Катя ПЕТРОВСЬКА: «Я спробувала звільнити розповідь від неминучого розподілу ролей»

Під час фестивалю «Дні німецькомовної літератури» 7 липня в Клагенфурті було вручено одну з найпрестижніших літературних нагород — премію імені Інгеборг Бахман. Її вручають за неопубліковані твори. Процес визначення переможця досить неординарний: номінанти читають на сцені уривки зі своїх романів ( але вирішує, все ж таки, сам текст, оскільки журі знайомиться з ним заздалегідь).

Лауреатом 2013 року стала письменниця і журналіст Катя Петровська (дочка київського літератора Мирона Петровського), яка мешкає в Берліні майже 14 років. Вона веде постійну колонку у Frankfurter Allgemeine Sonntagszeitung, а також співпрацює з українськими та російськими виданнями і культурно-освітніми центрами (наприклад, з Інститутом юдаїки).

Наша розмова з Катериною починається з розставлення акцентів. «У мене досі українське громадянство. І справді — з принципових причин. У ситуації відсутності подвійного громадянства, я не хочу бути громадянкою Німеччини — я хочу бути громадянкою України. Просто хочу, щоб Україна була трішки іншою країною», — говорить письменниця.

— Перш за все, вітаю вас із нагородою! Як відомо, роман ще не опубліковано... А чи зможуть його прочитати українські читачі?

— Він вийде у видавництві «Суркамп» (Suhrkamp) у березні 2014 року. Тобто моя книга ще не готова. Книги більшості письменників, які номінувалися цього року, буде опубліковано буквально у вересні.

Що стосується українських читачів, проблема в тому, що цю книгу неможливо писати по-російськи (я українською, на жаль, не пишу й досі), бо весь сенс цієї книги — це розмова з якимось потенційним німецьким читачем. Тобто рідною мовою потрібно писати іншу книгу. Бажання написати книгу німецькою — для мене самої було несподіванкою. Його реалізація коштувала мені врешті-решт чимало крові і діставалася ціною неймовірних зусиль, оскільки я дуже пізно почала учити німецьку. Але річ у тім, що коли ми пишемо російською, у нас є претензія на моральне право. Ми відразу виявляємося чи переможцями, чи ідентифікуємо себе з жертвами, що для людини з єврейської родини відбувається майже автоматично. Я ж спробувала звільнити історію, яка розповідається, від неминучого розподілу ролей. Це дуже цікава ситуація відчуження. Таким чином, мене цікавить не одвічна тема жертв і катів, а те, що подія — наша спільна спадщина. «Ви всі злочинці, а ми всі добрі» — саме така позиція призводить до злочинів. Якщо людина займає позицію жертви — вона може з легкістю перетворитися на репресивну силу, стати катом. Цього багато хто не розуміє. Те, що я написала цю книгу німецькою, дало мені можливість підкреслити: проблема не в тому, «хто, кого коли», а в тому, як ми ставимося один до одного зараз і до цього спільного.

— Гільдергард Келлер, один із членів журі премії, висловила думку, що добрі письменники на власному прикладі висвітлюють глобальні питання. Чому ви вирішили писати саме на цю тему?

— Я почала писати про свою родину. Скоріше, це був імпульс — передати те, що передали мені, і передати те, що неможливо нікому розповісти. Історія моєї родини досить цікава, з абсолютно неймовірними персонажами: наприклад, альтруїстами, які сім поколінь поспіль учили глухонімих дітей говорити... Власне, я хотіла розповісти про двісті років. І в результаті вийшло, що весь час «спіткаюся» об війну.

Річ не в тім, що мені хотілося про це писати, навпаки. Але є речі, які не дають спокою. І, загалом, абсолютно незрозуміло, як з ними бути. Бабин Яр — це саме такий випадок. Це й історія моєї родини теж, але я спробувала розповісти так, як нібито це неважливо або навіть незрозуміло, чия це історія: неначе немає жодних «ми» і «вони», а є розповідь для кожного.

Напевно, я спробувала повернути цю історію з історії двох гучних слів і страшних цифр ( які вже ніхто не розуміє) до історії конкретної людини і власне антропологічної ситуації.

— Яким матеріалом ви користувалися, коли писали роман: архівними даними, спогадами батьків.

Історія Бабиного Яру — доступна. Є знаменита книга Анатолія Кузнєцова. Історія Бабиного Яру після війни — теж злочин. Безліч киян намагалися якось розповісти про це місце, чого лише варта історія створення меморіалу! Нещодавно в Києві вийшли збірники документів. Є література різними мовами. І мені розповідали батьки, звичайно.

— Це про вашу бабусю чи узагальнений образ?

— Ні, це правдива історія. І вона дійсно про бабусю мого батька.

— Що нового можна зараз сказати про війну?

— Війна невичерпна, як античність. Я про це намагалася розповісти. Це наша спільна трагедія, спільний міф (у якому нам ще розбиратися й розбиратися). Стосунки до війни в Німеччині і в Україні — цілком різні. І це просто дивовижний стан суспільства в Україні, коли на громадському рівні не здійснюється конструктивна дискусія. Ні про Голодомор (з цього, до речі, роблять «картку» для вступу до Європейського Союзу), ні про інші історичні чи сучасні події немає громадських дискусій (тобто вони не відбуваються в громадському просторі). І те, що я пишу про історію своєї родини, не українською і не російською — це теж, загалом, показує, яка в нас країна. Мені легше зробити щось складне, ніж залишитися в цьому просторі. Це не лише моя історія, це історія мого рідного міста з його неймовірною відцентровою силою.

— Ну, я не зовсім згодна з вами щодо відсутності дискусій. Не так давно пройшли громадські слухання, присвячені 60-річчю Норильського повстання в сталінських таборах, які ініціювали режисер Михайло Ткачук, Східно-Європейський інститут розвитку і працівники газети «День». Також наше видання організовує безліч круглих столів. Але, на жаль, звичайно, це не масові обговорення актуальних тем.

— Ви цілком маєте рацію. Є інститути, які проводять конференції і випускають книги. Я теж намагалася свого часу зробити внесок і організувала «Київські діалоги» (конференцію «Kiewer Gesprache») — спроба створити простір діалогу журналістів, інтелектуалів і політиків в Україні і Німеччині. Відбувається безліч заходів і важливіших, але це не пов’язано з формуванням громадської думки, з масовими громадськими дискусіями. Немає ієрархії газет, телебачення; немає необхідних ланок у громадській комунікації. Але це звичайно не означає, що немає окремих інтелектуалів, здатних діяти, або гідних подій культурного життя, — просто вони тонуть у морі громадського неподобства і беззаконня.