І ще раз, і вкотре - про кохання
Василь Герасим'юк на запитання, хто з українських поетів пише про кохання, не замислюючись відповів: "Я". Може, й так. Бо, мовляв банальна істина, будь-яка поезія народжена з любові. Проте, почитуючи й перечитуючи сучасних наших поетів, помічаєш виразну тенденцію до синкретизму поетичних жанрів, коли в "треноси" по неньці вплітаються рядки цілком чуттєві, ба навіть хтиві. Процвітає й традиційне для нас завуальоване зображення "збурення плоті". А так хочеться інтимного слова про інтим! І таке слово є!
В Одесі, місті назагал російськомовному, мешкає український поет, вірші котрого щоразу після публікацій буквально виривають із рук одна одної школярки, студентки й не надто старші вчительки. Поета звуть Тарас Федюк. Він переступив поріг сорокаліття поетом визнаним, принаймні серед вузького кола українських літераторів. Однак "любов народну" принесли йому вірші про кохання. Інтимна лірика Федюка - не більше, але й не менше, ніж любовна поезія, себто вирізняється саме чистотою жанру. У своїй останній поетичній збірці "Хрещаті південні сніги" поет щиро зізнається: "...у кінці дороги... Тіла захотілось молодого". Отак прямо й просто, без евфемізмів на зразок "виноградників" насолод чи східних "персиків", починається велике поетове кохання. Але й про душу автор не забуває: тілом молодим поласувати хочеться, проте так, "Щоб душа давно сліпа й убога - з-під лахміття випростала крила..." Давній міф про те, що жінка може порятувати чоловіка від вікових проблем і подвигнути його "на діло многе" виразно відчутний у цих рядках.
Головне в коханні, ясна річ, захотіти. Це при початку. Далі чоловікові слід домогтися взаємності. І тут у автора починаються проблеми. Не кажучи вже про те, як би ту кохану (чи коханих) утримати поблизу, в поезіях прочитується неспромога навіть завоювати пожаданий об'єкт неземної чи пак цілком земної пристрасті. Моменти задоволення цієї пристрасті чомусь завше відбуваються в готелях або "на занедбанім горищі". Справа, звісно, житейська, кохатися можна будь-де, але нав'язливо повторюваний мотив готельного номера мимоволі наводить на думку про звичайний адюльтер. Коли поети дотеперішнього покоління гордовито нахвалялися подарувати коханій "Оріон золотий", то наш автор може запропонувати своєму "предметові" тільки цигарки "Кемел", "Колу" чи якийсь алкоголь (п'яна жінка - легка здобич?). Віддамо авторові належне: "так ніхто не кохав", даруйте, не писав про кохання. Перетворити низку цілком банальних адюльтерів на перманентні закоханості й джерела натхнення вдавалося переважній більшості поетів, але визнати власну неспроможність щодо жінки мало хто з них має мужність. Щоправда, в поетичних текстах Тараса Федюка поетові зради освячено Богом, мовляв, "Бог недоглядів... За це і покарає. Нам віділлються ще готелі і листи". Страх перед великим коханням і обов'язком змушує автора вдаватися до рятівної для рідного красного письменства біблійної тропіки: "Ми кару прийняли, як небо чорну хмару, Вся наша кров-любов трактована, як блуд". Насамкінець поет явно відмовляється від коханої, вготувавши їй роль... Пріснодіви: "...Я вірю, ти іще народиш Іісуса. Храни Тебе Господь, і Ти його храни". Тобто ще й звалює на тендітні жіночі плечі непосильний тягар, діючи, між іншим, цілком у дусі наших фемінізованих чоловіків.
Садомазохізм автора виявляється в кожному вірші: він свідомо стає в позу жертв злої долі чи переважно Бога, водночас із видимою насолодою жертвуючи й коханою в ім'я невідомо чого. До слова, про мазохізм. Термін цей зустрічається в поемі Тараса Федюка "ххх", надрукованій у травневому числі журналу "Сучасність". Вочевидь, поема має фрейдистський підтекст. Власне, означити згаданий твір без назви як поему й не випадає, надто вже вона лірична. З епіки присутні лише натяки на місце, час та тривалість дії. Самої дії, окрім розповіді про приїзд незнайомки, в творі майже нема. Зате є численні ремствування на долю й Бога, який "...жартує. Придумав. Предопреділив. Воплотив". Незнайомка порівнюється з ангелом, істотою, як відомо, безплотною, а відтак - незайманою (люблять-таки наші письменники непорочне зачаття!). З ангелом фізичні стосунки неможливі, на нього можна тільки молитися, корчачись від незмоги й знемоги. Ангел на те й ангел, аби ширяти у високостях духу й не належати нікому, навіть закоханому поетові. Або ж - належати всім. Саме цього поет і не прощає, наприкінці твору звинувачуючи кохану у власній поразці, до того ж, чомусь не дотримуючись "падежов": "Ангел проспиться, знайде і заб'ється В ліжку такого ж, як ти, кобзаря". Обставина "в ліжку", видно неабияк дозоляє авторові. Власне, граматичних недоладностей у тексті чимало, як і надто віддалених асоціацій чи русизмів. Філолог за освітою, Тарас Федюк не може цього не бачити, тому оці недоладності наводять на думку про їхню навмисність як ознаку авторського стилю, котрий у такий спосіб вдається максимально наблизити до живої розмовної мови. Мабуть, ще й через те Федюкові вірші любить той самий "народ", який не виявляє жодного інтересу до рафінованої, але мертвої мови декого з його колег по перу.
Можна було б не переходити в цих нотатках на особу автора, обмежившись чисто літературним матеріалом, але поет сам дає підстави до фрейдистського розбору його творів у прикінцевих рядках поеми "***": "Ось і все. А для чого? Саміє зима. В хаті протяги виють, за вікнами суки... У мистецтві важлива не штука сама, а дорога до штуки".
І справді, тим часом - усе. Чоловіча неспроможність надто яскраво виявляється в інтимній ліриці поетів, аби уникнути спокуси порівняти її з жіночими віршами "про любов". Та про це - згодом.
