Іван ПУТРОВ: Моє серце належить Києву

Однією з найяскравіших «зірок» VIII Міжнародного фестивалю балету «Серж Лифар де ля данс», який завершився, стала поява на сцені Національної опери України знаменитого танцівника Івана Путрова.

Іменитий гість, колишній киянин, а нині прем’єр лондонського Ковент-Гардена виконав партію Джеймса в балеті «Сильфіда» Х. Левенсхольда. Іван Путров — вихованець Київського хореографічного училища, лауреат першої премії конкурсу ім. С. Лифаря, переможець престижного балетного конкурсу в Лозанні, в результаті якого юний киянин потрапив до літньої школи Королівського балету, а незабаром і на його сцену, сьогодні — один із найбільш запитаних танцівників лондонської трупи.

Партія Джеймса — одна з найбільш показових з технічного погляду для класичного виконавця, що вимагає від танцівника абсолютної чіткості, філігранності рухів і політності стрибка. У Лондоні Іван багато танцював у «Сильфіді» в парі з Аліною Кожокару (румункою, теж випускницею Київського хореографічного училища). Партія Джеймса — один із путровських «коників», так що в Києві танцівникові було що показати прискіпливому глядачеві. Це був танець технічно бездоганний та емоційно довершений, який викликав тривалі овації публіки.

Після тріумфального виступу 27-річний танцівник розповів «Дневі» про найбільш яскраві події свого життя.

— Іване, ви танцюєте Джеймса так, неначе робите це щодня. Відточеність рухів і розкутість у мізансценах залишає враження, що це ваш природний стан. А чи в Лондоні ви часто танцюєте в «Сильфіді»?

— Поняття «часто» до лондонської сцени не зовсім можна застосувати, тут вистави не йдуть роками, як, наприклад, у Києві. Блоками даються 6—10 вистав і випускається нова постановка. За сезон робиться 17—20 різних програм, з них не менше п’яти — модерних. «Сильфіда» ставиться майже щосезону в оновлених версіях. Минулого року цією виставою ми з Аліною Кожокару відкривали театральний сезон у Королівському балеті. Знаєте, вистави в Києві і Лондоні дуже схожі, аж до розташування декорацій на сцені. У хореографії також дуже незначні розходження, так що на сцені Національної опери я відчував себе впевнено, тим більше що в січні двічі вийшов у «Сильфіді», в парі зі своєю постійною партнеркою, бразилійкою Робертою Маркез. Це сталося після 11 місяців перерви в моїх виступах на сцені, через серйозну травму ноги...

— Ви на такий довгий час вийшли з обойми. А не боялися, що публіка вас забуде, чи не було страху перед завтрашнім днем?

— На Заході, якщо у актора сталася травма, то кошти для існування дає страховка. Наприклад, у Лондоні, прямо в театрі діє своєрідний реабілітаційний центр зі спеціальними тренажерами, де під пильним наглядом медсестри й методиста я займався за системою Пілатеса (вона передбачає послідовне навантаження для кожної групи м’язів). Завдяки цьому 14 січня я вийшов на сцену Ковент-Гардена. Уявляєте, після вистави мене глядачі буквально засипали квітами. Я, чесно кажучи, був здивований. (У Лондоні, як правило, квіти вручають балеринам, а танцюристам лише у виняткових випадках — бенефіс, ювілей, прощання зі сценою... в моєму випадку це було як друге народження.) Мені було приємно, що на виставі була присутня моя мама, Наталя Берьозіна. Всі квіти віддав їй. Знаєте, завдяки мамі я взагалі став займатися балетом. Саме вона відкрила мені цей дивовижний танцювальний світ (у дитинстві, як і всі хлопці, я мріяв стати футболістом)… Тепер же, поза балетом не уявляю свого життя.

Повинен признатися, що вимушена перерва, не дивлячись на майже щоденну присутність у театрі, душевної рівноваги мені не додала. Звичайно, я вірив, що повернуся на сцену, а травми — це негативний бік у професії танцівника. Щойно медики дозволили, я з подесятереною енергією включився в репертуар, тим більше що в цьому сезоні в нас прем’єри — «Аполлон Мусагет» Баланчина, «Лебедине озеро». На сцену Ковент-Гардена повернувся мій улюблений балет «Євгеній Онєгін» у постановці Джозефа Кранко. Незважаючи на те, що вистава не йшла два роки, технічно ця партія залишилася в моїй пам’яті, в м’язах. Але оскільки в житті все змінюється, то й я змінююся, змінюється й мій Ленський на сцені. Я багато думав про стосунки двох пушкінських героїв: мені бачиться, що Ленський і Онєгін — як одна людина, тому, коли Онєгін стріляє в Ленського на дуелі, він убиває ту світлу частину себе, яка в ньому була...

— Яка з останніх робіт принесла вам найбільше творче задоволення?

— Постановка «Місячного П’єро» американського хореографа Глена Тетлі. Минулого року він відзначив своє 80-річчя, а незабаром, на жаль, покинув цей світ. Тетлі — дивовижна особистість, неймовірний ерудит, поліглот, справжня людина світу. Його самобутність полягає в тому, що в хореографію він прийшов досить пізно, не маючи базової професійної хореографічної підготовки (за освітою він лікар). Можливо, в цьому полягає таємниця незвичності постановок Глена Тетлі. Він був не заштампований канонами, абсолютно розкутий у своїй творчості: все, що взяв у життя, почуття, які хотів передати, безпосередньо переходили в пластику його постановок. Гадаю, що саме тому йому вдалася створити ні на що не схожу виставу з участю персонажів італійської комедії в гранично сучасній формі і абсолютно позачасову за глибиною філософського осмислення особистості. Якщо говорити про технічний бік, то з часу першої прем’єри 1962 року (тоді П’єро танцював сам Глен) вистава не так часто ставиться, і лише в тому випадкові, якщо трупа досить сильна для виконання чогось подібного. Свого часу Арлекіна танцював легендарний Рудольф Нурієв… Тепер, коли Глена немає, мені особливо дорогі його слова, сказані на репетиції: «Нарешті я знову бачу того П’єро, якого ставив»...

— Скільки людей зайнято у виставі?

— Лише троє. Цю постановку розраховано на солістів, які володіють високою технікою і спроможні передати характер героїв, кожен із яких — квінтесенція всього темного і світлого в людській натурі. Білий і наївний — П’єро, який ловить місячний промінь, із чистими помислами та добрими намірами, який одержує ляпаси не тому, що робить щось не так, а тому, що він такий, що намагається спочатку уникати їх, але, зрештою, усвідомлює себе таким, яким він є. Його антипод і мучитель — Брігелло, який вийшов із передмістя та усього домагався сам, швидко метикує, що такого, як Арлекін, можна використати як завгодно. Коломбіна — збірний образ жінки в житті П’єро: спочатку мати, потім кохана, з усіма можливими відтінками кохання, трепетності, підступності. Гадаю, що, усвідомивши себе в кінці шляху, П’єро доходить до набагато більш глибокого розуміння, що ті ж Брігелло та Коломбіна — також частина його. Тобто все, з чим ми в житті стикаємося, стає частиною нас. І навпаки, важливо усвідомити себе як частину цілого. Мої партнери, схоже, поділяють мої відчуття, тому й команда в нас добра склалася. Коломбіну танцювала американка Дьєдра Чапмен, а Брігелло — кубинець Карлос Акоста.

— І жодного англійця? У зв’язку з цим, як вам бути українцем у Лондоні?

В Англії, у порівнянні, наприклад, із Францією, ксенофобія мало поширена і не вітається, тому талановиті люди інших національностей почувають себе в цій країні комфортно. Лондон можна назвати Вавилоном, хоча в місті шанують традиції. Трупа Ковент- Гардена також має свої непорушні традиції, проте відкрита як для всього світу, так і для експериментів. Скажімо так, у Лондоні дуже сильна традиція прагнення до нового. Наприклад, Елтон Джон написав прекрасну музику до мюзиклу «Біллі Еліот» про шлях танцівника, який виріс у шахтарській родині (йдеться про жорстокий і важкий час, коли Маргарет Тетчер ліквідовувала шахтарську індустрію, яка перестала бути актуальною). Хлопчик, який починав свій шлях з боксу, несподівано йде у високе мистецтво...

— Іване, небагато які українці можуть похвалитися, що знайомі з сером Елтоном Джоном. А чи вас давно зв’язують із легендарним композитором і співаком дружні стосунки?

— Цій дружбі вже декілька років, і я дуже дорожу стосунками з особистістю такого творчого масштабу, як Елтон Джон. Він буває на моїх виставах, я, по можливості, не пропускаю його концертів. Поза межами сцени його особистість не втрачає своєї сили і чарівливості, яких вистачає на безліч людей. Минулого року мене запросили на його «весілля». Тобто це не зовсім шлюб у загальноприйнятому розумінні, а так зване узаконення стосунків з його багаторічним бой-френдом Девідом Фернішем. Так складалося, що наступного дня після призначеної дати торжества у мене була вистава, так що їхати я не збирався. Напередодні ми з друзями влаштували для Елтона Джона невеличку вечірку для хлопців — а-ля кабаре. Ми з моєю дівчиною станцювали декілька номерів, після чого привітали його і розпрощалися. Сер Елтон наздогнав нас і запросив особисто, так що відмовитися було просто незручно. Довелося найняти шофера та їхати близько години за місто в його маєток по сусідству з одним із королівських замків. Гостей було стільки, що лише на паркування витратили близько години. Цього року на день його народження зібралися найближчі — чоловік триста, не менше.

— Серед ваших друзів багато людей із гучними іменами, але на сноба ви ніяк не схожі...

— Я дорожу старою дружбою, яка зв’язує мене і з моїми однокласниками тут, у Києві, з якими намагаюся зустрічатися кожного разу, як приїжджаю, приходжу на їхні вистави. Із задоволенням заходив до Київського театру опери та балету для дітей, де головним балетмейстером працює давній друг нашої родини Віктор Литвинов. Я дивився «Травневу ніч» у постановці Алли Рубіної — дуже сподобалося. Дуже радий, що в театрі міцний репертуар, робляться нові, оригінальні постановки, орієнтовані на молоде покоління. Багатьох танцівників я добре знаю, з деякими вчився і товаришував.

Я рано поїхав з рідного дому (в 15 років) і більшість друзів з’явилася вже в Лондоні. Незважаючи на повну самостійність, у багатьох речах так і залишився хлопчаком... Знаєте, я дійсно знайомий із багатьма знаменитостями. Раніше дуже ніяковів у їхній присутності, але коли взнаєш кумирів ближче, то розумієш, що вони звичайні люди, спілкування з якими приносить радість. Я помітив: чим значніша особистість, тим безпосередніша вона в спілкуванні. У найдавніших моїх лондонських друзів, відомого дуету «Пет Шоп Бойз», нещодавно я був на презентації нового диску, а позаминулого року вони на обкладинку свого попереднього диску, нашумілого «Потьомкіна», вмістили моє фото, взяте з арт-фільму «Струни», в якому мене зняла моя приятелька Саманта Тейлор Вуд. Мені це дуже приємно. Цей дует не перестає дивувати не лише якістю музичної продукції, але й смисловим наповненням своїх творів. Мабуть, у цьому і є таємниця їх нев’янучої ось уже третій десяток років популярності, в тому числі в нинішнього молодого покоління.

Нещодавно доля звела мене з композитором Денієлом Яретом, який пише багато музики для кіно (серед його робіт музика до фільмів «Осінь у Нью-Йорку», «Англійський пацієнт»). Він організував для мене екскурсію знаменитою студією «Аберрот», де робили свої записи «Бітлз». Сам приголомшений, я насолоджувався його дитячим захопленням, з яким він знайомив мене зі знаменитою студією.

— Схоже, що кіно не залишило вас байдужим?

— Про акторську кінокар’єру говорити передчасно, але не приховуватиму, що світ кіно мене дуже зацікавив. Мене приклад Баришникова надихає, що танцівник може домогтися успіху і як кіноактор. Фахівці з Голівуду кажуть, що бачать у мені потенціал як актора. Хто знає, можливо, колись великий екран для мене стане альтернативою сцені. Бо балетний вік короткий. Я вже встиг спробувати себе на педагогічній ниві. Минулого року директриса літньої балетної школи Гелен Стік запросила мене давати уроки. Перше заняття їй так сподобалося, що вона тут же затвердила мій регулярний графік викладання. Мені цікаво викладати танці, я отримую задоволення від спілкування з учнями. До речі, я займався з Сергієм Полуніним (торішнім переможцем Конкурсу ім. Лифаря), приймав у нього іспит. Він, також як і я, потрапив сюди після перемоги на Конкурсі в Лозанні.

— Ви відомий танцівник: конкурсний марафон для вас залишився вже позаду?

— Так, із конкурсами покінчено, хіба що візьму участь як член журі. Я радий, що Конкурс ім. Сержа Лифаря не зменшує обертів, розвивається. Вдячний організаторам нинішнього фестивалю за запрошення і за задоволення танцювати на головній балетній сцені моєї рідної країни. Якщо керівництво Національної опери запросить мене знову, то хотів би станцювати «Кармен-сюїту» і для цієї вистави запрошу чудову партнерку — іспанську балерину Тамару Роху. Я із задоволенням станцював би в «Лебединому озері»... Хоча я став лондонцем (купив помешкання в центрі столиці Великої Британії), але моє серце належить Києву та Україні.