Карлові Вари. Кіно. Час

Для інтриги — запитання: як ви гадаєте, де цього літа могли випадково зустрітися за одним столом граф Дракула, російський Учитель, британська актриса й автор цих рядків? Утім, навіть не ламайте собі голову. Все одно не здогадаєтеся. На 43-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах! А тому не можу не поділитися враженнями. Ексклюзивними, до речі.

ОЛЕКСІЙ УЧИТЕЛЬ

За «Кришталевий глобус» у Карлових Варах боролися 14 ігрових фільмів. Українське кіно представлене не було, тому особисто я зі спокійним сумлінням уболівала за одного зі своїх улюблених режисерів — росіянина Олексія Учителя («Манія Жізелі», «Щоденник його дружини», «Космос як передчуття»). І він був визнаний кращим режисером цього найпрестижнішого у світі кінофоруму за фільм «Полонений».

— Олексію, можна дізнатися, чому ви обрали для екранізації саме це оповідання Володимира Маканіна? Мені здається, він вибивається з того напрямку в кіно, у якому ви працювали раніше.

— Це лише на перший погляд. У мене є документальна десятихвилинна картина про армію. Служив я під Ленінградом, у ремонтній роті. У нас були вчення, які мене приголомшили емоційно. Уявіть: лежиш у траншеї завглибшки сантиметрів двадцять, на тебе повзе танк. Необхідно кинути в нього гранату, залягти в цю траншею, а танк проходить над тобою. Весь жах полягав у тому, що успіх завдання залежав лише від досвідченості водія. Не дай Боже, убік візьме — роздушить! Мій документальний фільм був про відчуття, які в ту мить переживають солдати. У зйомці брали участь десять осіб — шість новобранців і чотири першокурсники театрального інституту, і я спостерігав за їхньою реакцією. Це було надзвичайно цікаво!..

Що стосується «Полоненого»: років зо три тому я прочитав оповідання Маканіна. І воно мене зачепило. Та, зізнаюся, в ту мить у думках сказав собі: «Це цікаво!» — і відклав книжку вбік. Років за півтора перечитав, оповідання сподобалося не менше, ніж першого разу. Зі мною таке буває нечасто. Познайомився з письменником Володимиром Маканіним. Під час першої ж зустрічі мене вразило, що ця вже зріла людина (йому за сімдесят) надзвичайно молода. Він точно й чітко оцінює сучасну ситуацію в країні, сьогоднішній кінематограф. Я запропонував йому стати співавтором сценарію. Він погодився. І, проте, коли було змонтовано перший варіант фільму, я непокоївся, якою буде реакція автора на побачене. Навіть зателефонував Маканіну й попередив, що він побачить дійство, не зовсім адекватне його оповіданню. І навіть сценарію. Як ви гадаєте, що він сказав?.. «А я саме цього й чекаю...»

— Я бачила ваш фільм ще на кінофестивалі «Кінотавр». Думки кінематографістів і глядачів тоді кардинально розділилися: на несамовитих противників і таких самих затятих шанувальників. Зізнаюся прилюдно: була у другому, можливо, менш чисельному ешелоні. І щиро раділа, коли ви отримали приз на фестивалі в Карлових Варах. А тому запитання, можливо, безстороннє. Стосовно не політичних реалій, якими просякнутий ваш неголосний і пронизливий фільм, а відносин між героями...

— Здається, вже зрозумів, про що ви... Почну, мабуть, із самого початку. По-перше, на ролі двох солдатів я невипадково шукав хлопців із звичайною зовнішністю. Відмовлявся брати не лише відомих акторів, але й початківців, московських або пітерських хлопців, які вже «засвітилися» в якому-небудь бодай короткому епізоді в серіалі. Слід сказати, ми насилу знайшли своїх майбутніх героїв: В’ячеслава Крикунова — у Владивостоці, а Петра Рогачова — в Орлі.

А по-друге, в будь-якій історії, яку я знімаю, мене завжди цікавить межова ситуація. Любовна — у «Щоденнику його дружини», молодіжна, де буденна ситуація обертається драмою, — в «Прогулянці». І в «Полоненому» мені було важливо зрозуміти, де проходить та межа, коли звичайні хлопці, зовсім не відчуваючи один до одного ворожнечі, можуть виявитися здатними на вбивство. Коли приходить страшна мить істини й необхідно обирати — врятувати своє життя, відібравши його в іншого, чи врятувати його життя ціною свого. Однак хочу підкреслити: сам факт убивства в картині — символічний. Адже у солдатах також щось убито — в їхніх душах. І історія, розказана в «Полоненому», могла статися де завгодно. Вона про те, що, по суті, ми всі часом перебуваємо в полоні. І не тільки на війні.

— Хочеться почути особисто від вас, чи справді стосунки між головними героями виходять за межі: солдат — полонений?

— Хтось із журналістів узагалі заявив, що «Полонений» — наша відповідь «Горбатій горі». І на «Кінотаврі», до речі, я навіть сказав особливо навіженим, що подам до суду на кожного, хто шукатиме у фільмі гомосексуальний відтінок! Почуття, яке переживає Рубахін до чеченського хлопчика, — не закоханість одного хлопця в іншого. Все набагато складніше й тонше. Важлива не дивовижна зовнішність хлопчика, а його певна «особливість». Ця краса має обпалювати кожного, хто на нього дивиться: і чоловіків, і жінок! До речі, така початкова установка дуже ускладнила пошуки актора на цю роль. Ми об’їздили весь Кавказ, Грузію, Азербайджан — жодного результату. А знайшли цілком випадково, в одній із московських шкіл... До речі, цікаво, що в житті стосунки між Славою Крикуновим, який грав Рубахіна, й Іраклієм не дуже склалися. Спочатку я переживав, що це заважатиме зйомкам, а потім збагнув: мабуть, навпаки — додасть додаткового нюансу взаємостосункам героїв.

— Знаю, що, крім режисури та продюсерської діяльності, ви викладаєте. Цікаво, які теми хвилюють ваших учнів?

— Спершу вони намагалися здивувати псевдофілософськими шедеврами. А я постійно доношу до них просту істину: знімати слід лише те, що по-справжньому хвилює кожного з них. Напевно, відзначив би трагічний погляд на життя моїх учнів. Але, як не дивно, це непогано. Значить, вони щиро переживають якісь речі. Не безчуттєві й не бездушні.

СЕКСАПІЛЬНА БРИТАНКА САФФРОН БАРРОУЗ

На 43-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах було показано 235 фільмів із 57 країн, які переглянули 143 500 осіб. Відбулося 56 світових кінопрем’єр, що викликали чималий резонанс у пресі. Наприклад, фестивальна публіка з цікавістю чекала на режисерський дебют доньки американського секс-символа 70-х Роберта Редфорда — Емі. Картину «Гітара» — з британською зіркою Саффрон Барроуз у головній ролі («Фріда», «Троя», «Пограбування на Бейкер-стріт»). Сама Емі в Карлові Вари приїхати не змогла: вона готується стати матір’ю, і лікарі не рекомендували їй авіаперельоти. А одна з десяти найбільш сексапільних жінок світу «після 30-ти» — Саффрон Барроуз (очолила цей рейтинг Кайлі Міноуг, до першої десятки ввійшли також Кетрін Зета-Джонс і Наомі Кемпбелл) — кінофорум своєю присутністю вшанувала. Була мила, скромна, елегантна. І хоча фільм Емі Редфорд журі не відзначило, роль молодої жінки, яка в одну зовсім не чудову мить дізнається, що смертельно хвора і жити їй залишилося не більше двох місяців, красуні Барроуз безсумнівно вдалася. Талант і сексуальність інколи сумісні!

— Саффрон, роль Мелоді, яку ви зіграли у фільмі «Гітара» в Емі Редфорд, — мрія для будь-якої актриси. Як проходив кастинг? Конкуренток було багато?

— Це доволі цікава історія. Хтось із колег дав мені почитати сценарій «Гітари» і сказав мимохідь: «Якщо сподобається роль героїні, зв’яжися з Емі Редфорд». А ми на той час навіть не були знайомі. Сценарій мені справді дуже сподобався, і, недовго думаючи, я зателефонувала Емі й сказала, що залюбки зіграла б у її фільмі. По-моєму, вона була приголомшена від такого нахабства. Хвилину вагалася, а потім спитала, яку з моїх картин треба переглянути, щоб зрозуміти, чи відповідаю я її уявленням про Мелоді. Тоді я сказала, мовляв, такої роботи в моїй фільмографії поки що не має — тому й хотіла б отримати роль у «Гітарі». Моя відповідь її страшенно розсмішила. Я зрозуміла, що треба брати бика за роги, й негайно вилетіла до Нью-Йорка. Налаштована була по-бойовому: переді мною стояло завдання — в будь-який спосіб переконати Емі Редфорд у тому, що я — ідеальна кандидатура на роль Мелоді. Ми повечеряли, і кілька годин потому Саффрон Барроуз вийшла з ресторану з роллю в кишені! (Сміється)

— Як вам працювалося з жінкою-режисером, яка, до того ж, знає акторське ремесло не з чуток?

— У тому, що Емі — актриса, є щонайменше одна перевага: вона розуміє артистів, уміє точно пояснити, чого хоче домогтися в кадрі. У неї з нами були довірчі стосунки, тож працювалося чудово. Причому особисто мені знімальний період нагадував швидше театральні репетиції. На кожну сцену Емі відводила достатньо часу, й жодного разу не виникло відчуття, що мене хтось підганяє. Для кіно подібні методи роботи незвичні.

— Читала, що зараз ви знімаєтеся у Лос-Анджелесі разом із Кевіном Спейсі («Генрі та Джун», «Серед акул», «Ділова жінка». — Авт.), Джеком Хьюстоном («Вікінги», «Я спокусила Енді Ворхола», «Спартак») і Робіном Вільямсом («Джуманджи», «Двохсотрічна людина», «Місіс Даутфаєр») у фільмі «Психоаналітик». Нарешті велика голівудська роль?

— Де там! Це фільм незалежного режисера з дуже маленьким бюджетом. Кевін Спейсі грає роль психіатра, в якого така кількість пацієнтів, що одного чудового дня в нього самого «їде дах». Цікава історія і чудовий сценарій! На мою думку, ця робота могла б претендувати на участь у карловарському кінофестивалі. Адже тут незалежні картини доволі запитані, чи не так? Знаю, наприклад, що торік у конкурсі був фільм саме такого режисера — Хела Хартлі («Неймовірна правда», «Генрі Фул», «Монстр». — Авт.). Днями він написав мені e-mail, що бачив у інтернеті світлину: я сиджу біля карловарської піцерії Capri... Мене це потішило!

— Наскільки я знаю, вам також належить у недалекому майбутньому зіграти роль психотерапевта в серіалі «Мій запеклий ворог», і партнером у кадрі має стати Крістіан Слейтер («Ім’я троянди», «Робін Гуд. Принц злодіїв», «Клан Хезерс». — Авт.)...

— Вірно. Це блискуче написана історія про промивання мізків. Про те, як держава втручається у життя людей, краде у них спогади.

— Саффрон, нещодавно ви разом із Фіоною Шоу («Гаррі Поттер», «Джен Ейр», «Анна Кареніна». — Авт.) зіграли любовну пару в театральній адаптації «Книги влади» британської письменниці Дженет Вінтерсон. Чим викликане бажання проміняти кіноекран на театральні підмостки?

— Дженет Вінтерсон — дивовижна письменниця! Свого часу була приголомшена її книгою «Пристрасть». Це щемлива любовна історія, що сталася у XV столітті у Венеції. А події, описані у «Книзі влади», сучасні... Головна героїня читає в інтернеті розповідь незнайомого чоловіка й романтично в нього закохується. Це роздуми про самотність. Почуття, яке мені дуже зрозуміле. Адже ми, актори, проводимо безліч часу в поїздках, без кінця міняємо готелі й нерідко буваємо неймовірно самотні, попри суєту, яка оточує наше життя.

— В юності ви були доволі активною політично. Мені важко уявити собі, що одинадцятирічна дівчинка здатна свідомо приєднатися до антирасистської організації та стверджувати, що вона — феміністка. Зберегли ці переконання й дотепер?

— Я з дитинства захоплювалася такими жінками, як Ванесса Редгрейв («Фотозбільшення», «Вбивство у східному експресі», «Спокута». — Авт.) і Джулі Крісті («Троя», «Таємне життя слів», «Гаррі Поттер»). Мене зачаровувало те, як вони вміють суміщати мистецтво кіно й театру з особистою моральною цілісністю. Мушу сказати, з часом моє ставлення до них зовсім не змінилося, я залишилася феміністкою. Втім, це не дивно, адже в Англії навіть право голосувати з’явилося у жінок якихось 90 років тому.

— Та все ж, Саффрон, поясніть мені, як може політична діяльність бути привабливою для одинадцятирічної дитини!

— Мої батьки — вчителі. Коли вони зіткнулися у школі з дискримінацією за расовими ознаками, змушені були протистояти цьому явищу. Певно, я успадкувала їхні переконання ще й тому, що виросла в оточенні цікавих і політично активних людей. Звісно, з самого раннього дитинства також брала участь у різних громадських рухах. Англія тих років була надзвичайно поляризованою: з одного боку — сильне екстремальне праве крило, з іншого — Нельсон Мандела та події у Південноафриканській Республіці, якими ми дуже цікавилися. Це був складний, але чудовий час.

— Проте п’ятнадцятирічну Саффрон Барроуз помітили в індустрії моди, і кілька років ви заробляли на життя, будучи моделлю. Як поєднувалися світ моди та ліві погляди феміністки, яка дорослішала?

— Мені самій завжди здавалися суперечливими ці два починання. Більше того, як модель ніколи не почувалася у своїй тарілці. Та я рано стала фінансово незалежною, що також непогано. А у двадцять років остаточно пішла з модельного бізнесу... Проте сьогодні часом ловлю себе на думці, що непогано було б у нього повернутися. Хоча б заради іпотеки!.. (Сміється).

ІМПОЗАНТНИЙ ДРАКУЛА —КРІСТОФЕР ЛІ

Для кіноманів приїзд до Карлових Вар культового британського актора став справжнім подарунком. Крістофер Лі занесений до Книги рекордів Гіннесса: в його послужному списку — близько 250 картин.

Він пережив більше, ніж Джеймс Бонд, якого створив його родич Ян Флемінг. Але замість агента 007 грав Дракулу, монстра лікаря Франкенштейна і Сарумана. Нещодавно випустив платівку «Одкровення», де заспівав арію з «Кармен» під акомпанемент у стилі хеві-метал. З нетерпінням чекає ролі Дон Кіхота. «З радістю пробую все нове. Адже я ще не такий уже й старий», — каже 86-річний актор.

На 43-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах Крістофер Лі отримав премію президента фестивалю, яка присуджується акторам, режисерам, продюсерам, котрі зробили істотний внесок у кінематограф у себе на батьківщині та за кордоном.

— Пане Крістофере, зізнаюся, я була дуже здивована, почувши на вашому майстер-класі, як добре і глибоко ви знаєте Чехію. Що стало приводом до такого зацікавлення цією країною?

— Чеську музику знаю головним чином тому, що завжди багато її слухав і навіть співав, — вона прекрасна! Свого часу зацікавився історією Чехословаччини, подіями Празької весни, долею Олександра Дубчека, який яскраву політичну кар’єру закінчив, працюючи садівником. Двічі бував тут по роботі: вперше — ще у ЧССР, за часів правління комуністичної партії знімав якийсь жахливий фільм, удруге — на початку 90-х, коли Джордж Лукас працював тут над серіалом «Молодий Індіана Джонс». А одного разу просто приїхав до Праги у відпустку: гуляв Градчанами, побував у архієпископському палаці, на Карловому мосту, Староместській і Вацлавській площах. Звісно, не міг не відвідати Становий театр, де колись відбулася прем’єра «Дон Жуана» Моцарта. Краса і велич Праги і підштовхнули мене до бажання більше дізнатися про цю країну, її культуру й історію.

— Рідко який турист усе ж зуміє напам’ять перелічити імена всіх семи парашутистів, які здійснили замах на Гейдріха...

— Я маю достатні підстави для того, щоб знати імена цих семи парашутистів, оскільки під час Другої світової війни я був членом чеського антинацистського руху в Англії. Але не конкретизуватиму цієї теми. По-перше, не маю права. По-друге, це вже далеке минуле. А людина не повинна жити минулим, хоча, з іншого боку, не повинна про нього й забувати. Важливо, щоб чехи завжди пам’ятали про те, що сталося 27 травня 1941 року, про трагічну долю села Лідіце, про Терезін, про всі страшні злочини нацистів, здійснені в цій прекрасній країні.

— Ви народилися в Англії, росли у Швейцарії. Війну пережили у Великій Британії, де 1947-го й почалася ваша акторська кар’єра, де ви стали знаменитим. Що змусило Крістофера Лі на початку 60-х знову поїхати до Швейцарії?

— 1961 року я одружився з вродливою й інтелігентною данкою. Це мій єдиний шлюб, ми разом уже сорок сім років. Тоді Швейцарія здавалася нам цікавою країною, тому ми й поїхали туди. Рік потому в Лозанні народилася наша донька. А потім почалися проблеми. Мені вже перевалило за сорок: дозволу на роботу не було. Та, власне, у Швейцарії все одно в ті роки кіно, по суті, й не знімалося. Я отримав єдину пропозицію, на яку все одно не зміг пристати саме з тієї причини, що не мав дозволу на працевлаштування. А коли я його нарешті отримав, мені більше не запропонували жодної ролі. Тож 1965 року ми знову поїхали до Лондона, 1976 — до Лос-Анджелеса. А з 1985-го вже постійно живемо в Англії. За своє життя я відвідав майже всі країни світу. Десь мені подобалося, десь ні. Наприклад, відвідування Радянського Союзу та Чехословаччини за часів комуністичного режиму не залишило особливо приємних відчуттів. Навіть не хочеться про це згадувати.

— Давайте про приємне. Коли вже ви заговорили про сім’ю, чула, що ваша мама була визнаною красунею, писати портрети якої вважали за честь найвідоміші художники того часу...

— Мама справді була справжньою красунею, дуже була схожа на жіночі образи Клімта. І сьогодні в мене вдома висять її портрети пензля сера Джона Лейвері й Освальда Бірлі, який був придворним художником королівського дому й учив малювати Вінстона Черчилля. До речі, кузен Черчилля створив ефектний мамин бюст, який у якусь мить раптом опинився у Кремлі. Досі не знаю чому.

— Ваша матінка вдруге вийшла заміж за Харкорта Роуза, банкіра і дядька Яна Флемінга — «батька» легендарного кіногероя Джеймса Бонда. Яким Ян Флемінг був за життя?

— Він був дивовижною людиною. До того ж, блискуче грав у гольф. Моя сестра під час Другої світової служила з Флемінгом у морському флоті — тоді ми й заприятелювали. Тому, звісно, я знаю про Джеймса Бонда, про історію народження цього персонажа більше, ніж будь-яка інша людина. Ян довірив мені немало таємниць, але заклинав мовчати, і я своєї обіцянки дотримаюсь. Мені він запропонував головну роль у найпершому фільмі про Джеймса Бонда «Доктор Ноу», та продюсер у ту мить уже зупинив свій вибір на Джозефі Вайзмені. Та все ж 1974 року я зіграв найманого вбивцю Франциска Скараманга у черговій стрічці про Бонда —«Людина з золотим пістолетом». Це був останній сценарій про агента 007, який написав Ян Флемінг.

— Не можу втримати відчуття, що за насиченістю ваше життя також дещо нагадує «бондіану»!

— Що ви! Я літав Королівськими ВПС, працював у розвідці, бував у спецзагонах, але шпигуном не був ніколи!