Калейдоскоп ілюзій

Нагадаємо, 2006 року у польській драматургії з п’єсою «Як двоє бідних румунів польською розмовляли» дебютувала авторка Дорота Масловська. В її доробку на той час були романи «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» і «Павич королеви», які затвердили репутацію кобіти, що не дуже зважає на правила, особливо якщо йдеться про літературні канони. Логіка розгортання сюжету? Баланс композиційних елементів? Струнка архітектоніка? Ні-ні, не чули і не бачили. І попри всі недоліки, багатьом театрам у різних країнах цей текст до вподоби. Чому? Мабуть, тому що не завжди гармонія відображає твій внутрішній стан. Особливо коли у країні російсько-українська війна під червоним радянським стягом…

Коли стало відомо, що «Як двоє бідних румунів польською розмовляли» на сцені «Золотих воріт» ставитиме режисер Театру драми і комедії Тамара Трунова, – спало на думку: який гарний вибір у колекцію складних текстів з дивними назвами. Й не так давно мандрували собі «Дві панянки у бік півночі» П’єра Нотта… А якщо серйозно, то стало цікаво, як режисер, що любить драматургічні виклики, подолає текст, наскрізь просочений соціальною сатирою, приперчений польським гумором, натомість позбавлений, як на мене, здатності до складних смислових трансформацій. Власне, позбавлений самою авторкою.

П’єса Масловської про всі свої кліше та метафори заявляє просто-таки з перших сцен. Симбіоз памфлету та роману-подорожі. Історія про хлопця і дівчину, які у стані наркотичного сп’яніння мандрують Польщею, зустрічаючи на нічній трасі цілком стереотипних героїв. Хтось би розгледів тут біблійні конотації, тим паче, що дівчина удає вагітну, а хлопець так відчайдушно шукає притулку і розпитує дорогу додому. Але аж надто довго обсервувати випадкові чи умисні збіги не дозволяє драматург. Глядачів чи не у кожному рядку п’єси закликають у свідки чи то класової нетерпимості, чи то гендерної нерівності, чи просто чийогось божевілля або нічим не вмотивованої ненависті… Милуючись власною вправністю поцілити у найболючіше місце – польський гонор, Дорота Масловська спритною скоромовкою перелічує гріхи сучасного суспільства. І одним із перших називає втрату того заповітного «штрих-коду», за яким цей народ можна ідентифікувати у рукотворному конгломераті Євросоюзу.

Про втрату ідентичності, але передусім самою реальністю, говорить і Тамара Трунова. Вона перетворює подорож Східною Європою двох румун, Пархи (Владислав Писаренко) та Джини (Ірина Скрипнікова), на макабричний карнавал у казково-новорічному лісі. Вздовж куліс розвішано пласкі зелені ялиночки. Костюми усіх персонажів – а-ля недбалий хенд-мейд: збиралися на костюмовану вечірку, але часу не вистачало, тому вдягалися, аби яскраво і запам’ятовувалося. І мигтить у вічі дискотечний стробоскоп… Чи то не стробоскоп, а фари машин, що зупиняються, аби підвезти дивну парочку?

Хоча це у п’єсі Масловської двоє наряджених у румунів видаються остаточно божевільними, а у спектаклі Тамари Трунової всі герої рівноцінно ексцентричні, чимось схожі на маніяків, що чомусь вважають себе звичайними людьми.  Натхненні такою можливістю для гри та імпровізацій, актори не оминають можливості відірватися на повну. Тут кожна роль перетворена на бенефіс, кожний вихід – на окремий атракціон.

Хоровод сюрреалістичних епізодів спектаклю під супровід пізнаваних мелодій із популярних серіалів 1990-х («Еллен та хлопці», «Секретні матеріали») зрештою вибудовується у розповідь про покоління (а може, і про цілий народ?), що раптом усвідомило свою дорослу самостійність. І ця несподівана відповідальність штовхає до втечі у фальшивий світ, який чомусь все одно нагадує жахіття передноворічного свята у дошкільному закладі. Але у фіналі спектаклю відбувається важлива метаморфоза: героїня Ірини Ткаченко, що таки розбилася у власному авто, з’являється під завісу із закривавленим обличчям. Кінематографічна достовірність червоних плям раптом все ж таки повертає до того рівня реальності, в якому гинуть люди і плачуть діти, залишені батьками.

Насміявшись із недолугих героїв (ми ж на них не схожі, ми зовсім інші), поступово серйознішаєш: будь-яка втеча завжди закінчується поверненням. Нічна гулянка – жорстким похміллям. Небажання бути дорослим, зазвичай, призводить до інфантильної деградації. А справжній фінал документальної казки про двох бідних румунів, які розмовляли по-українськи, так і лишається за межами сценічної оповіді. Принаймні, думати хочеться саме так.