка, але своєю головною «школою» скрипаль-віртуоз називає міжнародні конкурси, де він перемагав із завидною регулярністю. З 15 років юний музикант вчився у Кшиштофа Вегрзіня в Ганноверському університеті музики і драми, потім вступив до Паризької консерваторії, а 2005-го — заснував організацію Musik Braucht Freunde для надання фінансової підтримки студентам університету в Ганновері й став лідером відомого Струнного квартету ім. Кароля Шимановського. Зараз конкурсні перемоги перестали бути самоціллю, але допомагають знайомитися з видатними музикантами сучасності — Гідоном Кремером, Володимиром Крайнєвим, Юрієм Башметом та іншими, з ким йому пощастило грати. Нині Андрій Бєлов живе в Німеччині, а виступає в різних країнах світу. Йому присвячують свої опуси відомі композитори, зокрема Концерт №6 Мирослав Скорик написав спеціально для скрипаля.