Хороший жарт

Який сьогодні день? 12 квітня. Що сьогодні відбулося? Ні, Юрій Гагарін до цієї події не має жодного стосунку. 12.01.1954 на студії Decca Records була записана пісня Білла ХЕЙЛІ «Rock Around the Clock», яка поклала початок популярності рок-н-ролу. Гагарін, на відміну від Білла Хейлі, на моє життя впливу не справив. Тому напишу про Білла.

БІЛЛ

Його повне ім’я — Вільям Джон Кліфтон Хейлі. Народився в Мічигані, виріс у Пенсильванії. Інколи стверджують, що рік його народження — 1927, але ця дата могла використовуватися, щоб зменшити вік музиканта в кар’єрних цілях. Більшість джерел вказують 1925.

У 1929 Хейлі переніс внутрішню вушну мастоїдітну операцію, яка ушкодила зоровий нерв, залишивши хлопця сліпим на ліве око. Саме тому й з’явився його фірмовий локон над правим оком, щоб відвернути увагу від лівого. Батько Білла грав на банджо й мандоліні, мати мала класичний вишкіл з класу фортепіано. Перший публічний виступ Хейлі відбувся 1938-го перед бейсбольною командою. В 1940-х Білл вважався одним із найкращих виконавців ковбойських йодлів. Після «Rock Around the Clock» випустив такі хіти, як «See You Later, Alligator», «Shake, Rattle and Roll», «Rocket 88», «Skinny Minnie» та «Razzle Dazzle». Заробив на записах понад 60 мільйонів. Зловживав алкоголем, був тричі одружений і мав 10 дітей.

ТЕРМІН

Фраза rocking and rolling («колихання й хитавиця») спочатку описувала рух корабля в океані, а на початку ХХ століття використовувалася для позначення таких цілковито різних речей, як духовний шал афроамериканських церковних служб (відбувалися зі співами, музикою, підтанцьовуваннями) й водночас як сленговий евфемізм для злягання. Також словосполучення rocking and rolling застосували в 1940-х при рецензуванні записів блюзу, госпелу, свінгу та ритм-енд-блюзу.

1934-го пісенька тріо сестер БОСВЕЛЛ про плавання в океані пролунала в фільмі «Трансатлантична карусель». До відповідної музики вона не мала жодного стосунку, але платівка з нею — це найдавніший запис із заголовком «Рок-н-рол». У 1942 році критик журналу «Біллборд» Морі ОРОДЕНКЕР почав використовувати термін «рок-н-рол» для опису життєрадісних записів на кшталт «Rock Me» співачки ритмізованого госпелу Сестри Розетти ТАРП. У 1943 у штаті Нью-Джерсі з’явився музичний заклад «Rock and Roll Inn».

Під час і відразу після Другої світової війни через економічні обмеження та брак музикантів багатолюдні джазові оркестри поступилися невеличким комбо, що використовували мінімум інструментів — гітари, бас-гітари й барабани. У той самий період, особливо на Західному узбережжі та на Середньому Заході, активно розвивався так званий джамп-блюз із його гітарними рифами, акцентованими ударними й викрикуваними текстами; поряд процвітали кантрі, бугі-вугі та ритм-енд-блюз. Американський плавильний казан культур працював без упину, синтезуючи з цих компонентів дещо цілковито нове. Претенденти на звання «першого рок-н-рольного запису» включають «Дивні речі, що відбуваються щодня» тої-таки Сестри Розетти (1944), «Товстуна» Фетса ДОМІНО (1949), «Rock Awhile» Горі КАРТЕРА (1949), «Rock the Joint» Джиммі ПРЕСТОНА (1949), «Rocket 88» Джекі БРЕНСТОНА (1951). Тож коли 1951-го в Клівленді, штат Огайо, диск-жокей Алан ФРІД розпочав цілеспрямовано застосовувати термін «рок-н-рол», він мав чим проілюструвати його в ефірі.

Важливий момент: Сестра Розетта, Фетс Доміно, Горі Картер, Джиммі Престон, Джекі Бренстон були чорношкірими. Тобто для того, щоб сегрегована Америка нарешті визнала стиль, що існував уже добрий десяток років, знадобився бездоганно білий Білл. А втім, колізія походження з середовища пригніченої меншини, з подальшим перехопленням привілейованою більшістю, далася взнаки згодом.

ПРОТЕСТ

Рок-н-рол, вийшовши в широкий світ, зустрів практично ідеальні на той час технології поширення — грамзапис у поєднанні з електронним мовленням. Тепер можна було не просто записати платівку мільйонним накладом, а й поставити пісню з неї в ефір радіостанції з не меншою авдиторією, а на додаток ще й показати артиста по телевізору.

Тут маємо ще один цікавий парадокс. В Америці рок у 1960-х розцвів у безлічі варіацій і став музикою протесту саме через масовість, доступність. Групи співали проти війни у В’єтнамі, проти істеблішменту й традиційних порядків, про розширення свідомості за допомогою психоделічних і духовних практик, узагалі про свободу в усіх її аспектах — і, не обмежені цензурою, здобували авдиторію. Потенціал повстання, закладений афроамериканською громадою, раптом розкрився для мільйонів молодих людей, які почувалася обійденими в правах.

У СРСР рок став саунд-треком опору, навпаки, через обмеження й заборони. Почути його не було де, діставати платівки доводилося інколи навіть із ризиком потрапляння під «економічну» статтю, гостроти додавали абсурдні пропагандистські звинувачення улюблених груп у всіх смертних гріхах і цілковите нерозуміння з боку батьків. Увесь цей андерграундний флер страшенно приваблював.

Тому, коли радянський рок вийшов із підпілля, то він, по-перше, став ідеальним акомпанементом для наростаючого антиурядового руху, а по-друге, музика як така виявилися тут елементом у основному другорядним. Головне, що всіх збуджувало — текст на зрозумілій мові. Заклик до бунту. Тобто, по суті, це була така собі публіцистика з гітарами.

БОБ ДІЛАН — ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ Й ЖИВА ЛЕГЕНДА РОК-МУЗИКИ

Але чи мав цей протест свою специфічно українську версію?

Те, що діялося в нас наприкінці 1980-х, було частиною загальнорадянської хвилі. Цікаві локальні гурти можна було перерахувати по пальцях, і на зайву злободенність вони не страждали. Викриття, пафос, поза — одним словом, усе те, що засновник без перебільшень видатного українського рок-проекту 1980-х «Коллежский Асессор» Василь ГОЙДЕНКО називав «костюмчик» — лишалися прерогативою російськомовних колективів, які що в Москві, що в Ленінграді, що в Харкові, що в Києві були доволі подібні. А винятки рівня «Асессора» так і лишалися винятками.

Український рок почався пізніше вже як частина ширшого становлення національної сцени — і це цілковито інакша історія.

КОНТРА

Чи мав (пост)радянський рок, глибоко патетичний у текстах, глибоко вторинний у музиці, якісь шанси вплинути на історію? Коли всесоюзно обожнюваний Гребенщіков уперше поїхав у Америку, нам здавалося, що весь світ завмре в захваті. Але дуже швидко з’ясувалося, що таких БГ, і Цоїв, і Лєтових, не кажучи вже про всяких Кінчевих там у кожному великому місті по кілька десятків.

Але — знову й знову повторюю — це було не про музику, а про свободу. Зрештою, свободу ми здобули. Трагедія в тому, що щойно впала в’язниця СРСР, із нею разом впала й уся та субкультура загалом — бо була невід’ємною частиною в’язниці й могла існувати тільки разом із радянськими порядками — хай навіть як альтернатива їм.

Зайвий доказ цьому — еволюція спільноти. Минуло 30 років, і рок-музиканти, рок-журналісти, рок-слухачі переважно виявилися тими самими радянського штибу обивателями, проти яких вони колись повставали. Як не ватник — то гомофоб, як не гомофоб — так обожнювач СРСР, як не совок — так расист, як не расист — так жінок за людей не вважає, як не мізогін — так молодь лізе повчати, коли не просять, забувши, що сам творив у свої 16-18-25. Річ, мабуть, і в тім, що в СРСР рок-бунт був майже без винятку віковим, а на Заході — ще й ціннісним. Результати відповідні.

ПРО СВОЄ

Я давно кинув писати про рок і доволі рідко слухаю його, мене в мистецтві цікавить інше. Але на поперечному зрізі мого життя є це кільце — і там концерти в прокурених будинках культури, там п’ять копій під машинку для самвидавчого рок-журналу, там перші ковтки свіжого повітря, там перше відчуття, що світ має більше кольорів, аніж сірий і кумачовий. Мене без цього не було би. Нікого з нас без цього не було б.

Хтось назвав рок-музику найбільшим жартом ХХ століття.

Цілковито згоден.

Дуже, дуже хороший жарт.

Але вже трошки застарілий.