Історія, на жаль, повторюється

Ця акція є частиною загальноукраїнського проекту культурної інтеграції «Український Донбас». Колектив Луганського обласного українського музично-драматичного театру на сцені Національного театру ім. І. Франка показав дві свої вистави «За двома зайцями» М. Старицького та «Маклена Граса» М. Куліша. Вже півроку цей колектив базується у Сєверодонецьку. Допоки не зроблено капітального ремонту приміщення міського театру, вистави грають по будинках культури. А «материковий» театр залишився в Луганську, і його багаторічний керівник Михайло Голубович, який колись із полум’яним поглядом виголошував тексти Тараса Бульби, теж отримує медалі, тільки не РФ, а поменше – усього-на-всього «ЛНР»…

 У Києві два дні на аншлагах стоячи глядачі вітали митців. Можна нагромадити цілі замки з красивих слів, але вони будуть порожніми всередині, а тому мертвими. А можна зробити вчинок, на практиці втіливши багаторічні пошуки українських філософів та психологів, які намагалися зрозуміти, що це таке. Багато з них саме сходились на думці, що вчинок – це подолання і перехід у новий життєвий простір, це новий відлік часу, тобто перехід у якісно інший життєвий світ, у якому від минулого іноді залишаються лише прагнення та наміри.

Проте ми є свідками того, як луганчани повторюють у своєму становленні та розвитку шлях виникнення українського професійного театру, що одразу витворився  саме як театр музично-драматичний. Не «завдяки», а «всупереч».

Тоді був «Валуєвський циркуляр» 1863 р. – заборона вживання української мови та книгодрукування українською мовою; Емський указ 1876 р. царя Олександра ІІ – заборона українських книг і театральних вистав українською мовою.  І – створення у жовтні 1882 р. Марком Кропивницьким першої української професійної трупи, яка розпочала свій перший сезон «Наталкою Полтавкою» І. Котляревського. Тепер – війна на сході, і та ж «Наталка Полтавка», якою Луганська муздрама відкрила нову сторінку своєї біографії.

Історія повторюється, тільки на новому витку і з корективами гіркого досвіду. Тепер – у ХХІ ст., а не наприкінці XIX – у репертуарі театру є «За двома зайцями» Михайла Старицького (дебютна постановка Євгена Мерзлякова) – письменника, онуку якого, Вероніку Черняхівську, було розстріляно 1938 р. і донька якого, українська письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, після арешту у звинуваченні в приналежності до так званої Спілки визволення України померла в «товарняку» на шляху до Казахстану, а її тіло конвоїри викинули з арештантського вагона. Є в репертуарі театру і «Маклена Граса» жертви сталінського терору Миколи Куліша, розстріляного 1937-го (режисер вистави – художній керівник театру Володимир Московченко). Власне, ці дві вистави кияни мали можливість переглянути в рамках акції «Нескорена Луганщина».

Є територія професійного театрознавчого діалогу з театром, в рамках якої можна вести дискусію про те, наскільки прийнятним є трактування психологічної алюзії «Маклена Граса» у жанрі трагіфарсу (ще Лесь Курбас зазначав, що Микола Куліш – непересічний митець, з творами якого потрібно поводитися обачливо). Проте наразі важливо не це.

Важливо те, що людина планує не вчинок як такий, а конкретне перетворення, внаслідок чого цей вчинок можуть оцінювати інші люди, і якщо він набуває вартісних ознак – то ціле суспільство чи й людство.

Бо людина за своєю природою приречена вчиняти, щоби бути людиною!