«Хочу, щоб в Україні було «модно» жити»

Нагадаємо, у Києві першою прем’єрною «ластівкою» нового сезону стала його вистава «Фрекен Юлія» на сцені театру «Золоті Ворота» (про цю виставу «День» писав у № 168 за 19 вересня ц. р.). Нині до постаті Івана Уривського прикута особлива увага і колег, і мистецтвознавців. Хоча його стильні, експериментальні та креативні постановки викликають не тільки захват, а й суперечки — як у Києві, так і в Одесі (де зараз Іван працює режисером в Одеському українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька). Лише за останній час він порадував театралів своїми гучними новинками: «Одруження» М. Гоголя, «Олеся. Містифікація» за мотивами О. Купріна, вже згадана «Фрекен Юлія» за драмою А. Стріндберга. Наразі режисер приступає до роботи у Львівському театрі імені Леся Курбаса — там на нього чекає складний та відповідальний матеріал: «Перехресні стежки» за повістю Івана Франка. А ще креативного режисера «сватають», аби він поставив драму Панаса Мирного «Лимерівна» на головній драматичній сцені нашої держави — у Національному театрі ім. І. Франка...

«ГОЛОВНЕ, ЩО НЕМАЄ БАЙДУЖИХ У ЗАЛІ»

— Іване, «Фрекен Юлію» Стріндберга люблять режисери та різні театри, але до вашої вистави якесь особливе ставлення — маса відгуків і рецензій. Чому ви вирішили звернутися саме до цієї класичної п’єси?

— Це було наше спільне рішення з керівництвом театру «Золоті Ворота», якому я завдячую за співпрацю, за допомогу в реалізації творчих намірів. П’єса справді дуже популярна, вона має чимало цікавих режисерських трактувань. Мені ж, попри все, хотілося зосередитися на двох чудових акторах, які грають головні ролі  — Юлію і Яна, — це Віталіна Біблів та Дмитро Олійник. Звісно, не буду зараз розповідати «що я вкладав» у своє сценічне бачення видатної п’єси знаного шведського драматурга Августа Стріндберга. Адже і критики, і глядачі створюють на основі режисерського бачення суто свою постановку. Для когось це виключно режисерська вистава, хтось відзначає цікаві акторські роботи. Для мене головне, що немає байдужих у залі. У нашій спробі дещо змінити вже звичні «акценти» стосовно головних персонажів п’єси — є відчуття колосального потенціалу самої п’єси, її напруженої колізії, драматичних взаємин між чоловіком і жінкою, які ніби вирішили погратися одне з одним, але така гра, врешті-решт, переростає у певну рольову залежність, у трагедію, замішану на безумстві...

У КИЄВІ ПЕРШОЮ ПРЕМ’ЄРНОЮ «ЛАСТІВКОЮ» НОВОГО СЕЗОНУ СТАЛА ВИСТАВА «ФРЕКЕН ЮЛІЯ» НА СЦЕНІ ТЕАТРУ «ЗОЛОТІ ВОРОТА»

«ЗАХОДИТИ У П’ЄСУ НЕ ЧЕРЕЗ ПАРАДНІ ДВЕРІ, А ЧЕРЕЗ СЛУЖБОВИЙ ВХІД»

— П’єса Миколи Гоголя «Одруження» також затребувана різними театрами. І чим тут можна здивувати глядача?

— Взагалі вибір тексту для мене дуже нелегкий процес. Це завжди сумніви, страх, відповідальність. У мене це часто відбувається інтуїтивно. І зазвичай — випадково. Я пам’ятаю, що спочатку виник автор, а вже потім його п’єса. Це був такий виклик самому собі. Я брав «Одруження» як хороший текст та цікаву історію. Але згодом зрозумів, що це щось більше. П’єса послугувала ніби провідником у саме життя Гоголя, в інші його твори. Таким чином утворився певний комплекс, через який і вибудовувалась вистава. Щось залишилося поза сценою, щось ми у п’єсі так і не змогли розгадати.

Інколи я намагаюсь не думати про глядача, бо зараз уже відомо багато прийомів, ходів, чим можна його привабити і захопити. Але це не моя історія. Мені цікавіше відкривати світ автора, заходити у п’єсу не через парадні двері, а через службовий вхід. Так можна знайти більше й пірнути глибше, і тоді вже не буде потреби дивувати чи епатувати глядача.

СЦЕНА З ВИСТАВИ «ОДРУЖЕННЯ» — ЦЕ СУЧАСНЕ ПРОЧИТАННЯ КЛАСИКИ: ГОГОЛЬ, НЕПЕРЕДБАЧУВАНИЙ ТА МІСТИЧНИЙ У ЦІКАВІЙ АВТОРСЬКІЙ ТРАКТОВЦІ ТАЛАНОВИТОГО РЕЖИСЕРА ІВАНА УРИВСЬКОГО

— Кажуть, що ви намагалися відшукати першу гоголівську версію — «Провінційний жених». Яка її доля? Начебто Гоголь там передбачав події не в Петербурзі, а в Україні...

— Напевно, у кожної хорошої п’єси є своя легенда. Так, до класичного «Одруження» було ще два варіанти тексту — це «Провінційний жених», який нам не вдалося знайти, залишились тільки деякі згадування в листах Миколи Васильовича, а також «Женихи», з яких до нас дійшло декілька сцен. У першому варіанті події розгорталися в селі, але невідомо, чи була то Україна, чи ні. Втім, це дало нам поштовх для створення певного концепту. Перший варіант надав фундамент, а з другого ми взяли монолог Агафії, з якого розпочинається вистава, — ну, й основою послугувала сама п’єса «Одруження».

Для мене є цінністю, коли ту чи іншу п’єсу оточують міфи, таємниці — як наслідок, це може надати додаткового обсягу майбутній виставі. Розбір п’єси тоді стає цікавою пригодою і виводить тебе на інші рівні розуміння — чому саме так, чому там, де смішно, може бути і трагічно, і навпаки.

«ПЕРЕВЕРНУТИ ВИСТАВУ ДОГОРИ ДРИҐОМ»

— Цікаво, як актори сприймають ваші креативні задуми? Наскільки взагалі легко чи важко переконати актора в подеколи ризикованих режисерських рішеннях?

— Кожен актор потребує індивідуального підходу: хтось одразу захоплюється концептом, а комусь потрібен час. Буває, що не знаходяться точки порозуміння. У кожній виставі це відбувається по-різному. Головне, щоб склалася команда однодумців, які шукають, сумніваються і чесно виконують свою роботу. В Одеському українському театрі якось непродуктивні запитання: «А чому так?», «А навіщо це?» Мені це важливо, бо розв’язує руки. Втім, справжнє диво, коли актор здатен тебе зрозуміти без зайвих слів. А буває, що саме актор надихає тебе на концепт якимось навіть незначним рухом, а потім цей рух може перевернути виставу догори дриґом.

— Ви уже декілька років ставите доволі знакові вистави у південній Пальмірі. Чи не відчуваєте себе там як у провінційних «тенетах», чи не тягне до столиці?

— Мені дуже подобається Одеса — місто, люди, клімат, темп життя... Сьогодні в нашому театрі справжня творча атмосфера, чудова трупа, мудрий художній керівник — це Юлія Пивоварова. Зараз немає особливої проблеми поїхати в Київ або інше місто і зробити виставу, а потім повернутися. Дедалі більше переконуюся в тому, що не так важливо, в якому місті ти робиш виставу, а важливі люди, які у твоїй команді й навколо тебе.

— Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід роботи з лялькою у виставі «Олеся. Містифікація» за твором Олександра Купріна.

— Я сприймав ляльку як художнє рішення драматичної вистави. Для мене це був ризик, тому що у лялькового театру є своя специфіка, свої закони. Але оскільки сучасний театр максимально синтетичний, то не дуже переймався і робив цю виставу інтуїтивно, так, як я це розумію. Це був важливий досвід для мене. Під час роботи над «Містифікацією» я дещо більше зрозумів можливості театру, став вільніше почувати себе в ньому. Лялька — це ніби універсальний організм, через який актор передає для мене свою енергію. Це магія. Відчуваю, що ляльковий театр в Україні сьогодні набуває розквіту і згодом матиме ще більше попиту у глядача і ще більше уваги з боку режисерів драматичного театру.

— В Україні сьогодні є чимало талановитих молодих режисерів, але чому їм іноді так важко пробитися на європейські сцени?

— Я поки навіть не пробував — і тому мені складно щось сказати. Може, ми ще не знайшли свого особливого місця на театральній мапі Європи? Потрібно брати участь у європейських фестивалях вищого ґатунку, але це лише одна з багатьох доріжок. Мають бути мета і бажання, усвідомлення того, що зараз відбувається у світовому театрі — який він і куди рухається.

— Критики помічають у ваших виставах щире захоплення метафоризмом балтійського театру (Еймунтас Някрошюс, Рімас Тумінас). Чи погоджуєтеся з такими думками?

— Так, це справді мій улюблений театр. Я багато дивився й дивлюся, і звісно такий театр залишає відбиток. Ніколи нічого не роблю навмисно. Втім, може, це і є орієнтир? Гадаю, якщо тебе щось захоплює в художньому плані і ти це пропускаєш крізь себе, то ти можеш проектувати певну енергію і на свої роботи чи то в музиці, в живописі, танці, в театрі... Мені здається, це природно, майже в усіх так і відбувається. Це як навчання, як школа. Але, звісно, мене захоплюють не лише пошуки геніїв балтійського театру, а весь той цікавий сучасний театральний світ, що заходить у тебе, що надихає тебе. Дуже люблю деякі роботи сучасних українських режисерів — і майстрів середнього покоління, і моїх ровесників.

— Розкажіть про свою родину, про батьків, це вони прищепили вам любов до театру?

— Мої батьки ніяк не пов’язані з мистецтвом. Просто в один момент вони мене підтримали у моєму виборі й підтримують досі, за що я безмежно вдячний.

«МЕНІ В УКРАЇНІ ДАЮТЬ ПОВІТРЯ, СВОБОДУ, МОЖЛИВІСТЬ СТАВИТИ НОВІ ВИСТАВИ»

— Сьогодні частина молоді, на жаль, орієнтована на пошуки щастя за межами України. У вас були такі думки?

— Я українець, я хочу жити в рідній країні, з усіма проблемами й тривогами, які також є. Хочу, щоб в Україні було модно жити. Це наша земля, і бажано, щоб кожен тут знайшов себе, гідно виконував роботу, яку він обрав. Якщо так трапляється, що ти їдеш із країни, все одно ти її частина, паросток, який проростає на іншому ґрунті, але коріння все одно залишається на батьківщині.

— Вас як молодого режисера що найбільше сьогодні бентежить — в українській політиці, в українському соціумі, в українському театрі, зокрема?

— Я відчуваю зміни в країні, в театрі, у собі. Поки ці зміні, при всій їх недовершеності, викликають у мене позитивні відчуття. Я живу тут і тепер у тих умовах, які є. За декілька років моїх намагань серйозно займатися професією режисера мені в Україні дають повітря, свободу, можливість ставити нові вистави. І це для мене головне. Бентежить лише, щоб помітні зміни та помітна суспільна активність не привели нас на якийсь хибний шлях.

ДОВІДКА «Дня»                 

Іван Уривський народився 9 березня 1990 року в м. Кривий Ріг. Закінчив Київський національний університет культури і мистецтв.

У межах проекту студентських дебютів Open Mind на сцені київського театру «Золоті Ворота» поставив спектакль «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим (який на Міжнародному фестивалі «Мельпомена Таврії-2015» було визнано «кращим режисерським дебютом»). Також на «золотоворітській» сцені цікавими стали постановки «Украденого щастя» за мотивами п’єси Івана Франка та «Олеся. Забута історія кохання» за повістю Олександра Купріна. До речі, на цей же сюжет 2017 року режисер зробив оригінальну версію для Театру ляльок в Одесі — вистава «Олеся. Містифікація».

Будучи ще студентом V курсу КНУКіМ (майстерня Ніни Гусакової), І. Уривський поставив «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. 2016 року переміг на конкурсі «Прем’єри сезону». Ця вистава — його перша режисерська робота в Одеському українському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Потім до афіші додалися; психологічна драма «Останній день літа» за п’єсою О.           Вампілова «Качине полювання», містична постановка «Турандот» за мотивами казки Карло Гоцці. 2018 року в Одесі вийшов його авторський спектакль «Одруження» за мотивами М. Гоголя, а в Києві — «Фрекен Юлія» за А. Стріндбергом.

Фото надано літчастиною Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька