Iсторичний міф проти заручників меншовартості
У 1997 році я вчився у Сполучених Штатах (де прожив більше двох років) і блукав тоді ще здебільшого діаспорним українським інтернетом. На сторінці Олега Барана (фізика з канадського Торонто) я знайшов резюме української історії за радянським ерзацем і мене (випускника ліцею історичного профілю) це так обурило, що я запропонував йому написати щось краще. Цей малоісторичний, але багатосторінковий твір можна відшукати і сьогодні, тим паче, що мою безневинну есею почали атакувати як російські, так і українські «інтернет-історики». Я намагався концентрувати виклад української історії навколо принципу безперервного самостійного існування українців. Себто за лінією: Київська Русь, Галицьке королівство, Запорізька Січ, УНР, УРСР, Україна. З точки зору фактів – це легенда, особливо у ХIХ столітті. Втім, доля легенди не більша, ніж у «героїчності» війн колоніальних англосаксів против аборигенів, німецьких чи російських версій власної історії. Важливо інше – історичний міф мусить бути позитивним, стійким та поширеним. Нації, чий міф від’ємний, незконсолідований та поширений лише серед інтелектуалів, рано чи пізно підпадають під владу нацистів, які вправно маніпулюють меншовартістю.
Історія та суспільно-важлива література – це не ікона, а завжди, всюди і будь-коли – політичний інструмент. Поява книги «Україна Incognita» емоційно зачепила і особисто мене. Можливо, тому, що мій пращур був членом Центральної Ради, а потому – не покинув Україну, а приєднався до харківського радянського уряду. Допоки сталіністи відчували себе не надто впливовими, Україною рушило національне відродження, яке тоді пов’язувалося із модернізацією, а не з відкатом (як зараз). У 30-х роках голова Раднаркому УСРР Панас Любченко загинув, як і інші націонал-комуністи. Та все ж у «розстріляну» добу відновилася та збагатилася та українська культурна традиція, що стала гідною світового контексту… Але ненадовго.
Генерації українців у буремному ХХ столітті, цьому Армагедоні патріархального світу, дуже різні. Двадцяті — воювали. Тридцяті — страждали. Сорокові — воювали (і часто між собою). П’ятдесяті — відбудовували. Шістдесяті — писали крамолу. Сімдесяті — розкошували та хворіли на амнезію. Вісімдесяті — розмахували прапорцями та тішили себе шляхетними ілюзіями. Дев’яності... Це окрема тема, бо ж до них я відношу і себе. Значна частина цієї генерації, яка фізично виникла у дві попередні декади, пішла до українських шкіл. Дещо менша – до гарних українських шкіл. Ще менша – отримала шанс поподорожувати світом. Увесь цей пласт українського громадянства прагне самодостатньої історії. Прагне поважати своє коріння, нехай і саме вбирається у ділові костюми, щосекунди хапається за мобільник і розмовляє «англо-професійним» сленгом.
Видання «Україна Іncognita» в новоствореній бібліотеці «Дня» зробило великий крок у цьому напрямку. Це життєпис України – в особах, подіях, «точках росту» українства. Головне, що зроблено спробу позбавитися наступного сценарію: герої завжди гинуть, іншомовні – завжди зрадники, результати змагань – завжди непевні, тощо. Намагатимуся ж узагальнити власні враження у «вільному» викладі.
Князівські та античні часи і справді краще описувати через посередництво нині існуючих пам’яток. Хто тут жив, як себе називав і з ким ворогував чи товаришував – ніякий Грушевський не розбере. Тим більше, що сучасний націоналізм (громадянської версії) народився лише в кінці ХIХ століття. А у Центрально-Східній Європі взагалі – пізніше за інші регіони, позаяк Дунайська марка після революції 1848 ого року«вирішила» це питання розширенням самоврядування. До речі, у «Майн Кампф» всім відомого автора згадується «причина» його ненависті до слов’ян – у Віденському парламенті самих тільки їх він і бачив.
Безсумнівно, сучасне українство насамперед відчуває свій генетичний зв’язок із козацтвом. Коли князь Байда Вишневецький будував Хортицю, над Карибським морем майоріли «веселі Роджери» (до речі, справді – зображення святого, а не «кондовий» череп). Мабуть, що після повстання Кшиштофа Косинського січовики вигадали собі місію звільнення України. Та чи цурається власного коріння вся (!) Латинська Америка, чиї пращури «тримали» океан декілька століть? Аж ніяк. Деякі баражували на передньому краї Європейської експансії, інші збиралися під її корогвами під Хотином, Москвою, Кафою…
По-«бжезинськи» чи по-іншому – не бувати колись Петровській імперії євразійською без України. Та специфічна, а втім – ефективна модернізація, що її витягнув на своїх плечах останній московський базілевс і перший петербурзький імператор, дивиться на нас з минулого обличчям неабиякого політика і завзятого просвітника українця Феофана Прокоповича. Не забуваймо, таким самим «іноземцем» при паризькому дворі був італієць, кардинал Мазаріні – будiвничий і провісник блискучої французької монархії.
Наше пізнє просвітництво – ХIХ століття – розмаїте насамперед на трагічні постаті. Та чи не вони підготували підгрунтя для неабиякого розквiту вкраїнських провінцій після скасування кріпацтва? Якими схожими, впізнаваними є для нас сьогодні Чіпки та Калитки! Цукрові, вугільні, хлібні королі літали каретами міст і містечок так само як нині – на лімузинах. Ламалася, відмирала богоносність «панського права», так само як тепер, хоч не всюди, не одразу і не завжди – права чиновницького.
У драматичну добу революції – багата спадщина поневірянь попереджає нас проти неприємних «дежа вю». Колись вразив мене булгаківський опис завоювання Києва військом Симона Петлюри. Казали – банди.., але увійшли багатотисячні дивізії, вправно крокуючи, добре озброєні, із розгорнутими прапорами.
Сучасна Україна зіткана з десятків історико–культурних клаптиків. У ній об’єдналися сакральний Київ, волелюбна, із європейським присмаком, Галичина; відлуння кримських шабель; різномовна та багатоконфесійна Новоросія; містична Гетьманщина; флібуст’єрська Січ; мальовничі Карпати; вічно придорожня Буковина, у чиєму діалекті виблискують і паради імперських рейтарів, і сни Параджанова, і одвічна тінь єрусалимського храму … Якщо я когось забув, то це через те, що неможливо вивчити всі мови Індії. Втім, рефлексія підштовхує до запитання: коли ж Україна стане відомою? Принаймні для прийдешніх поколінь? І тут вступає до гри, або краще, – «на сцену» наша суперечлива сучасність. Моя (та зрештою – великої групи людей) відповідь на це запитання така:
— тоді, коли ми загалом усвідомимо, що ми є єдиним пострадянським народом, який уникнув у будь-якій формі внутрішньої ворожнечі;
— тоді, коли галичани та наддніпрянці зрозуміють, що «спільними зусиллями» (нехай якими різними вони є) їм поталанило забезпечити своїй державі не просто «недоєвропейське» чи «азіопське», а гідне євразійське майбутнє. Нам вже час писати пафосну поезію, замість прокльонів, жалiбних дум;
— тоді, коли ми відчуємо неокремішно факт та дійсність власної державності.
А доти Україна залишатиметься одночасно Іncognita і для тих, хто шукає на її теренах кістки слонів, і для тих, хто волає про «тисячолітню сім’ю народів-братів». Себто – заручників меншовартості.
