Iндустрія вільного дихання

Цей фестиваль має свою, доволі драматичну історію. Перші роки він відбувався у тоді ще напіввідремонтованому «Мистецькому Арсеналі», 2010 року був змушений переміститися — з не дуже добрими наслідками — на студію імені Довженка, а позаминулого року, здається, набув постійної локації — непрацюючий Експериментально-механічний завод на вулиці Інженерній.

Це світова практика: освоювати покинуті промислові зони під мистецькі та соціальні проекти. Найзнаменитіший приклад — мистецька галерея «Тейт» у Лондоні, переобладнана з електростанції. У 2000-ті роки тенденція нарешті дісталася до нас: з’явилися «Мистецький Арсенал» у Києві, платформа культурних ініціатив «Ізоляція» на території колишнього заводу з виробництва ізоляційних матеріалів у Донецьку. Інша річ, що на Заході в таких місцях зберігають індустріальний колорит, а ось інфраструктуру переробляють цілковито, аби було зручно, затишно, тепло, щоб не протікали стелі, щоб до туалету не було гидко зайти, а концертні зали мали звукоізоляцію та інші вигоди. Отут прикра відмінність: у наших умовах це поки що неможливо через брак коштів і правову непевність. Якщо ж гроші є, то немає бажання робити свої «Тейти», а якщо є бажання, то нема грошей, і так по колу.

Гроші — хай їх виявилося й не досить для належного освоєння території — у засновника і керівника фестивалю Влада Троїцького все ж знайшлися. Закріпившись на Інженерній, він нарешті здобув місце, яке можна використовувати, не озираючись на чиновників.

Тож, якщо на фестивалі й не було занадто тепло, то принаймні завжди весело. Як і в попередні роки, панувала вольниця жанрів: від майстер-класів з орігамі до театральних спектаклів, однак все найцікавіше так чи інакше стосувалося музики.

Так, наприклад, одна з центральних подій перших днів — кіноперформанс «Коло Дзиґи. Хліб», котрий складався із прем’єри відреставрованої копії фільму «Хліб» (режисер Микола Шпиковський, 1929 р.) і виступу білоруського гурту Port Mone як таперів — вони створили оригінальний супровід саме для цього сеансу. І «Хліб» теж має драматичну долю: його на довгі роки поклали на полицю, однак все одно його значення в історії українського кіно складно переоцінити — тому і його показ був надзвичайно важливим. Далі, найкращим компонентом спектаклю «Капітан Джон Сміт», поставленого українсько-американським режисером Вірляною Ткач, окрім відеосупроводу молодого художника Михайла Шраґи (Нью-Йорк), стали українські думи у виконанні американського співака й бандуриста українського походження Юліана Китастого. А в літературній частині чималу увагу прикував перформанс «Альберт, або Найвища форма страти», де разом з Юрієм Андруховичем (текст, голос) узяли участь Уляна Горбачевська (вокал), Марк Токар (контрабас, вокал), київський художник-ексцентрик Анатолій Бєлов (графіка) і гурт відеосупровіду CUBE.

Почався ж «ГогольFest» дійством під назвою «Ні Бог, ні цар, ані герой» з участю київських гуртів «ДахаБраха», Dakh Daughters (обидві, нагадаю, виникли на базі керованої Троїцьким студії «Дах») та білорусів Port Mone. Окрім основної, постійно діяли ще вулична, де виступали рок-гурти, і камерна сцени.

Уже на другий день відбувся один із найпотужніших рок-концертів фестивалю. «Мапу ріки» створювали «ДахаБраха» і польський гурт Karbido (який, до речі, раніше зробив з Андруховичем поетично-музично-візуальну трилогію «Самогон-Цинамон-Абсент»). Цілковито різні виконавці — етнографічна «ДахаБраха» і джаз-рокові Karbido сплели багатюще музичне полотно з фольклору, року та електронно-шумових пасажів.

Але, звісно, справжній фурор викликав концерт, де виступили київські улюблениці — фрік-кабаре Dakh Daughters (інтерв’ю з ними є в «Дні» від 27 серпня ц. р.). Тут нема чого додати до почутого й побаченого. Dakh Daughters нарощують енергію та майстерність з кожним виступом. Театралізованість їхніх виступів доречна й дотепна. Плюс — грамотний вибір репертуару (цього разу представили нову пісню французькою), безпомилкове почуття гумору, витриманість сценічних образів. Dakh Daughters — безумовне відкриття цього сезону.

Масовому жанру не поступалася академічна програма. Тут наймасштабнішим виявився концерт творів видатного російського композитора Едуарда Артєм’єва з участю Державного академічного естрадно-симфонічного оркестру України (диригент — Микола Лисенко). Загалом, «академії» віддали камерну сцену — «Музичний неф». Приємно, що там майже щодня звучали твори найкращих вітчизняних композиторів. Так, відбулася прем’єра нового хорового твору Вікторії Польової «Ангелоголосся» (Богородичні піснеспіви) у виконанні Національної заслуженої академічної капели України «Думка» (диригент — Оксана Никитюк), а інструментальні твори Вікторії зіграв Національний камерний ансамбль «Київські солісти» (диригент — Володимир Сіренко, солістка — Мирослава Которович).

Вишукану й варту найвищої похвали програму підготував столичний піаніст Євген Громов, склавши «Ритуал пам’яті Олександра Нестерова (Медитація 1)» із найдобірнішого репертуару: п’єс Карлхайнца Штокгаузена (Німеччина), Леоніда Грабовського (Україна — США), Мортона Фельдмана (США), Джона Кейджа (США), Дьордя Куртага (Угорщина — Франція). Авангардну лінію продовжили новоутворений ансамбль Duo nostri temporis (Дмитро Пашинський — кларнет, Ігор Єрмак — флейта, Олексій Шмурак — фортепіано) з творами Софії Губайдуліної, Олів’є Мессіана, Джіачінто Шелсі та українсько-швейцарський піаніст Володимир Лавриненко, котрий дав концерт із творів Пауля Хіндеміта, Джона Кейджа, київських авторів Святослава Луньова та Олексія Ретинського.

Щодо решти жанрів, то візуальна програма цього року виглядала скромно з огляду на масштабні вернісажі на попередніх «ГогольFest»: трохи фотографії, трохи графіки та живопису, скульптури з пенопласту, розписані з участю публіки, дорогуще спортивне авто з надряпаною на капоті картиною під назвою «Майбутнє відмінили». Найбільш концептуально цікавою образотворчою секцією виявився «Веселковий курінь», обладнаний майже під стелею гігантського цеху. Ця експозиція, присвячена тематиці ЛГБТ, фемінізму, гендерним проблемам, була укомплектована хай дещо наївними, але цілком щирими роботами, котрі через незвичність простору набули актуального звучання.

Загалом, простір, подібний Заводу, для будь-яких субкультур напрочуд удячний та сприятливий. Тут можна робити що завгодно, самовиражатись, як закортить. Напівлегальний жанр графіті та промзона пасують одне одному за визначенням. Але варто просто не заважати молодим людям: свободу вони цінують, тож замість звичних і далеких від естетичного смаку каляк-маляк з’являються зрілі картини. В цьому сенсі особливо вразила поява двох велетенських фресок при вході на завод, намальованих французьких стріт-артистом Roti та українцем Олексієм Кисловим. У першого вийшла майже монохромна, сповнена вишуканих деталей історія сотворіння світу, другий намалював казкове дерево з райськими птахами. Останні три дні ці мурали слугували фантастичними воротами до фестивалю, а загалом на стінах та вікнах на Інженерній, 7, тепер розміщена без перебільшень розкішна виставка графітістських творів, до якої варто водити екскурсії.

Можна критикувати якісь окремі недоліки організації та нерівність репертуару. Але за будь-яких обставин «ГогольFest» притаманна якість, якої позбавлені мистецькі фестивалі в Києві: повноцінність середовища. Людям важливо відчувати мистецтво як спосіб життя. Звідси й головний результат фестиваля — атмосфера свята і свободи — дуже цінна річ у сьогоднішній Україні.