Iнна ПРОКОПЧУК: Інформаційний простір — не наш, тому якісні українські музиканти для мене не конкуренти

За визначенням музичного оглядача Юрка Зеленого, київський гурт «ДримбаДаДзиѓа» грає питомо український рок. Тобто музика «ДДД» — це «вибуховий» коктейль, де за основу взято якісне сучасне звучання, «приправлене» нашими старовинними мелодіями та ритмами. Ще однією «родзинкою» є чільниця ватаги Інна Прокопчук, а особливо її голос — впізнаване рідкісне жіноче контральто, в народі — жіночий бас. На початках існування команди (гурт заснований у 2006-му) навіть трапився курйозний випадок. Потенційні замовники, слухаючи демо-записи гурту, ще не знаючи виконавицю в обличчя, запитували, мовляв, вона не розсиплеться на сцені — скільки цій «старенькій» років... До речі, Інна також є бек-вокалісткою «Мандрів».

У «резюме» «ДримбиДаДзиѓи» — участь у відомих вітчизняних та європейських фестивалях: «Країна мрій», «Славське-рок», «Підкамінь», «Потяг до Яремче», «Трипільське коло», «Przystaneck Woodstock» («найкрутіше» в Польщі та одне з найпотужніших дійств у Європі), «Piknik Reggae» (Польща)... Очевидно, 2010-й по-особливому запам’ятається гурту — в травні вийшла перша повноцінна платівка «Огоооо!!!». А ще трубач Сергій Соловій почав співпрацювати з «Гайдамаками», а «ДДД» — з «ТНМК», а саме — з барабанщиком Віталієм Корженком (Вітольдом).

Нещодавно Інна ПРОКОПЧУК була гостем «Дня».

— То було ще на самих початках, — говорить Інна. — Зібралися. Я принесла кілька народних пісень. (Закінчила факультет фольклористики, пісенного та інструментального виконавства Київського національного університету культури та мистецтв. До того співала в університетських фольклорних ансамблях «Володар» і «Лукині роси».) Взяли за основу одну й почали аранжувати. З нею нічого не вийшло — заважка була. Вийшло з другою, третьою, — надцятою...

Для написання курсових робіт, а потім — дипломної, ми їздили за матеріалом у експедиції. Найѓрунтовніше випало попрацювати в селах Переяслав-Хмельницького району Київської області. Викладачі радили не співати бабусям і навіть не зізнаватися, що вміємо це робити: ті можуть зніяковіти, мовляв, поряд з нами вони — аматори. Одного разу таки погодилася. Жінки, мабуть, засоромилися і вже не так охоче йшли на співпрацю. Але такого, аби котрась відмовилася взагалі спілкуватися, не було. Напевно, відчувають, коли до них та їхнього насліддя ставляться шанобливо. А вони не просто тобі співають. Вони згадують, що з тією піснею йшли під вінець, а таку співали своєму первістку... Розумієш, це — своєрідна сповідь. Надзвичайно важливо — мати кому передати пісні, аби вони побутували. Інакше кажучи, це добре — передати онуці (правнуці) вишиту сорочку, але краще — навчити її вишивати.

— Інно, а яка з героїнь тобі найбільше запам’яталася?

— Та вони всі колоритні. Запам’ятався випадок. Попросила двох літніх жіночок заспівати. Одна — маленька й дрібненька. Інша — висока й кремезна. Ну, міркую собі, маленька співатиме сопрано, а та висока — басом. Коли вони заспівали, все виявилося навпаки.

— Скажи: як дівчина з добропорядної родини військових потрапила на такий факультет?

— Це був мій вибір. Батьки ж бачили мене юристом. Я завжди хотіла займатися малюванням або музикою. Переважила музика, оскільки на момент визначення з майбутньою професією давно не практикувала малювання. До того ж займалася в фольклорному ансамблі при музичній школі.

— А звідки родом твої батьки?

— Мама — з міста Орел (Росія), тато — з Хмельниччини. Батько поїхав туди навчатися. Там і зустрів маму. У моєї прабабусі Поліни з Росії був прекрасний голос. Але після того, як вона втратила кількох дітей, перестала співати. Досі жалкую, що не записала всіх тих пісень, що вона знала. Тоді я була підлітком і не зовсім усвідомлювала важливість передачі досвіду, особливо в пострадянський період.

До речі, моя молодша сестра — теж музикант. Також займалася фольклористикою. Щоправда, не збирала матеріали в експедиціях, а співала в ансамблі «Берегиня». На Різдво, Старий Новий рік чи Водохреще наші батьки обов’язково запрошували сестру чи мене з ансамблями прийти заколядувати-защедрувати.

— Ти якось сказала, що тим пісням, які увійшли в репертуар «ДримбиДаДзиѓи», кілька сотень років...

— Ну, так. Я не знаю, скільки їм точно років. Можливо, вони трохи змінювалися, тому що є твори, які побутують по всій Україні, тільки в них змінено кілька слів, початок або кінець, а суть — та сама. От і виходить: вони можуть бути поширені по всій країні, але їх майже ніхто не знає. Ми намагаємося донести нашу пісенну спадщину до молодих людей, людей середнього, зрештою, літнього віку. Очевидно, у видозміненому вигляді ці пісні починають жити «публічно», а не тільки в фонотеках музикознавців.

Авторські композиції «ДДД» написані в такій же стилістиці чи манері, як народні, наприклад, «Огоооо!», «Сонце», «Хотів її»... Слухач, який не займається професійно фольклором, їх не відрізнить. Тексти пишу я, а мелодію змінюємо в процесі аранжування на репетиції, тобто це як моя робота, так і робота гурту.

— У тебе цікаві знахідки щодо сценічних костюмів. Наприклад, сучасна майка, плахта, крайка, а під нею — шаровари. Або ж кептар з овечої вовни, який носять гуцули, зі стильними джинсами. Хто це все вигадує та шиє?

— Сама. (Сміється). Мені хотілося «свіжо» поєднати елементи автентичного костюму із сучасним одягом. На фестивалі у Шешорах купила плахту, потім пошила шаровари... Дуже люблю шити. До речі, шаровари не носили прості селяни, це одяг військових (зокрема, козаків. Селянин не міг собі дозволити шароварів, бо тканина дорого коштувала). Я не тільки фольклор, а ще й народні костюми по українських селах збирала. Навіть маю невелику колекцію вишитих сорочок. Між іншим, у мене є якесь передчуття того, що буде модним. От пошила шаровари, за півроку вони з’явилися в колекціях кількох вітчизняних дизайнерів. Купила кептар-кожушок, а за якийсь час він як елемент одягу став дуже актуальним.

— Якого режиму доводиться дотримуватися щодо голосу?

— Бажано не пити газовану воду. А мені й не хочеться. От і все. І, звичайно, обов’язкове розспівування перед виступом. До речі, вдома ніколи не розспівуюся. Коли раніше з «Лукиними росами» збиралися на репетиції в мене, чути було на півпід’їзду. Знаєш, як нам ставили голоси? Найперше вчили кричати, мов у лісі.

Перед виступом хвилююся зрідка. Цікаво, що перед виходом може бути гаряче, холодно, зле, але тільки-но виходжу на сцену, цього всього не відчуваю. Зате після концерту таке відчуття, ніби пробігла багато кілометрів... Не дивлячись на те, що дійство може закінчитися далеко за північ, я засинаю лише через кілька годин — треба, щоб емоції вляглися.

— До речі, в книжці відомого кліпмейкера Ірини Миронової написано, що хоч скільки б музикантів хвалили, це ніколи не буде забагато — настільки вони фізично, психологічно, енергетично викладаються, коли пишуть чи виконують пісні.

— Власне. Коли співаю пісню «Із-за гір», сльози навертаються. Вона первинно була трагічна за своєю мелодикою. Наша обробка додала їй ще більше драматизму. Співає: «Ой, з-за гір, з-за гір/ вилітав сокіл/ Із-за хутора вилітало два/ один одного братом називав/ Ой, братику мій, ой сокілочку мій,/ Ой, де ж ти літав, ой що ти видав./ Ой, я там літав, ой все я видав,/ Ой, вбито брата, вбито,/ Затягнено в жито./ Зеленим комишом серденько вкрито.»

Закінчується тим, що, як стає зрозуміло, козака вбито, а з його серця поросла трава. Треба сказати, що українська пісенна творчість має сильну образність і яскравий асоціативний ряд.

До речі, зараз розмірковуємо про те, щоб невдовзі в радіопростір запустити сингл. Це буде пісня «За городом сніг упав». Нашим слухачам вона дуже подобається, особливо приспів: «Холодна водиця, глибока криниця,/Серце розбите не може любити».

Не буду більше говорити про плани — не люблю. Ти, очевидно, знаєш той жарт: хочеш насмішити Бога, розкажи про свої плани.

— Здається, дедалі більше команд починають працювати в тому стилі, що й «ДДД». Кого вважаєш конкурентами?

— Коли інформаційний простір — не наш, не можу сприймати музикантів, які грають якісну українську музику, конкурентами.

— А чия творчість тобі подобається?

— «Крихітки» — відколи та з’явилася. «Тартак» подобався завжди. «ТНМК». Та багато. Всіх одразу й не згадаєш.

— Не виникало бажання з кимось заспівати дуетом?

— Коли ще була в «Лукиних росах», ми записали дует з гуртом «Назад шляху немає». Вийшло дуже вдало. Я навіть не сподівалася. До речі, та пісня «Соловейку, рідний брате» є на платівці «Героїчні пісні», що вийшла кілька років тому під «патронатом» Олега Скрипки. Щиро кажучи, вона там одна з найцікавіших.

Заспівати дуетом — можна. Я завжди готова до експериментів. Головне, щоб це було цікаво.