Iз посмішкою та сльозою

Як казав відомий політик «рідко коли часто» випадає бувати на Авіньйонському театральному фестивалі, але репортажі з фестивалів десятирічної та трирічної давнини наша газета подавала в статтях «Авіньйон — Париж: від фестивалю до антифестивалю» (2006), «Почесний суд Авіньйонського фестивалю» (2013), «Кульбабка світанку» (2013).

70-річчя форуму сценічного мистецтва вкотре засвідчило невщухаючу молодість театру як такого. Водночас саме неповторність сьогодення стала предметом дослідження, здебільшого класичною драматургією та прозою. Добиратися через Марсель було швидше, хоч виліт із Борисполя був зарано, плюс нервова стиковка. Коротка дорога від зупинки автобуса в центрі міста до готелю геть мене спантеличила.

Кількість жінок у хіджабах, чоловіків арабської зовнішності, які п’ють чай, їдять шаурму, кебаби і грають у нарди, бойові продавці та прохачі, які щось промовляють якоюсь дивною французькою, змусили мене перепитати подорожнього європейської зовнішності, чи насправді я у Франції. Чудовою англійською цей німець скоординував мене.

Увечері в театрі мої сумніви розвіялися безслідно. До речі, твердження про те, що жінки у Франції вдягаються демонстративно, — це просто неправда, міф. Відомий тест — якщо на жінку, вдягнуту від кутюр’є, оглядаються на вулиці, то йому точно в чомусь забракло смаку — вечірні сукні це цілком підтверджують. У тренді — комбінація фактур, які абсолютно збігаються в кольорі. Наприклад, щось сталевого кольору із шовку, атласу, трикотажу. В сукнях для сцени переважає темний гіпюр без чохлів, просто вдягнений на білизну того ж кольору.

Парад відкриття фестивалю центральною вулицею Авіньйона, навпаки, вирізнявся строкатістю, і за ідеями теж.

Водієм білого лімузину з Жаклін і Джоном Кеннеді була Мерілін Монро. Юлій Цезар посипав лавровим листям глядачів із ковша автогрейдера, величезне дерево безліччю рук-гілок розкидало у натовп яскраві квіти... Мені незручно було відмовлятися від програмок вистав, що їх досить наполегливо дарували їхні учасники. До завершення ходи у мене зібралося не менше кілограму флаєрів.

Цьогоріч в off-програмі взяла участь рекордна кількість вистав — 129. Незалежний фестиваль повністю перейшов на комерційну основу, і проводять його з десяток вправних агентств. На безлічі театральних майданчиків з 10-ї ранку до 10-ї вечора грають п’ять-сім вистав, вартість квитка — від десяти до сорока євро, за погодинну оренду глядацької зали на 100 місць потрібно сплатити не менше 200 євро. Відтак вкладаються у дві години встановлення й демонтаж декорацій і сама вистава.

Кабаре «Брендові помолимося!» являє собою саркастичну службу у храмі сучасних брендів. На проповідникові замість хреста на грубому ланцюгу — велике євро, на пальці — масивний перстень із символом долара. Кадилом слугують три прикурені цигарки, облаткою — чипси, на єдиному елементі вбрання — плавках — надкусане яблуко, яке занадто схоже на емблему відомого виробника комп’ютерної техніки. У програмках — панегірики на честь новітніх благ цивілізації, що їх із самоіронією молитовно співають глядачі — споживачі.

У програмі коротких п’єс Corvidae розповідається про чоловіка та жінку — вампірів, яким підіграють дві чорні ворони. Їхнє каркання щоразу обігрується акторами так природно, що стає зрозуміло, що люди й ворони — це просто різні втілення одних і тих самих істот. Просто у когось маска людини, а інші — стерв’ятники, яким і критися нічого. У п’єсі Takusutra чоловік з вочевидь занадто молодою партнеркою демонструють поспіль дванадцять поз статевого акту. Перший раз — легко і радісно, другий — завзято, третій — із задишкою. Четвертий комплекс ставить під загрозу життя літнього кавалера, що викликає невдоволення молодої німфи. Французи кажуть: «Якщо жінка тебе образила, вибачся перед нею!». Кохання не вибачає єдиної пози — егоїзму. Визнання неповторності об’єкта кохання — єдиний та абсолютний привілей закоханої людини.

Цьогоріч головним режисером фестивалю було обрано бельгійця Іво ван Хове. Зазвичай головні фестивальні вистави представляють у дворі Папського палацу, де збираються дві тисячі глядачів. П’ять років тому виставу було створено зі свідчень глядачів про видатні мистецькі події, про незабутніх зірок театру — Жан Вілар, Піна Бауш, Аріана Мнушкіна та ін.; з використанням тематичних відеоматеріалів, виконанням уривки із вистав. Це було дуже зворушливо та урочисто. Поставлена спеціально для фестивалю вистава «Проклятий» за адаптованим для неї сценарієм фільму Л. Вісконті «Загибель богів», розповідає про зародження нацизму. Асоціації з президентською кампанією Д. Трампа, тероризмом на ідеологічному підґрунті, ксенофобією нинішнього британського політичного істеблішменту додають гостроти й напруженості, навіть страху перед точною подобою пережитих людством трагедій з тими процесами, які беруть гору сьогодні...

У фіналі вистави головний герой, вкривши своє голе тіло зібраним попелом своїх жертв, стріляє з кулемета по публіці. Звук пострілів примушує здригнутися металеві конструкції амфітеатру і пронизує відчуттям реальної загрози кожного глядача.

І це не одна вистава основної програми фестивалю, з якої люди розходяться з гіркою сльозою душевного плачу й жалю за гріховністю творіння Божого.

Втім, місто продовжує фестивальні урочистості, не припиняє співати, танцювати, гомоніти — ніби стверджуючи перемогу людяності у вічному театрі життя.