«Кайдаші» зі щасливим фіналом, або ходіння від Пекла до Раю

«Кайдашева сім’я» - твір, який впродовж століття ставили (і будуть ставити) на театральних сценах, а також за його мотивами знімають фільми й серіали. От і Театр ім. Марії Заньковецької вже не вперше звернувся до шедевра української класики. У 2003 році режисер Вадим Сікорський поставив «Кайдашеву сім’ю», як філософську притчу про життя людини.

«Кайдаші» 2024 року в постановці режисера Ігора Білиця – це кардинально інше прочитання повісті, причому, з певними відхиленнями від канонічного тексту, адже, як розповів пан Ігор, він запропонував виконавцям ролей розповідати свої особисті історії, в контексті й ситуації до персонажів. А оскільки на кожного героя вистави режисер взяв по три актора, то кожна наступна вистава буде дещо відрізнятися від попередньої.

«Родзинок» нової постановки заньківчан кілька – це імерсивність вистави (вона грається на трьох сценах: в укритті, на камерній сцені і в колишній Блакитній залі, а нині – в кімнаті Скарбека) і порушення хронології подій.

Починається все з підвалу-укриття (своєрідного Пекла), де кожний з героїв (крім Омелька Кайдаша, який на той момент уже помер) має свій куточок для «сповіді» - розповіді про себе і про ситуацію, яка склалася, розсваривши колись рідних людей. Тут не цураються навіть міцного слівця («І ця груша, б…дь, моя!»), тут сама атмосфера напівтемряви і специфічної акустики наче створює всі умови для того, щоб людина відчула себе в Пеклі. П’ять груп глядачів проходять коло, по черзі слухаючи історії кожного з Кайдашів: Марусі Кайдашихи, Карпа, Лавріна, Мотрі й Мелашки. Лише потім піднімаються сходами на камерну сцену, де розгортається сімейна драма зі сварками, бійками, образами…

Художниця Анна Шкрогаль так вибудувала сценічний простір, що в дещо похилену сцену вмонтовані труби-стовпи – наче провідники між Пеклом, Чистилищем і Раєм. Власне, в Чистилищі й відбуваються кульмінаційні сцени-діалоги вже за участі Омелька Кайдаша, який закликає усіх жити в мирі й гуртуватися, бо «разом краще».

Коли ж глядачі й актори переходять до верхньої зали , то потрапляють у світлий простір, автентичні пісні супроводжують дійство і налаштовують на позитивні емоції. Фінал вистави – то власне початок щасливого періоду закоханості й одруження молодих Кайдашів і світлих спогадів про молодість Омелька і Марусі.

Режисер Ігор Білиць зізнається, що ніколи не розумів, чому люди сміються на «Кайдашевій сім’ї», а коли ще в школі вперше прочитав цей твір, то йому було паршиво. «Сьогодні, коли нам всім складно через війну, - каже Ігор Білиць, - соціальні зміни, переміщення людей, я хочу цією виставою сказати, що був розбрат, ми ділилися на схід, захід, північ, південь, центр, галичан, слобідчан, киян, кожен тягнув «ковдру» на себе, а тепер необхідно «згребтися» до купи та відчути об’єднання. Вирішив дещо змінити структуру дії – переграти твір «навпаки», з кінця до першої частини… Ми закінчуємо виставу тим, що кожна людина хоче добра, щастя, любові. Якщо це виявляємо – ми в раю».

Ця вистава – подорож розпочинає новий сезон в Театрі ім. Марії Заньковецької, який обіцяє бути дуже насиченим і цікавим. За словами генерального директора-художнього керівника театру Максима Голенка, планується 14 нових постановок на різних сценах, з яких на Великій сцені вже у вересні можна буде побачити мюзикл «Чарлі і шоколадна фабрика» Роальда Дала в постановці режисерки Наталії Сиваненко (до слова, це буде перша постановка цього твору в Україні), в грудні – комедію Едмона Ростана «Сірано де Бержерак» у постановці головного режисера театру Давида Петросяна. А в жовтні сам Максим Голенко планує відновити виставу «Тригрошова опера» Бертольда Брехта і Курта Вайля, яка вже була на заньківчанській сцені в 2021 році.

Як каже Максим Голенко, його мета – не розчаровувати давніх прихильників творчості заньківчан і привернути увагу навіть тих, хто не ходив до театру. Видається на те, що ця мета не така вже й недосяжна…

Людмила ПУЛЯЄВА, фото автора.