Iванова грамота

Івана Миколайчука вже немає серед нас 26 років! Достатньо, щоб людину призабули... Його і забувають потроху, таке іноді враження. Особливо коли запитуєш про нього студентів того чи іншого київського кіновузу і отримуєш у відповідь зніяковіле мовчання, і це ще в кращому разі...

Тільки ж є і щось інше. Хіба Миколайчук помер? Живі його фільми, акторські роботи, сценарії. Жива пам’ять, особливо ж на малій батьківщині, в Буковині. Питання в тому, чи живі ми з вами, нині сущі? Чи жива Україна — та, яку любив і яку творив видатний митець? Він-то є, а чи є ми?

«Я ПРОКЛЯНУ ВАС З ТОГО СВІТУ, ВИ ЧУЄТЕ? Я ПРОКЛЯНУ ВАС!»

 Писати про Миколайчука складно. Передусім тому, що вже стільки написано й сказано... Заходжу в Інтернет — може, знайдеться щось нове? А, є. Ось один із матеріалів має шикарний заголовок «Іван Миколайчук. Український секс-символ з Божою ознакою». Для журналістки вочевидь коли секс, то це щось «божественне». Інший би сперечався, а я так ні. Одначе як тільки виникає ця картинка, тут же вмикається звук: агітують за іще шикарніший пральний порошок. Миколайчук в комбінації з порошком і сексом — це, як прийнято нині казати, «круто».

Тьху! Перемикаюся на інший матеріал, вже без реклами. Один із акторів, що знімався в Миколайчука, говорить в інтерв’ю, що фільм «Вавилон ХХ» насправді мав двосерійний метраж, що плівки, звичайно, було мало, і Миколайчук склався з оператором Юрієм Гармашем, і вони прикупили плівки. Одначе ж фільм порізали й скоротили, то ж маємо спотворену стрічку.

О, це вже й справді щось нове для мене. Пишу, а потім телефоную до Юрія Гармаша: невже був двосерійний метраж? Та ж ні, відповідає, не було такого. І плівку вони не купували. Та й де її було купити в ті часи? А щодо скорочень... Були, звичайно, однак цілком жодного епізоду не викинуто, скорочення були локальними. Цензурного плану, так.

Тут я згадую оповіді самого Миколайчука. «Вавилон ХХ», як відомо, був його режисерським дебютом. Його знято за романом «Лебедина зграя» Василя Земляка. «Посередній твір, закутий в лещата соцреалізму», — таку сентенцію щодо роману почув нещодавно в одній із телепрограм від нібито ж розумного чоловіка. Ага, «лещата». Це про Земляка, чи не найрозкутішого письменника за тих часів. А цензура була, і ще яка! Борис Павльонок, тодішній заступник голови Держкіно СРСР, коли дізнався про Миколайчуковий фільм, сказав, щоб стрічку під назвою «Вавилон ХХ» навіть не везли до Москви: не приймуть. Чому? Бо це ж назва Радянського Союзу. «Вавилон, брате, Вавилон!» Уже по смерті режисера й актора його дружина, Марічка, показала мені новорічну листівку: на ній було намальовано домовину і погрозливе побажання, щоб Іван помер за те, що так обізвав соціалістичну вітчизну... До речі, автори таких побажань досі живі і досі пишуть доноси тільки-но запідозрять «наклеп» на нашу «славетну історію».

До них, отих «патріотів», звертався в фіналі «Вавилону ХХ» Миколайчуковий Фабіан: «Я прокляну вас з того світу, ви чуєте?» Не чують і не почують ніколи.

«А ІВАН БУВ БЛИЖЧИМ ДО ІСТИНИ...»

«У чому відмінність Івана від усіх нас? Кожен з нас знає якусь правду... А Іван був ближчий до істини», — це Роман Балаян про Миколайчука. Він справді був Шевченкового покрою, щось від пророка. Знав навіть, що проживе той самий вік. Може тому у своїх ролях безстрашно наближався до смерті, рокованої межі. Коли знімався у фільмі «Перевірте свої годинники» (за сценарієм Ліни Костенко та Аркадія Добровольського), у ролі фронтового поета, попросив покласти його в домовину (був там епізод похорону його героя), забити її цвяхами і опустити на могильне дно. Режисер Василь Ілляшенко розповідав мені, що коли підняли домовину на поверхню й одкрили — актор був біліший, ніж крейда. «Ну що, Іване, — запитав режисер, — ще один дубль? — О, ні, досить...» А скільки тих дублів було в інших картинах — від першої, від «Тіней забутих предків», де у фіналі домовина із тілом Івановим дрижить від похоронних танців односельців.

Тільки не шукайте фільм Ілляшенка в Інтернеті чи деінде, немає такого. Зупинили зйомки, заборонили — як той же «покльоп» на соціалістичне «отечество». Фільм по тому таки зняли — з іншим режисером й іншим актором. Бо Миколайчук категорично відмовився зніматися за таких обставин. А Ліна Костенко наполягла, щоб прізвищ сценаристів не було в титрах. От вам і «лещата» — для кого як. Хто й сам їх «вірнопіддано» створював, а хто знав просту ніби істину: одного разу полізеш в петлю несвободи — потім увесь вік будеш на ній бовтатися, таким собі смердючим напівтрупом.

Миколайчук був інтелігентом європейського штибу. Не за якихось поверхневих ознак... От ся свобода, яку ніс у собі, якою опромінював навколишній простір — той самий, який проклясти хотілось, і не раз. От ся заглибленість у фундаментальні питання людського життя-буття. Й естетика, що вільно ширяла світовими просторами, всотуючи в себе близьке, родинне.

Юрій Гармаш розповів дуже цікаві речі про зйомки «Вавилону ХХ». Оператор був зачарований тоді хорватським генієм, художником Іваном Генералічем, чиї роботи, до речі, у чомусь суголосні й традиціям української народної, фольклорної пластики. Зачарувався й Миколайчук, отож композиція й фактура деяких кадрів вибудовувалася під впливом хорватської оптики... Тут пригадалася чиясь оповідь про те, як інший геній, Данило Демуцький, знімав соняшники в Довженковій «Землі» під впливом знаменитих картин ван Гога. А потім ті соняшники стали одним із національних символів. Світова культура є єдиним органом, в його судинах тече та сама кров великого мистецтва. І кожен автор інфікується іншим, а там і сам стає донором ще когось.

Миколайчук захоплювався традиціями бароко, навіть визначав стиль своїх стрічок як «народне бароко». І не раз з гордістю говорив про впливовість барокового стилю України на творчість митців інших країн. Тоді в моді були латиноамериканські романи, чиї автори увібрали в себе — через Гоголя насамперед — дух і чари української барокової потуги.

Миколайчуковий козак Василь колись повіз грамоту до цариці. Довіз чи ні — Господь його знає, ми про те досі сперечаємося. Спадок великого митця нині актуалізований вочевидь недостатньо, тільки не його в тім провина, а наша. Одначе ж вимріяна ним, виплекана Україна буде, як і увесь вселенський світ, який він любив пристрастю великого художника.

Вічна пам’ять, довічна дяка вам, дорогий Іване!