Ігор Афанасьєв — «совок» по-американськи

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

— Ми довго намагалися з драматургом Леонідом Зоріним визначити, як же назвати нашу виставу, — розповідає Ігор Якович. — В її основу покладено знамениту п’єсу «Варшавська мелодія», яка була суперпопулярна в СРСР, а нині вже зникла з репертуарів театрів. Я спробував не реанімувати, а віднайти такий поворот, щоб можна було згадати героїв «Мелодії». Моя робота швидше напіврежисерська. Я займався сценарієм, роблячи текстові зв’язки, адаптуючи п’єсу до нинішнього глядацького сприйняття, тому назвав виставу «Варшавська мелодія-2». Головну роль Гелени грає велика українська актриса Ада Роговцева. (У 1968 році відбулася прем’єра знаменитої зорінської п’єси в Російській драмі — це була одна з найкращих вистав режисера Едуарда Митницького, в якій яскраво засяяла театральна зірка Ади Миколаївни. Її партнером у тій постановці був прекрасний актор, на жаль, нині покійний, Альфред Шестопалов. Потім Віктора грали Анатолій Решетников і Герман Царьов — Т. П .). Я дуже любив стару постановку, захоплювався віртуозністю гри Роговцевої. Сподіваюсь, що нашу виставу оцінять глядачі, які ностальгують за добротною драматургією, блискучими акторськими роботами, а дехто, можливо, пригадає власну молодість... Я захоплююся не тільки талантом Ади Миколаївни як актриси, а й її життєвою стійкістю, жіночністю, чарівністю й красою. Роговцева ніколи не приховує свого віку. На сцені актриса цілковито змінюється. Стільки запалу в її очах! У таку жінку і сьогодні можна закохатися.

Я не маю наміру своєю постановкою доводити якісь істини. Спробував створити атмосферу кінця 40-х років. Ми розповідаємо чудову історію про кохання, зруйноване тогочасним тоталітарним режимом. Зав’язка «Мелодії-2» в тому, що через багато років до СРСР приїжджає Гелена, і нові її зустрічі тісно переплітаються з давніми подіями.

Я не робив продовження в чистому вигляді. У Зоріна є така п’єса, і вона називається «Послевкусие». Наш вистава — спогади. Гелена (Ада Роговцева) через 40 років знову приїжджає до Москви. На концерті в консерваторії зустрічає Євгена (радянського офіцера у відставці), який їй нагадав Віктора — перше кохання. Обидві ролі виконує Євгеній Паперний. Молоду Гелену грають дві актриси: Катерина Степанкова (дочка Ади Роговцевої, вона співпрацює з театром Романа Віктюка) і Олеся Власова (працює в Театрі на Печерську). Людина від театру: міліціонер, диригент, офіціант, саксофоніст тощо — цих різних персонажів створив Ігор Славінський. Він є і співрежисером постановки. Оформлення зробив Михайло Глейзер, костюми — Тетяни Соловйової. Адміністратор, директор, лінійний продюсер — Тетяна Таран. По-моєму, «Варшавська мелодія-2» вийшла у нас досить емоційною виставою.

Ми зробили в театрі ім. І. Франка генеральну репетицію, запросивши на перегляд друзів, театралів, критиків, щоб почути думки, отримати професійну пораду (про київський прогін, який став, по суті, повноцінною прем’єрою, «День» писав у №15 — Т. П. ). Судячи з відгуків — наша робота сподобалася. Сподіваюся, що й західна публіка не буде розчарована. Після зарубіжного турне, навесні, на фестивалі «Київ травневий» виставу побачать українські глядачі. Є пропозиції зробити гастролі «Мелодії» в Німеччині, Ізраїлі, а потім ця постановка увійде до репертуару театру «Сузір’я».

В Україні маса талантів, але про них за кордоном нічого не знають. Я намагаюся цю прогалину заповнити. Минулого року організував гастролі театру ім. І. Франка в США. Виставу «Тев’е- Тевель», в якій головну роль блискуче грає Богдан Ступка, можна назвати першим успішним українським десантом за океан. Моєю другою спробою стане «Варшавська мелодія-2». На жаль, Київ перебуває в статусі провінційного міста. У зарубіжній гастрольній афіші Америки він фактично не представлений. Хоч ваші театри працюють на повну потужність. Є цікаві постановки. Але ви варитеся у власному соку. Я хочу налагодити контакти з Києвом. Адже 60% еміграції США — вихідці з України. У нас працює три канали російськомовного ТБ. Щотижня проходять гастролі московських артистів, співаків, музикантів. А де ж київські майстри?

АМЕРИКАНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ — НЕ СПОЛУЧЕНІ ПОСУДИНИ

— Українська еміграція більша і згуртованіша за російську, щоправда, живе за зовсім іншими законами. Українців у США — близько мільйона. Росіян менше, зате російськомовних — два з половиною мільйона. Сьогодні в Канаді проживає приблизно 800 тисяч україномовних громадян. А всі разом вони складають величезний глядацький ринок.

Американська еміграція — несполучені посудини: за традиціями, підходами тощо. Загалом українська громада більше схожа на першу російську еміграцію, яка приїжджала до США, свято вірячи, що колись із полками та прапорами повернеться на батьківщину. Точно так само українці, що приїхали до Америки після Другої світової війни, мріяли про той день, «коли незалежна Україна покличе їх додому». Єврейська еміграція їхала до Сполучених Штатів, обрубуючи всі кінці з СРСР. Багато хто намагався взагалі забути про батьківщину і стати справжнім американцем. Дехто починав ходити до синагог і носити пейси, інші спробували бути схожими на американців, а всі разом — викреслити з пам’яті своє минуле. Пройшло 10 років. Зараз відбувається абсолютно інший процес: знаходячись в Америці, емігранти потяглися до російської культури. Багато хто так і не став ні справжнім американцем, ні віруючим євреєм, а залишився «совком». Ось для таких «совків» — себе до них також прираховую — я поставив свою виставу.

Нині з’явилися люди, які мають гроші, і вони бажають мати бізнес на колишній батьківщині. Купують собі тут квартири, дачі... В Америці величезний потенціал: фінансовий, інтелектуальний. Але не можу сказати — культурний. Основна культура все ж тут. Упевнений, з’єднавши зарубіжні гроші та інтелект з українською культурою — отримаємо прекрасний результат.

Наприклад, 15 років тривали розмови: франківці хочуть поїхати на гастролі до Америки. Багато говорили, але нічого не зрушувалося з місця. Я приїхав до Києва, хоч на моєму місці міг опинитися будь-який продюсер чи просто людина, що любить театр, ризикнув — привіз українську виставу в Америку. Не буду приховувати, даний проект виявився дуже дорогим. Напередодні гастролей, ми провели величезну піар-кампанію. Давали рекламу практично в усіх українських і російськомовних ЗМІ: теле- і радіоролики, інтерв’ю, першошпальтові статті. Розрахунок виявився вірним: і в Нью-Йорку, і в Чикаго — аншлаги. До речі, в Чикаго третину залу займали українці. В місті живе потрійна діаспора: українська, польська та єврейська (в тому числі російськомовна). Я би назвав їх східноєвропейським земляцтвом. Між собою ладять, не мають великих протиріч. Глядачі дуже тепло приймали виставу «Тев’е-Тевель», Богдана Ступку та його колег-франківців.

«Я БУВ ІНІЦІАТОРОМ УКРАЇНСЬКОГО ТБ У США»

— Дев’ять років тому я поїхав до Америки у справах, а не в еміграцію. Абсолютно несподівано потрапив на конкурс ведучих новостворюваного Російського ТБ. Волею долі мені запропонували там попрацювати. Вдома ніщо не утримувало. Це був час розвалу в українському мистецтві. В мене у Києві не вирішувалося питання з приміщенням для Театру естради. Своїх працівників я став розпихувати по польщам, югославіям, аби люди могли елементарно жити, заробляти гроші. Частину колег забрав із собою до США. Коли мені запропонували цікаву роботу і гарну зарплатню, я погодився. Спочатку контракт був на рік. Я вів програму новин. Щодня стирчав у «телеящику». Почали упізнавати на вулицях, не можна було навіть пройти спокійно — збирав плоди популярності. Жив і працював у російськомовному середовищі. Невдовзі я перевіз сім’ю. Пізніше перейшов працювати на інший канал. А потім оформив усі необхідні папери на проживання. Разом із партнером відкрив своє телебачення.

Мені не довелося пройти сувору школу емігранта. В мене відразу було «все гаразд». Хоч було багато пригод. Наприклад, був ініціатором Українського ТБ у США. Воно створювалося на основі компанії, де велося мовлення 20 мовами. Ми півтора року виходили в ефір. Уклали контракти з УТ- 1. Вклали величезні гроші в Золочіївську вежу. Обладнали її сучасною цифровою апаратурою. Забезпечили зв’язок з Америкою. Я у Києві чолом бився, спілкуючись з українськими високопоставленими чиновниками, поки зрозумів: нікому тут нічого не треба. Лечу через океан, підписую документи у пана Лешика, який очолює Національну телекомпанію України. Тиснемо один одному руки. Прилітаю до США, а мені повідомляють, що замість Лешика призначено Княжицького. Сідаю знову в літак. Підписую договір із ним. Не встиг повернутися додому, як нам кажуть, що тепер новий начальник — Долганов. Третій раз мій шеф не захотів летіти. Він здивовано знизив плечами, не розуміючи, як таке взагалі можливе. В Америці господарі телекомпанії не можуть мінятися протягом трьох місяців, а в Україні це нормально. Шкода, в гармидері гарна справа потонула! Якщо хтось зважиться взятися і зрушить цей телекамінь, то я готовий допомогти. Ми ж, обпікшись з УТ 1, співробітничали, і цілком успішно, з каналом СТБ. Тоді там працювали гарні хлопці. Можу пишатися, що з нашою допомогою зуміли на певний час перемогти американських піратів, які безкоштовно транслювали українські передачі, зокрема мультфільми. Українська студія анімації регулярно від нас отримувала гроші за прокат їхніх стрічок. Ми працювали зі Студією документальних фільмів. Був нормальний процес, але він не може бути одностороннім...

НЬЮ-ЙОРКСЬКИЙ ВАВИЛОН

— Сьогодні я громадянин США. Склав іспит на громадянство. В мене проблем не виникло. До речі, коли я приїхав до Америки, то англійської мови не знав. Спочатку жив у Брукліні, працював на Першому каналі російськомовного ТБ. За півтора року в англійській у мене не було ніяких зрушень. Я вирішив кардинально змінити середовище і з сім’єю переїхав до Нью-Джерсі — американської глибинки. Перейшов до іншої компанії працювати. Там моїми підлеглими стали американці, і я повинен був їм якось пояснювати завдання. Російської та української вони не розуміли, довелося важко, користувався словником — і мова «пішла». Розмовляю, звичайно, не ідеальною англійською, оскільки продовжую думати та писати російською. А діти мовний бар’єр пройшли легко. Дочка рано подорослішала. Вона чудово розмовляє, читає, пише двома мовами. Веде програми на ТБ. Ми разом зробили близько 30 передач. Проблема з онуками. Старший вже російською не розмовляє. У мене немає часу з ним займатися, а син до цього питання ставиться несерйозно. Річ у тому, що якщо мовою не займатися, то за рік-два діти її забувають. Багато російськомовних людей це зрозуміли. Наприклад, у Нью- Йорку відкрили дорогий престижний англо-російський ліцей, у якому навчають двома мовами. Там вчаться не тільки росіяни, а й українці, євреї. Взагалі, еміграція нині дуже змінилася. Вона групується не тільки за національною ознакою, а таким собі екс-союзним братством. Це колишні радянські громадяни: вірмени, азербайджанці, грузини, євреї — словом, Вавилон.

До України тепер приїжджаю за візою як іноземець. Хоч народився на Далекому Сході. У Києві минуло моє дитинство, юність, закінчив Театральний інститут ім. Карпенка-Карого, став актором і режисером. Велика частина життя пов’язана з Україною. Мені небайдуже, що тут відбувається.

АМЕРИКА ЗБИРАЄ ПЛОДИ СВОГО САМОРУЙНУВАННЯ

— У своєму останньому романі «Phantom@love.com» поєднав розповідь про Америку й Україну. Мене зворушили слова, написані поетом Юрієм Рибчинським про цю роботу: «Роман фантастичний, як казка, казковий, як сон, неймовірний, як правда». Коли я дав почитати рукопис, то Юра признався, що подумав: напевно, Ігор без роботи залишився. Інакше за півроку 400 сторінок не напишеш. Дійсно, роман народжувався в непростий для мене психологічний період. Лопнула компанія, де я працював. Я не знав, що робити далі.

«Фантом» — про рееміграцію з Америки. Книгу написано два роки тому, але якщо уважно її читати, то за іронічною фантазією проступають суворі реалії. Я багато в чому вцілив у точку, починаючи із фрази «Америка збирає плоди свого саморуйнування» — саме це там зараз відбувається. Або я, не змовляючись з київським мером Олександром Омельченком, вигадав підземні міста, рекламу в метро. Все це ви можете побачити в центрі столиці. Я не пророк. Є логіка розвитку суспільства, архітектури. Адже основна частина населення, що проживає в Україні, гадки не має про те, що відбувається на тому континенті й навпаки. Я прожив одне життя в Радянському Союзі, інше — у США, тому маю право говорити і про одне, і про друге.

Нещодавно закінчив нову п'єсу «Школа Дон Жуана, або Хроніка любовних помилок». Це комедія. Здається, вийшло потішно. Її мають намір поставити як антрепризу в Москві. Запитаєте — чому не у Києві? Тут не зможу знайти чотирьох молодих артистів, на яких піде американський глядач. Публіці потрібні імена, а українців, на превеликий жаль, абсолютно не знають у Новому світі. Немає фільмів, немає телебачення, яке не просто робить молодих популярними, а й створює кіно- і телезірок. Ось таке замкнене коло виходить...

«МІЙ ЕНЕЙ — ХИТРИЙ ПРОЙДИСВІТ»

— З 1976 по 1980 я працював у Київському театрі оперети і зіграв найкращі ролі — Чарлі Чапліна, д’Артаньяна. Я не так багато акторствував, перемкнувся на режисуру. Коли театр очолив Володимир Бегма, в Оперети з’явився шанс піднятися на більш високий рівень і піти попереду всіх інших українських музичних театрів. Бегма міг зробити його багатожанровим: ставити мюзикли, оперети, шоу. На жаль, режисера «з’їли». Багато кому не подобався його непростий характер, гострий язик. Я в цьому «поїданні» не захотів брати участі й пішов до франківців. А те, що зараз Оперета перебуває в повному застої, — природний фінал тих «ігор». Під час одного з моїх приїздів до Києва мене запросили на переговори, пропонуючи поставити п’єсу. Вихідний матеріал мені не сподобався, сюжет застарів. Я запропонував іншу чудову п’єсу. Підписали документи з дирекцією. Ми з композитором Ігорем Покладом почали працювати. А через тиждень мені дзвонять — ми передумали...

Зовсім інша обстановка була в театрі ім. І. Франка. Тоді художнім керівником був Сергій Данченко. Крім режисерського хисту, у нього був талант збирати навколо себе молодь, даючи можливість їй реалізуватися в творчості. Він підтримав Валентина Козьменка-Делінде, Віталія Малахова, Андрія Жолдака. Виникла Мала сцена для експериментів. Якби не Данченко, моя «Конотопська відьма» ніколи не побачила б світ. До речі, цей шлягер не прийняли в Театрі оперети. А Данченко відчув, що на даному матеріалі можна створити аншлагову виставу. Я під час репетицій багато чому вчився у Сергія Володимировича. Він був майстер європейського масштабу. Пізніше, коли «Відьму» ставив в інших театрах, то в афішах писав: «постановка під керівництвом С. Данченка».

Режисеру я зобов’язаний тим, що зіграв роль Енея. Несподівано захворів Анатолій Хостікоєв — прем’єр. Відмінити виставу, яка користується шаленою популярністю (перша українська фолк-опера, поставлена за поемою І. Котляревського «Енеїда»), неможливо, квитки розкупили на місяць уперед. Данченко сказав: «Треба». І я, який п’ять років не виходив на сцену як актор, почав негайно вводитися в постановку. Роль складна. Потрібно не тільки показати свій драматичний дар, а й співати, фехтувати. У той час я був у гарній спортивній формі. Через 10 днів вже вийшов на сцену. Я не копіював Толю. Він грав героя — великого і красивого. Мені ж було за 30: лисуватий чоловік — назвати такого «парубком моторним» можна з великою натяжкою. Я вигадав інший хід. Мій герой — хитрий пройдисвіт. Для Енея обидві характеристики цілком підходять.

«СВОБОДИ, ПРО ЯКУ МИ МРІЯЛИ НА КУХНЯХ, НЕ ІСНУЄ»

Мене цікавлять не політика, а театр, кіно, ТБ. Якби можна було жити в театрі поза Америкою та іншими країнами — як добре було б. Але це утопія... У США є творчі профспілки. Якщо ти в простої, то можеш отримати від них підтримку. Творчими професіями займаються тільки запитані люди. Там жорсткий відбір. Потрібно розрізняти американців і російськомовних емігрантів. У великій Америці процес налагоджений. З дитинства помічають здібних. З хлопцями працюють агенти, ведуть їх по життю, знаходять спонсорів, вибивають гранти — все відпрацьовано. Це бізнес. Хоч там існує амплуа, свою маску можна експлуатувати роками. Вони обходяться без присмак, як у нас. Зате вони філігранно працюють у своєму жанрі. Якщо б’є степ — то це щось!

На жаль, сьогодні в жодній країні, навіть самій високорозвиненiй, немає впевненості в завтрашньому дні. З нами може трапитися все що завгодно. З точки зору соціальної захищеності, люди, що приїхали до Америки як біженці, особливо старі, відчувають турботу. Країна багата, гарні медпрограми. У людей є квартири, гроші на харчування, лікування. Не так, як тут. Страху перед старістю там менше. А все інше... Їхня гордість — свобода — міф. Це питання я підняв в «Фантомі», а в наступному романі ще більше напишу. В США немає свободи, принаймні такої, яку ми собі уявляли, сидячи на кухнях. Особливо після терактів 11 вересня. Дивлюся, що там відбувається, і багато що мені нагадує «совок» 70-х років. Прикладом може служити тотальне прослуховування телефонів, стеження. Про яку свободу може йтися? Виходиш вранці з будинку. Сідаєш в автобус. Вставляєш картку в комп’ютер. І вже відомий не тільки час, а й куди поїхав. Вийшов у метро — можна скласти подальший маршрут шляху. На машині проїжджаєш міст-тунель — там фіксується номер авто, дата і час проїзду. Зайшов до магазину за покупками, розплатився кредитною карткою — вже відомо, що купив і скільки грошей маєш на рахунку. Працівники ФБР знають про вас все: ваші звички, переваги, де ходите, з ким спілкуєтеся. Середній американець знаходиться під таким контролем, який не снився жодному Комітету державної безпеки. Не кажучи про те, що інформація вашого комп’ютера також «читається». Все це мотивується боротьбою з тероризмом. Але мені здається, владі просто потрібен був привід. Про СРСР кричали — «імперія зла». Так, це правда, і, як будь-яка імперія, вона розвалилася. Америка забуває: вона також імперія! Нехай добра, але імперія. І за законами історії — обов’язково розвалиться. Розвалиться під тягарем внутрішніх проблем, зміною етнічної ситуації. Скоро білі в США стануть меншиною.

Бути насторожі — частина їхнього національного характеру. Американці за своєю вдачею більші патріоти, ніж ми. Вони внутрішні патріоти. Перед будинком вішають прапор, щиро співають гімн. Вони більш примітивні та простодушні. Люблять свою країну, сім’ю, а якщо бачать, що щось може порушити основи їхнього маленького світу, то негайно звертаються до влади. Ми ж з вами жили в суспільстві, намагаючись обдурити чи сховатися від влади, а американці з нею співробітничають. Владі вірять, хоч «надувають» її у фінансовому плані.

«РАЗОМ МИ ПРОРВЕМОСЯ»

— Мене роздратовує дещо зіпсований імідж України. Шкода, що керівництво вибрало темпи розвитку, більш властиві країнам третього світу. Це коли розвиваються дуже великі капітали, з’являються окремі багаті люди, а середній клас, пенсіонери зводять кінці з кінцями, отримуючи за рабську працю мізерну зарплату. А високорозвиненою державою вважається та, де добре живе саме середньостатистичний громадянин! Хоч я оптиміст. Можливо, коли сформується клас багатих, їм захочеться мати сервіс. Значить, з’являться робочі місця у сфері обслуговування, туризму, розваг, а там, дивись, і до культури справа дійде. Це процес не одного дня. Вам, може, не видно. Я виїжджав з України на початку 90- х. Тоді неможливо було дивитися на телеекран. Ведучі розмовляли дерев’яною мовою, нагадували манекени. Нині розкуті, розмовляють органічною українською. Відчувається, що мислять нею. А скільки різноманітних цікавих програм з’явилося!

Київ поступово стає європейською столицею. Мене радує, що в театрах багато глядачів. Ставляться прем’єри, працюють актори. Відчувається пульс життя. Ось тільки явищ не так багато. Але для того, щоб зробити гарний проект — потрібні гроші. Якщо держава ухвалить закони про меценатство й спонсорство — з’являться цікаві пропозиції. Я хочу, щоб із багатьма українськими виставами познайомилися зарубіжні глядачі. Спільними зусиллями ми обов’язково прорвемося.