Казкова новорічна стаття

Кіно, як відомо, народилось у піднесеній святковій атмосфері Різдвяних свят. 28 грудня 1895 року в гранд-кафе  на бульварі Капуцинок у Парижі відбувся легендарний кіносеанс, влаштований братами — Луї та Огюстом Люм’єрами, які були синами  фабриканта, що розбагатів на виробництві фототоварів...

Цьогоріч зі мною трапилась у чомусь знаменна  подія: у науково-лабораторний спосіб було уточнено  мій справжній біологічний вік. Опісля рентгену легень мені видали довідку, де, окрім інформації про стан  здоров’я, було вказано дату мого народження: 17.09.1895... Отак з’ясувалось — я є ровесником кінематографа! Наступного року гряде і моє 125-ліття.

Відтак запрошую на ювілейний вечір до Будинку кіно вже у вересні. У програмі — відтворення першого кіносеансу в моїй рідній Олександрії (у приміщенні театру), виклик духів українського і світового кіно та бесіда з ними щодо їхніх кінематографічних звитяг, наливання («трохи, але відро!») і частування вином «Тримбач», змагання з бігу в мішках та інші забави початку ХХ століття... Запрошую всіх, із Президентом України Володимиром Зеленським включно.

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО І ВОЛОДИМИР ЗЕЛЕНСЬКИЙ: ДВА КРИЛА ОДНІЄЇ ФАНТАЗІЇ

Кіно продовжує залишатися найважливішим з усіх видів розваг і навішування локшини на вуха — дамські і власне мужичі. Скажете: «Ніц, не так, тепер телебачення та інтернет-забавки». Ай, ви, мабуть, давно не ходили до кінотеатру... До речі, он премудрі британські вчені дослідили, що одвідаєш Кіно-Театр — і подовжиш роки життя свого. Це по-перше.

По-друге, є кіно і в телевізорі. Телесеріал переживає свою другу молодість — від статусу «мила» не залишилося і сліду, в Гамериці продукують такі серіали, що так зване велике кіно-театральне кіно все частіше гризе собі лікті (цим пояснюється, що кінорежисери все частіше з’являються на публіці у піджаках, де надто помітними є латки на тих самих ліктях).

Колись кінокласик Олександр Довженко мріяв дожити до того часу, коли зробиш фільм, в якому йдеться про серйозні проблеми суспільного і державного життя — а вже наступного дня засідає високе-височенне партійне політбюро і розглядає ті проблеми, які транслював екран. Не дожив до таких часів класик, зате дожили ми, поки що не класики.

«Це ви про що?» — запитаєте. Як про що? Про відомий усім українцям, а власне усьому світові телесеріал «Слуга народу». В якому нам показали казкове перетворення звичайного київського учителя історії, що докатався на своєму вєліку до президентського палацу...

Що було далі — ми знаємо: картинка ще не відлетіла з наших зіниць. Назву фільму прибрала собі новітня партія, зорганізована з коліс історії, виконавець головної ролі перекочував з екрану до президентського офісу. Ну! Хто тепер скаже, що кіно не найважливіше з усіх занять і пригод? Ніхто не скаже, якщо він/вона  є притомною людиною й адекватно оцінює те, що відбувається у нього на очах.

За сталінських часів співали «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью...», одначе рідко воно так складалося. Хоча ламали через коліно все, що могли тим коліном приперти. У тім-то й річ, що історія починала виглядати, після тих брутальних прийомів, як погвалтована суб’єктка.

Нині — не те, екранну історію обережно і делікатно перенесли на полотно життя — і щось таки має вийти. Може й не вийти, звичайно, але провини кіно у тому бути не може. Діло мистецтва — моторчик життя завести, а далі вже залежить від самого життя.  

«ЩОСЬ ГОГОЛІВСЬКЕ»

Кіно українське як таке починається з фільму Довженка «Звенигора». Хто не бачив — така собі фантасмагорія про українську історію — од скіфських часів і до самих 1920-х. Подивившись картину, тодішній молодий і дуже живий класик Серьога Ейзенштейн зізнався: нічого не зрозумів. І додав: «Тут щось гоголівське».

І справді, від Миколи Гоголя — багато чого у наших літературних та кінематографічних жилах. У тому числі й захоплення казковим матеріалом, усілякими там духами й відьомським начинням. Усе це мобілізується задля того, аби зачаклувати реальність, перетворити її за лекалами, виробленими століттями буяння народної фантазії.

«Ревізор», скажімо. Це ж не Росія, це Україна, повітове містечко Полтавської, тіпа, губернії. Закидають по-руськи, звичайно, але ж уся поведенція наша — менталітет, якщо по-модньому. Хоча тодішній президент (царем звався, по тодішній моді), Ніколашка Пєрвий, за допомогою Гоголя зробив «рентгенівські знімки» й ідентифікував їх із великоросійською провінцією. Бо коли приїхав до Пензенської губернії і побачив перед собою делегацію місцевого панства-чиновництва, сказав: «Гдє-то я вас відєл... А, в «Рєвізорє», вот гдє!»

Пізнав, неборака. Те пізнання гикається українцям досі — нинішній російський цар-батюшка має велике підозріння, що ніякої України й немає — бо скрізь бачить відтворені Гоголем мордуленції: йому вони всі «на одне ліцо-подлєцо».

Нинішні царі літературні та кінематографічні тексти дивляться не так уважно. Інакше б «Слугу народу» наш попередній президент не прогавив би. А коли подивився — пізно вже було, голобородьків велосипед мчався на повній швидкості, розкидаючи навсібіч «мерси» і «бенци».

А нинішнім царедворцям я би порадив подивитися фільм «Вулкан» Романа Бондарчука. Про те, що південь України відламався геть від материкової частини і дрейфує у невідомому напрямку. Казковий сюжет, тільки ж печальний який!

У Бондарчуковій стрічці є такий собі напівказковий фольклорно-пісенний колектив, який постає міражно, ніби піднімаючись на земну твердь із  затоплених рукотворними морями земель. Співає й співає, навіть тоді, коли вже титри фільмові скінчилися. Бо душа народна не вмирає, її фантазійно-казкова природа дається взнаки — за будь-якої історичної природи.

СПІВУЧА КАЗКА

Співи лунають і у фільмі «Гуцулка Ксеня» Олени Дем’яненко, що стала однією з кіноподій року. За легендарною однойменною піснею Ярослава Барнича, яка вже встигла стати й оперетою. Фільм Дем’яненко — це мюзикл, з виразно казковою підкладкою.

Про що картина? Початок осені 1939-го, Західна Україна.  В готель «Оселя Говерла» прибуває ціла делегація з самої Гамерики — і то все американські українці. Серед них молодий чоловік на ймення Яро (Макс Лозинський). Головне завдання одне: протягом тижня знайти для Яро дружину. Батько Яро — брат Майка — лишив заповіт, згідно з яким юнак успадкує мільйон доларів. Однак тільки за умови одруження — і неодмінно на свідомій українці.

Гамерика, за визначенням, це «Країна мрій». Яка, одначе, зовсім недавно, на початку 1930-х, пережила великі потрясіння. Та все ж ті заокеанські землі лишаються омріяними та фантастичними. І прибульці, етнічні українці, агітують їхати слідом за мріями... У казку, словом.

І досягають свого — більшість головних персонажів, які живуть у Карпатах, немов заворожені, рушають у вказаному напрямі. Й виходить, їх  вибір  був правильним, адже за лічені дні потому в Карпати увійдуть радянські війська, запалає вселенська військова пожежа.

Колізія, що, на жаль, ніяк не застаріла, — і нині українці полишають рідні землі. Тільки ж які? Найплодючіші у світі ґрунти, чи не найкращий клімат... У «Гуцулці Ксені» цей мотив так само увиразнений. Бо герої фільму живуть ніби в раю, в от сих горах, чия краса не може не зачарувати. І людська краса, жінок у першу чергу. А «Гамерика» — далекий ілюзіон... Та бачте, іноді ілюзійна картинка сильніше тієї, що постійно на очах. 

От ся подвійність оптики і визначає  структуру фільму Дем’яненко. Бо тут дві реальності — та, що перед очима, і та, що програється на музичних інструментах,  проспівується. Казкова, сказати б. Мріяння, які, зрештою, й перемагають.   Участь гурту Dakh Daughters, яких коментує оповідь, забезпечує професійність  музичної та співочо-казкової частини стрічки.

Отже, почасти «Гуцулка Ксеня» — про те, що ми далеко не завжди пізнаємо реальність казки. Точніше, що реальність значно ближче до казки, ніж ми думаємо. Одначе люди, зазвичай, женуться за картинкою вигаданої казки, ілюзії, особливо у тих випадках, коли та ілюзія добре декорована і розцяцькована.  І поки милуємось і надихаємось чужими міражами, до нашого раю приходять чужинці і його підпалюють. 

КАЗОК НЕМІРЯНО

Казка — чи не головний мотор голлівудського кіно. У нас так само — публіка, незалежно від віку, це обожнює. І нове українське кіно  йде їй назустріч. Подивімося на  екран року, що минає. «11 дітей із Моршина» Аркадія Непиталюка, «Казка про гроші» Олесі Моргунець-Ісаєнко, «Король Данило» Тараса Химича (казкові мотиви є й тут), «Захар Беркут» Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна, «Пригоди святого Миколая» Семена Горова, «Тільки диво» Олени Каретник, анімаційні стрічки «Казка та чарівний дракон» Олександра Клименка, «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила» Олега Маломужа та «Бобот та енергія Всесвіту» Максима Ксьонди... І це неповний перелік. Схоже на бум казковий...

А ще ж телебачення. Серіали так часто використовують казкові фабули — особливо ті, що орієнтовані на жіночу аудиторію 40+. Утім,  чоловіків того самого вікового діапазону теж приманюють казковими історіями, тільки з ухилом у щось детективно-бійцівське. І жінок, і чоловіків ваблять казково-щасливі фінали... Життя важке і так хочеться випадати у часо-простір, де все відбувається за доброю волею чарівника...

Щодо кінотеатрів. Вони повернулися в минулі часи, коли кіно було складовою ярмаркового простору. Ти приходив на ярмарок-базар, скуповувався, змагався у бігу в мішках чи ще якій ексцентриці, а потому заходив у «кіношку». Щось схоже нині і в торгівельних центрах, де є кінозали. Власне мистецьке кіно там рідкісний гість, царює розважальне, такий собі казково-звеселяючий «газ».

Ситуація з кіно як мистецтвом у столиці України ускладнилася ще й після закриття одразу трьох кінотеатрів у самому центрі міста. Кажуть, «почистять» ще. І тоді наше життя буде складатися із двох половинок — сірих буднів і екранно-казкового, чарівно-вистрибувального. Словом, життя гармонізується — бувальщини стануть казкою, казка наповниться життям...