І Арт-Фест пливе...

Одним з найголовніших аргументів проти існування Ноєва ковчега, а водночас і Всесвітнього потопу є складні стосунки його мешканців. Із сентенції «кожної звірини — по парі» зовсім не випливає їхня бажана компліментарність. У народній поголосці Ноєв ковчег на довгі століття перетворився на пересувного двійника Вавілонської вежі. Адже якщо подумати, плутанина на ковчезі була ще та. Просвітники XVIII століття (а навздогін їм — радянські атеїсти) мудрували, вигадуючи варіанти взаємопоїдання цієї «звірини». Сучасний Захід дивиться на це простіше, хоча й тут старовинний переказ потребує скептичної ін'єкції. У французькому романі 80-х років, де сюжет оповідання звивається навколо образу Ноєва ковчега, одна із злощасних тварин із жахом запитує: «І як ви думаєте, чим вони, люди, харчувалися? Вони харчувалися нами!» Тому, хто вимовляє це зізнання, вдалося уникнути «скреготу зубів» і «пітьми шлункової» лише через те, що він уродився жуком- гризунцем, а тому — ніякого м'ясоїдного інтересу для людей не являв. Забігаючи наперед: чи не в цьому секрет живучості так званих альтернативних проектів серед моря комерції, яке, здавалося б, повинно поглинути безслідно все, що незаангажовано змикається?

Але ж ні. Арт-Фест — непотоплюваний: не здається ворогові наш гордий Ковчег: нірвана — неминуча. Україна чекає від Арт-Фесту подвигу, хоча снасті його неабияк пошарпані (варіант популярної приказки: «кожен народ має такий арт-фест, на який заслуговує»). Безсумнівно, нинішній Арт-Фест відмовився від колишнього блиску (його адепти можуть сказати — «від мішури»): галерей мало, митців — ще менше (один одного з'їли, чи що?!), але тим виразніше в ньому оголилася структура тотальної розгубленості кінця ХХ століття: багатопалубний корабель (у нашому варіанті не «Титанік», а «Ковчег»).

Нижня палуба (перший поверх Українського дому) в центрі — костистий риб'ячий кістяк, обгризена грядка водоплавного чуда-юда... Або — скелет затопленого галеона. Сам творець (Петро Бевза) назвав його похідним від своєї ж роботи «Човен» — своєрідним сплавом човна, крила, моста (все — теми його картин). А потім і обмовився: «Та це залишки Ноєва ковчега... після потопу! «

Друга палуба: іграшковий паперовий кораблик, розміром з хорошу моторку, немов величезний вареник, ретельно зліплений командою митців з Великої Житомирської. Спуск на воду кораблика очікувався під завісу Арт-Фесту. Про це — опісля.

Знову опускаючись на нижню палубу, тобто на перший поверх, помічаєш «Клуб знаменитих капітанів», сиріч — Національний арт-рейтинг. Він більш дивний, ніж конкурс «Золотий перетин», який проводився в минулі роки, хоча й будувався на основі анкетування провідних художників і арт- критиків.

Постмодерністи разом перепливли у великий кубрик соловйовської «Пінакотеки» (знов підйом на другу палубу), де немає Савадова, але є Клименко. Немає Цаголова, а вдосталь Влади Ралко. І замість Тистола — його найперший соратник Реунов. Голосій представлений опосередковано — у відеоверсії фільму братів Алейникових (хоч як мінімум два українські музеї та одна галерея дбайливо зберігають його полотна). Соловйов не приховує своєї втоми: не вистачило коштів, щоб доставити кращі полотна з Одеси й Москви; виставлено багато випадкових речей, а результат закономірний: розбурхано в душі напівзабуту й вульгарну підозру: а чи вміють «вони» взагалі писати? А чи може це когось шокувати? І «випадковість» перетворюється майже на рятівну «відмазку».

У «трюмі» — «колоніальний товар» (якщо так трактувати ювелірні «камінці» сивочолого гравця, рекламу балету в АНIОНі або кольорові фото далеких країн групи Fotozow: дуже милі знімки п'яти наших хлопців, які живуть у Шрі-Ланці, Пакистані, Індії та десь ще, а на зворотному боці боксу — красиве семиметрове орнаментальне панно Оксани Кирпенко)...

У кают-компанії — «веселі хлоп'ята»: серія автопортретів у галереї «Ірена» — рятівний і оригінальний гамбіт, що страхує від шпалерної монотонності. Найприкольніший — selfportrait Олександра Михайлицького — здивоване обличчя автора між завитків чорношкірої коринфської капітелі. І все- таки — найбільш своєрідний художник — даун Борис Довгаль, виставлений Дирдовським у відгородженому чорною портьєрою від профанного мейнстриму арт-фестивальної суєти відсіку. Жодна з робіт цього автора, котрий малює з 7 років і створив близько 7 тисяч творів, не продається. Комерція — не пройде.

Щоб вижити, Арт-Фест повинен трішечки відійти від ролі, що усталилася, перестати бути Арт-Фестом par exellence. «Варяг» стає прогулянковим пароплавчиком. «Титанік» готовий тонути на замовлення, весело й щодня.

На цей раз флагман Арт- Фесту оточений флотилією з барок, байдарок, шлюпок, канонерок і вельботів. Обличчя його вони начебто й не визначають, зате їх строкаті прапорці приховують його в'янучу чарівність. В останній день Арт-Фесту відбулася примітна акція в ЦПКіВ біля споруди, що нагадує донжон (насправді, це, звичайно, водонапірна вежа). Троє дуже відомих, колоритних авторів — Олександра Прахова, Андрій Блудов і Мао Мао вивісили чотири величезні полотна, прикрашені декоративними плямами та ієрогліфами, цитатами з Лао Цзи та Конфуція, назвавши свій витвір «Лист у небо». Досвід «земляного мистецтва» — ленд-арту в Києві, незважаючи на звабну доступність, в такому обсязі, здається, ще ніхто не представляв. Зазвичай з лона природи в галерею переносилися «піщані каліграфії», а не навпаки (останній раз — А. Валієвим в «Совіарті»).

Важкий підводний човен «Совіарту», патрулюючи Арт- Фест, освятився загадковим «лабіринтом», який-побудували-німці (і Вікторія Дембновицька): глядач, як рибка в акваріумі, блукав вутлими переходами між прозорою сіткою, під якою цокало декілька вишикуваних у ряд циферблатів, відлічуючи...

... Finis! Паперовий корабель, як ми вам і обіцяли, дуже красиво поплив і розтанув за обрієм... Всі гадали, що він потоне, а він поплив...