Харакірі по-українськи

Режисер  Ігор Афанасьєв сам  поставив свою п’єсу, написану ще чверть століття тому...  Як відомо, американці люблять переробляти старі сюжети на новий лад. То ж І. Афанасьєв, який тривалий час перебував за океаном, схоже, заразився там пристрастю до римейків. Свого часу він поставив «Варшавську мелодію-2», і ось тепер втілив з ТЮГівськими акторами «Шиндай», підігнавши п’єсу під реалії сьогодення (тут уже є мобільні телефони, планшети, Інтернет, який стає не лише засобом  отримання та поширення інформації, а й шантажу)...

У кінці 1980-х, коли внаслідок горбачовської «перестройки» радянське суспільство почало мучитися у корчах самовикриття, п’єса  «Шиндай» була приречена на успіх. Лише уявіть собі, як радянський глядач міг сприйняти відверту розповідь про відвідини політиками, бізнесменами та професурою вищих учбових закладів новоствореної школи... гейш. Тим паче що гейша у свідомості нашого обивателя є синонімом проститутки. Це вже по ходу п’єси університетський професор роз’яснить, що японські гейші мали задовольняти не грубі тілесні потреби чоловіків, а їх потребу у витончених естетичних та інтелектуальних  задоволеннях. Щоправда, груба природа врешті перемогла, і жінок, з якими можна було «поговорити» на будь-які теми, у Країні квітучої сакури перетворили на нехай і вишуканих, але повій...

Тілесне взяло гору над інтелектуальним, духовним і в країні, в якій кодекс «будівника комунізму» виключав пошук плотських задоволень поза шлюбним ліжком, а сам секс, як явище, був визнаний неіснуючим. Коли ж завісу партійного лицемірства було зірвано, то з’ясувалося, що комуністи теж чоловіки зі своїми «потребами».  Ігор Афанасьєв написав п’єсу про те, як респектабельні радянські можновладці та інтелектуали експлуатують молодих дівчаток, аби втамувати голос плоті.

П’єса «Шиндай», поставлена наприкінці 1980-х  із акторами Театру ім. І.  Франка приваблювала глядача уже самим фактом викриття порочної соціально-політичної системи. До всього ж автор закрутив детективний сюжет, який розгортається навколо бажання трьох студенток: Марго (Іоланта Пилипенко), Віра (Дар’я Петрожицька), Надя (Мирослава Філіпович) помститися професору Миколі Миколайовичу (Микола Григоренко) за свою подругу Любу (Марина Кукліна), яку він, накачуючи наркотиками, віддавав в користування потрібним людям. «Під роздачу» разом із професором потрапили й помічник народного депутата Вова (Олександр Вілков) та закордонний бізнесмен Клаус (Микола Данилюк), що теж піддалися на сексуальну провокацію. Конфлікт між жінками та чоловіками загострюється настільки, що в руках героїні з’являється пістолет. А він, як і відома чеховська рушниця, за законами жанру повинен вистрілити... 

Багато брудної води спливло з часу першої постановки п’єси «Шиндай», назва якої означає обряд бійки подушками, до якої вдаються посварені закохані (переможець  отримує право на виконання переможеною стороною будь-яких забаганок). Сексу у нинішньому українському суспільстві уже ніхто не соромиться, повії, хоч проституція у нас заборонена законом, стали невід’ємною частиною життя, а експлуатація, зокрема й сексуальна, в умовах печерного капіталізму збільшилася. То ж порушені автором і режисером «Шиндаю» проблеми не втратили свою актуальність. Інша справа, що вистава поки що так і не потрапила у новий час, який характеризують не лише зовнішні аксесуари та підігнані під нинішні реалії репліки, а насамперед психологія та стосунки героїв. Вони ж у виставі залишаються на рівні загальних уявлень про добро і зло, не наповнюються біллю конкретних людей, яка примусила б не просто обурюватися соціальними виразками суспільства, а й співчувати героїням.    

Що ж до порушених Театром юного глядача  на Липках соціальних проблем, то вони у нинішніх умовах абсолютної відсутності відповідальності за свої вчинки ще більш загострилися. Ілюзія вседозволеності та безкарності, на яку сподівається будь-яких злочинець, повністю опанувала можновладцями, які забули, що за будь-яким злочином неминуче приходить кара, що правда, справедливість завжди восторжествують. Інакше наш світ, у якому все будується на строгій взаємодії причин та наслідків, у якому усе збалансовано, давно розчинився б у чорній дірі безжалісного Космосу. Просто пауза між злочином та карою інколи затягується, аби злочинець мав час на каяття. Автори ж «Шиндаю» у верховенстві вищої справедливості не сумніваються — герої вистави, які сподіваються знайти неземні насолоди у школі українських гейш, здійснюють соціальне самогубство...  Саме на цьому аспекті порушеної проблеми варто було б зробити акцент у останній прем’єрі Театру на Липках, яка у цьому разі отримала б не лише соціальне, а й злободенне політичне звучання...