Iз вірою та... Вікторією

Ця співачка одна з найславетніших артистів, які представляють Україну в світі. Солістка Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка й Віденської опери. Виконавиця основних ролей сопранового репертуару: Розини («Севільський цирульник» Дж. Россіні), Віолетти, Джильди («Травіата», «Ріголетто» Дж. Верді), Лючії, Адіни, Марії Стюарт («Лючія ді Ламмермур», «Любовний напій», «Марія Стюарт» Г. Доніцетті), Цариці ночі, Донни Анни («Чарівна флейта», «Дон Жуан» В. А. Моцарта), Ельвіри («Італійка в Алжирі» Дж. Россіні)... Виступала з найвідомішими світовими тенорами — Плачидо Домінго, Хосе Карерасом та Лучано Паваротті. Італійський режисер Франко Дзефіреллі визнав «трьома великими Травіатами» Марію Каллас, Терезу Стратас та... Вікторію Лук’янець.

Ця інформація доступна кожному. Її можна знайти на сайті прими чи в інтернеті. Але існує інша — малознайома Вікторія Лук’ янець. Із своїм розпорядком дня і побутом, великою філософією, вірою в Бога і відкритим серцем. «День» мав ексклюзивну можливість впродовж кількох днів благодійного концертного туру «З вірою та любов’ю» спілкуватися із співачкою.

— Пані Вікторіє, можна сподіватися, що невдовзі в Україні, зокрема, в Києві відбудеться ваш сольний концерт?

— Маю надію.

— Вже є якісь домовленості?

— Зараз складні часи. Та, не зважаючи нінащо, сподіваюся, що будуть цікаві пропозиції виступити в Києві. Між іншим, у періоди найбільших криз мистецтво набувало небувалого розвитку. Згадати хоча б 20-ті роки ХХ століття в США. Тоді, під час великої депресії, людям потрібна була музика, живопис, поезія... Якось мої німецькі прихильники згадували, що наприкінці 60-х — початку 70-х Німеччина теж переживала економічний занепад, але саме на це десятиліття припадає розквіт мистецтва. У складних життєвих обставинах люди швидше переглядають свої пріоритети і повертаються до справжніх цінностей. Ось про що я хочу, щоби ми більше говорили у ЗМІ, а не нагнітали ситуацію довкола кризи, яка раніше чи пізніше закінчиться. Також, очевидно, потрібно пам’ятати, що нам дано одне життя. Живучи саме зараз, ми не пишемо чернетку, інформацію з котрої потім зможемо переписати у чистовик.

— Побутує така думка, навіть у західній пресі, що зараз високе мистецтво переживає непрості часи: оперу, концерти класичної музики стало відвідувати менше людей... Але, здається, молодь навпаки почала більше ходити на оперні спектаклі. Може, це заслуга відомих тенорів, які колись, вийшовши на стадіони, у свій репертуар поряд з народними піснями включали оперні арії. Той же Паваротті, Карерас...

— Що то була за втіха з ними співати! За що Боженько мені таке щастя подарував?! Я й мріяти не могла в своєму найпрекраснішому й найсолодшому сні!

За кілька днів до мого приїзду в Україну ховали Євгенію Мірошниченко. Я хочу от що сказати: відходять наші могікани, за сприяння і під впливом яких зросли Михайло Дідик, Ольга Микитенко, Володимир Гришко, Тарас Штонда... Фактично, зараз приходить час нашого покоління. На жаль, перед нами мало хто залишився. Чому згадала цю трагічну новину про смерть Євгенії Семенівни? Коли я, дванадцятирічна дівчинка, почула її в опері Михайла Глінки «Руслан і Людмила», повернулася додому за північ (опера триває п’ять годин) і сказала мамі, що хочу бути оперною співачкою...

А щодо відвідування оперних спектаклів... Скрізь повні зали! І багато молоді! Особливо тепер, коли почали робити більш сучасні постановки.

— У вас великі сольні програми. Як вони формуються? Напевно чоловік Юрій, професор Віденської консерваторії, у цьому допомагає?

— Мої сольні програми формуються по-різному. Буває, ідея виходить від організаторів заходу, як у цьому концертному турі. Із режисером Сергієм Архипчуком задумали, що у моєму виконанні звучатиме тільки духовна музика, за винятком «Журавки» Олександра Білаша. Але навіть у цьому жанрі намагаюся робити так, щоб звучали ті духовні твори, які нечасто виконуються, як, приміром, мій улюблений «Agnus Dei» Бізе. Вперше його почула у виконанні знаменитого італійського тенора Беніаміно Джильї. Мені подарували грамофон 1929 року, а до нього — кілька платівок. Саме серед них і був запис твору Бізе, який у виконанні Джильї звучав з такою потужною енергією, що словами не передати. Я дуже зацікавлена в тому, щоб вишукувати нове.

— Знаю, що ваша двадцятирічна донька теж співає...

— Рок-музику. Напевно, їй вже було забагато музичної класики... Крім того, Даруся закінчує третій курс філософського факультету Віденського університету.

— Пані Вікторіє, що потрібно для того, щоб досягнути світової слави?

— Не думати про світову славу. І щиро любити людей — щоб на кожному виступі дарувати музику свого серця. Тоді визнання прийде само по собі.

— А вас приймають за австрійську чи українську співачку?

— Коли мене запитують, де моя Батьківщина і мій дім, відповідаю: моя Батьківщина — Україна, а дім — Відень.

— Пані Вікторіє, спілкуючись оцих кілька днів з вами, складається враження, що пропагуєте захоплюватися життям таким, як воно є — зі всіма його подарунками і випробуваннями, радостями і печалями, а не наслідувати гламурний стиль...

— Я люблю це багатогранне життя! Люблю людей! Ціную неповторні зустрічі з ними. Життя — все: твоя дитина, птахи, що співають за вікном, квіти, висаджені тобою на терасі, сусіди, яких пригощаю щойно спеченим пирогом, наші сімейні подорожі... Мою київську квартиру ми нікому ніколи не здавали. Там донечка робила перші кроки. Там наче застигло наше минуле. Туди повертаємося як у теплі серцю спогади.

А щодо нав’язаних медіа стеререотипів стосовно зовнішнього вигляду жінки, способу життя... Правда, я — зграбна і не можу скаржитися, мовляв, не запрошують на постановки... Але чим провинилися жінки, яких Бог створив іншими. Ми хочемо бути всі однакові? Я завжди вважала п’ятдесятилітню чи шістдесятилітню жінку зріло привабливою, яку ще прикрашають життєва мудрість і досвід. До речі, в українців з покоління в покоління виховувалася пошана до старших.

А молоді люди! Наслідуючи моделей з обкладинок, виснажують себе всілякими дієтами. А потім з’ясовується, що моделям і ноги, і груди на комп’ютері підкорегували... Всі звертають увагу спершу не на ноги, не на фігуру, а на очі, в яких видно душу. А потім вже на все інше.

— Пані Вікторіє, ви метафорично назвали концерти «З вірою і любов’ю» — молитвою. Що винесли з них?

— Виступаючи в Івано-Франківську, Тернополі, Львові і Києві, я вкотре гостро відчула, що ніщо не замінить рідної землі. Мої земляки — особлива публіка: прихильна, щира і тепла. Минуло 15 років, як живу у Відні, а вони пам’ятають мене. Щиро дякую за це! Між репетиціями та концертами я прогулювалася франківськими, тернопільськими і львівськими центральними вуличками, підходила до дерев, торкалася їх, брала в руки землю — щоб набратися енергії. Це дає наснагу і сили далі літати по світах.

Я — православна. І свою доньку христила в православній церкві. Але Бог — один. І Бог — любов. Це повинно нас усіх об’єднати. Ми співали для будівництва храму. А коли завершиться побудова Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві, туди приходитимуть люди. Він стане намоленим місцем. Це буде благословенням для нашої української землі.